Біла Церква

Місто розташоване на південному заході Київської області, займає вигідне географічне положення: поруч із ним проходить автомагістраль E95 (Санкт-Петербург—Київ—Одеса).

Відстань до столиці України — міста Київ становить 84 км, до аеропорту м. Бориспіль — 120 км.

Близькість до Києва, зручне транспортне сполучення, розвинута соціально-економічна інфраструктура в поєднанні з природними умовами надають місту значної інвестиційної та туристичної привабливості[8].

У геологічному відношенні територія міста розміщена на Українському кристалічному щиті (УКЩ). В зональному відношенні це перехідна зона від лісу до степу — лісостеп.

У Білій Церкві знаходяться джерела радонових вод[9].

Головною водоймою є річка Рось, яка 16 км протікає здебільшого південною частиною міста, відокремлюючи центральні райони від Заріччя (сучасні Заріччя та житлові масиви Піщаний і Таращанський). Протока тече Білою Церквою 9,6 км і впадає в Рось. А в урочищі Сухий Яр є Сухоярський струмок довжиною 9,6 км. Через Рось у межах міста прокладені 4 мости: 2 пішохідні (Дерев'яний міст та Зарічанська гребля) та 2 автомобільних. Річку Протоку перетинає значна кількість маленьких містків різноманітної конструкції.

У місті багато невеликих скверів та парків, що розташовані в історичному центрі. Важливу роль у культурному житті Білої Церкви відіграє здавна відомий міський парк культури і відпочинку імені Т. Г. Шевченка[10]. Також у центрі міста розміщений парк Слави.

Державний дендрологічний парк «Олександрія» — унікальна пам'ятка садово — паркового мистецтва кінця XVIII — початку XIX ст.

Рось в історичній частині міста із видом на Костел святого Івана Хрестителя.

На північно-західній околиці міста розташований державний дендрологічний парк «Олександрія». Це найбільший архітектурно оформлений ландшафтний парк в Україні[11]. Дендропарк розташований на площі 297 га на березі річки Рось. Площа декоративних водойм парку (ставки і Рось) становить 21 га. Загальна довжина алей і доріжок становить понад 20 км. Парк є зразком пейзажної паркової композиції, основу якої складають рослини, архітектурні споруди, скульптури, водна гладь річки Рось та ставків.

Уздовж вулиці Клінічна розташований парк «Будівельників». На його території тривалий час існувало військове кладовище, яке згодом було перепоховано. Робітники домобудівельного комбінату заклали парк, у якому збудували міську льодову ковзанку та дитячі майданчики. Починаючи з 12 липня 2000 року, споруджується храм Святих апостолів Петра і Павла[12].

У місті є 3 бульвари: Олександрійський, Михайла Грушевського та Княгині Ольги.

Клімат є помірно-континентальним, теплим, із достатнім зволоженням. Зима м'яка; середня температура січня −6 °C. Літо тепле; середня температура липня від 18 до 20 °C. Опадів близько 600 мм в рік[13]. Середньорічна кількість опадів — 500—600 мм, коефіцієнт зволоження 1,3. Середньорічна температура +6,9 °C. Середня тривалість безморозного (вегетаційного) періоду 160—170 днів. Переважають вітри західних і південно-західних напрямків.

Місто засноване 1032 року київським князем Ярославом Мудрим[1]. На час заснування називалося Юр'їв (Юр'єв, Гюргев) згідно з християнським іменем Ярослава Мудрого — Юрій (Георгій)[14].

Початок ХІ століття позначився безнастанними набігами печенігів на південні окрайки Київської держави. Унаслідок цього кордони Русі відсунули на північ — до берегів Стугни. В 1017 році Ярослав Мудрий завдав поразки печенігам і відтіснив їх на південь. Для зміцнення південних рубежів держави вздовж Росі у 1032 році розпочали будівництво оборонної лінії — системи сторожових фортець, сполучених між собою величезними насипами та ровами.

Саме у 1032 році з'явились Корсунь, Богуслав, Стеблів, Володарка (літописний Володарев) та інші населені пункти Поросся. І саме того року на скелястому лівому березі Росі з'явився військово-феодальний замок, що дістав назву Юр'їв (на честь християнського імені Ярослава Мудрого — Юрій). Замок згодом «обріс» містечком, яке в кінці XI століття стало кафедральним центром Пороської єпархії.

Серцем міста була гора з розміщеним на ній дитинцем (замком). Також на горі стояв білокам'яний собор — обов'язковий атрибут єпархіального центру.

Юр'їв жив у постійній напрузі. Набіги печенігів змінились натиском половців, а згодом — монголо-татар. Місто було кочівникам «як кістка у горлі», постійно заважаючи їхнім походам на північ. Не раз його руйнували вщент. Востаннє Юр'їв лежав у руїнах в ХІІІ столітті. Занепав для того, щоб відродитися з новою назвою — Біла Церква.

Спалений кочівниками Юр'їв залишив по собі лише високий напівзруйнований єпископський собор. Ця споруда, збудована з білого каменю, довгий час служила переселенцям орієнтиром серед густих і диких лісів, що вкривали у той час долину Росі. Саме тому місце, де стояв собор, а згодом і місто, що постало з руїн князівського Юр'єва на скелястому березі, дістало назву Біла Церква.

Собор, якому місто завдячує своєю назвою, зник у вирі історичних подій: невідомо, хто й коли його зруйнував. Під час археологічних розкопок, проведених вже у XX столітті, на Замковій горі знайдено залишки цієї споруди.

У 1362 році Білу Церкву разом з Київським князівством приєднали до Литви, а після Люблінської унії (1569 року) містечко увійшло до складу Речі Посполитої. Біла Церква стала центром староства (адміністративна одиниця в Польщі) та набула значення найважливішого стратегічного пункту на півдні держави. У 1589 році польський король Сигізмунд ІІІ Ваза затвердив привілеї міста на сеймі у Варшаві, надавши Білій Церкві та його жителям Магдебурзьке право.

У середині XVI століття для захисту держави від татар у Білій Церкві побудували замок, у якому перебував постійний польський гарнізон, що налічував до 2 тисяч солдат і офіцерів. Гора, на якій колись стояв замок, називається Замковою горою. Перший замок у Білі Церкві збудував 1550 року київський воєвода князь Семен (Фридерик) Пронський, позаяк місто лежало на Чорному шляху, яким ішли татари, і його належало обороняти. Саме місто також укріпили палісадом. У 1570-му замок майже знищили. Князь Костянтин-Василь Острозький зміцнив та перебудував замок.

Кінець XVI століття вперше зробив Білу Церкву відомим містом на всю Річ Посполиту. Цьому посприяло Білоцерківське повстання міщан, розгніваних відміною старостою Янушем Острозьким, Магдебурзького права у місті. У 1589 році вони захопили замок зі зброєю та боєприпасами і майже рік утримували місто в своїх руках.

Пам'ятник повстанцям Косинського на Замковій горі.

Незабаром, у 1591 році саме захопленням білоцерківського замку почалося селянсько-козацьке повстання, яке започаткувало період постійних війн між Україною та Польщею. На чолі повстання став Христофор (Криштоф) Косинський, який на деякий час обрав місто за свою резиденцію[14][15].

У 1616 у містечку було 300 дворів міщан і 300 дворів козацьких.

У 1651 році Богдан Хмельницький підписав Білоцерківський мирний договір з польським урядом після невдалої для селянсько-козацьких військ Берестецької битви.

Біла Церква на карті XVIII століття.

У часи Визвольної війни 1648—1657 років Біла Церква, яка була на той час досить значним містом — центром староства та полку і мала понад 1000 дворів, стала одним з найважливіших опорних пунктів козацького війська. Довгий час Богдан Хмельницький з основними своїми силами перебував в Білоцерківському замку, розсилаючи звідси по всій Україні заклики до боротьби. 18 (28) вересня 1651 року тут було укладено угоду між польсько-шляхетським урядом і гетьманом Богданом Хмельницьким, яку названо Білоцерківський договір.

У 1663 році під час битви між польським військом і загонами Івана Сірка замок у Білій Церкві майже зруйнували. Але вже наступного року його відбудували знову, укріпивши за найсучаснішими правилами фортифікаційної техніки — він став практично неприступним. Його не змогли взяти ні війська Івана Брюховецького в 1665 році, ні Петра Дорошенка у 1667, 1669 та 1672 роках.

У 1665 році калмицька кіннота на службі у Гетьманщини під Білою Церквою розгромила польську армію.[16]

Із 1660 року Біла Церква поперемінно належала то Московському царству, то Речі Посполитій, деякий час Поросся навіть було нейтральною територією. У 1667 році комендант Ян Стахурський збудував в Білій Церкві костьол та монастир св. Георгія.

З 1704—1709 рр. Біла Церква була резиденцією Українського гетьмана Івана Мазепи.

Початок XVIII століття в Україні позначився великим повстанням козаків під проводом білоцерківського та фастівського полковника Семена Палія проти Польщі. Палій у 1702 році з 10-тисячним загоном взяв у облогу Білу Церкву. Після декількох невдалих штурмів полковник вдався до хитрощів — взявши у полон коменданта, він примусив замок капітулювати. Місто стало центром повстання, до нього потяглися знедолені селяни з усіх усюд. Населення Білої Церкви в той час сягнуло 70 тисяч, замок постійно укріплювався. У 1703 році полякам вдалося приборкати повстання, і того ж року Правобережжя окупували російські війська. Палія було заарештовано й вислано до Сибіру (далеко не останню роль відіграв у цьому гетьман Мазепа).

Іван Мазепа народився поряд з Білою Церквою в родовому помісті — селі Мазепинці — і вважав цей край своєю батьківщиною. У 1703 році він оселився у замку й надумав зробити місто своєю власністю. У Білоцерківському замку гетьман почував себе у цілковитій безпеці. Саме тут пройшла значна частина його життя — тут він нажив левову частку своїх капіталів і став одним з найбагатших феодалів у Європі, тут скарав Кочубея та Іскру. За деякими джерелами у Білоцерківському замку було знайдено скарбницю гетьмана.

Іван Мазепа скеровував значну частину прибутків від своїх 20 тисяч маєтків на будівництво культових споруд. По всій Україні звів він цілу низку пишних чудових церков у стилі українського бароко (козацьке). У 1706 році зведення великої кам'яної церкви почав Мазепа на батьківщині — у Білій Церкві. Криваві події 1708 року та подальша передача міста Польщі так і залишили цю споруду недобудованою. До наших днів дожила лише частина тієї церкви, що має назву Микільська.

У березні 1711 почалась облога Білої Церкви армією гетьмана Пилипа Орлика, під час його походу на Правобережжя проти російської влади. Місто було добре укріплено, у ньому перебував російський гарнізон. Фортеця була добре забезпечена всім потрібним для тримання облоги, тому армії Орлика не вдалося її зайняти. Ця невдача та, як наслідок, зрада татар, призвела до краху всієї військової операції гетьмана.

У 1711—1712 рр. за наказом російської влади більшу частину козаків та цивільних мешканців міста було силою переселено на територію між Ірпенем та Дніпром під час згону населення Правобережної України на Лівобережну.

1743 староста Станіслав Яблоновський збудував в Білій Церкві костел та монастир єзуїтів.

План Білої Церкви у 1769 році.

Впродовж XVIII ст. Біла Церква часто була свідком народних повстань, вінцем яких стала Коліївщина. Під час повстання місто, у якому перебував гарнізон московської регулярної армії, штурмували козаки Микити Швачки, Андрія Журби та Івана Бондаренка[17]. За придушення Коліївщини великий коронний гетьман Ксаверій Браницький у 1774 році отримав одну з найбагатших у Речі Посполитій королівщин — Білоцерківське староство. Наприкінці 1778 р. він вступив у володіння цими маєтками, які відтоді називалися Білоцерківським графством, та збудував тут згодом палац[18].

1793 році місто приєднали до Росії. На довгі часи (до XX століття) Білоцерківщина стала вотчиною сім'ї Браницьких.

Біла Церква і «Олександрія» були дійсним герцогством з двором, з величезною кількістю людей, котрі харчувалися навколо двору, з великими конюшнями породистих коней, з полюваннями, на які з'їжджалася вся аристократія Південно-Західного краю" — ось що писав про часи Браницьких у Білій Церкві Микола Бердяєв в своєму «Самопізнанні».

Браницькі мали неоднозначний вплив на свою головну резиденцію. Вони зробили Білу Церкву містом, яке втратило будь-яке адміністративне значення для держави. За наказом Катерини ІІ і не без «указки» Браницьких замок було зруйновано, Білоцерківське староство ліквідували, повітовий центр перенесли до Василькова, місто з казенної власності перейшло в особисту[18].

У 1806 році Браницькі уклали договір з єврейською громадою, якій дали дозвіл на поселення і будівництво у місті. Євреї принесли у Білу Церкву велику торгівлю і ремесло. В 1809—1814 роках Браницький у центрі міста звів торгові ряди на 85 крамниць — одна із рідкісних в Україні будов в стилі ампір[18], чим стимулював подальше розселення євреїв у Білій Церкві та зумовив докорінну зміну етнічного складу міського населення[14].

Під час франко-російської війни тут було сформовано 2-й козацький полк[19].

На початку ХХ століття Біла Церква, маючи статус волосного містечка (найбільшого містечка Російської імперії), значно випереджає повітовий Васильків як за чисельністю населення, так і за загальним розвитком. Приміром, 1900 року у Василькові мешкає лише 18 582 особи, а в Білій Церкві 47 771 особа, а 1913 року — 17 228 та 54 270 осіб відповідно. Населення Білої Церкви перевищувало не лише майже усі повітові міста, а й ряд губернських міст Російської імперії! Неодноразово постає питання про перенесення центру повіту до Білої Церкви і відтак, утворення Білоцерківського повіту. Зрештою, 1919 року центр повіту було перенесено до Білої Церкви.

Значне пожвавлення в економічний розвиток міста внесла Фастівсько-Знам'янська залізниця, збудована 1876 року. А вже на початку XX ст. Біла Церква стала одним із найрозвиненіших промислових центрів Київської губернії. Тут діяло 5 цегельних заводів, 6 шкіромануфактур, свічковий завод, 2 цукеркові фабрики, 4 миловарні, 2 медоварні, млини, крупорушки, завод сільськогосподарських машин та ін. Щороку проходило 11 великих ярмарків. А за обсягами торгівлі хлібом місто посідало перше місце після Києва.

У 1918 році Біла Церква знову у повний голос заявила про себе. В цьому місті згуртувалась велика сила, яка згодом сколихнула всю Україну. «Ще у вересні ніхто в Місті (Києві) не уявляв собі, що можуть спорудити три чоловіка, які мають талант з'явитися вчасно, навіть в такому нікчемному місці, як Біла Церква»  — ці образливі для Білої Церкви слова з «Білої гвардії» Михайла Булгакова стосуються Торопця, Петлюри та Винниченка і зайвий раз підтверджують той факт, що саме це місто відіграло провідну роль у створенні Директорії Української Народної Республіки.

Зусиллями Євгена Коновальця у серпні—вересні 1918 року в Білій Церкві було засновано Окремий Загін Січових Стрільців[20].

В листопаді 1918 року в Білій Церкві почалося збройне повстання під керівництвом Симона Петлюри та Володимира Винниченка. Тут відбувалося формування основних сил Директорії. Тут вперше було надруковано повідомлення про відновлення влади незалежної УНР.

Більше місяця місто над Россю було штабом сил повстанців — фактично другою столицею України. Саме звідси вирушило 60-тисячне військо, яке 14 грудня 1918 року взяло Київ, який знаходився під контролем військ гетьмана Скоропадського (переважно етнічних росіян)[20].

У серпні 1921 року у місті була утворена Козача Рада Правобережної України.

В голодні 1932—1933 роки Білоцерківський район опинився в жахливому становищі: вулиці міста, за спогадами очевидців, були усіяні трупами померлих від голоду.

Під час Другої світової війни в районі Білої Церкви тримав оборону 6-й стрілецький корпус, до 10 липня 1941 виведений з боїв для відпочинку, доукомплектування та формування в район Білої Церкви. Вже 16 липня 1941, не закінчивши укомплектування, займаючи позиції по річці Рось західніше Білої Церкви знову вступив у бої, завдаючи контрудар на північний захід в район Попільні — однак, під контрударом німецької 9-ї танкової дивізії частини корпусу не тільки не просунулися, але і почали відходити на схід. 17 липня 1941 веде бої на підступах до Білої Церкви, змушений був залишити місто, яке в цей же день знову було відбито, але до вечора корпус вибитий з Білої Церкви. Кілька разів робив безуспішні контратаки, у той же самий час частини корпусу насилу відбивали танкові атаки між Білою Церквою і Фастовом. 24 липня 1941 переходить у наступ на Білу Церкву, 25 липня 1941 під контратакою німецької 11-ї танкової дивізії був змушений відійти до Дніпра на 30 кілометрів від займаних раніше позицій. А 20 серпня 1941 року в Білій Церкві стався перший зареєстрований в історії масовий розстріл дітей[21].

В листопаді—грудні 1943 р. відбувалися запеклі бої, у яких війська Першого Українського фронту розгромили німецькі військові частини і створили умови для оточення і знищення німецького угруповання в Корсунь-Шевченківській операції 1944 р.

Тодішня площа Леніна (зараз Торгова площа) у 1970-х роках. В центрі старий пам'ятник Леніну та вулиця Карла Маркса (нині Леся Курбаса), праворуч — Готель «Київ».

Довгий час Біла Церква була звичайним провінційним містечком, аж доки в 1972 році тут не побудували промисловий гігант «Білоцерківшину». Саме тоді в місті почали рости промислові підприємства — воно перетворилося на значний індустріальний центр, один з найпотужніших вузлів хімічної промисловості України[22].

В 1970-х роках бурхливо почало зростати населення міста — за два десятиліття воно збільшилось майже на сто тисяч. Після аварії на ЧАЕС місто прийняло понад 1700 переселенців з зони відчуження. Територія була віднесена до 4-ї зони радіаційного забруднення. Але цю зону скасували 28 грудня 2014 р. через зміну Верховною Радою України ст. 2 ЗУ «Про правовий режим територій, що зазнали радіоактивного забруднення внаслідок чорнобильської катастрофи»). Зону відмінили по всій країні. А з нею і майже всі пільги.

Багато трагедій бачила за свій довгий вік Біла Церква, але голодоморні роки минулого століття за своїм трагізмом перевершують найстрашніші лихоліття. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років власне місто Біла Церква займало невелику територію в межах нинішнього його центру. Тут розміщувались нечисленні тоді промислові підприємства, різноманітні кустарні артілі і майстерні, відомі далеко в окрузі торгові центри, зведені ще за кошт графині Браницької, медичні, навчальні, освітні, культурно-масові заклади і владні структури округи та району. Значну частину становило єврейське населення, жили також поруч з українцями поляки, росіяни, нечисленні групи інших національностей. З трьох боків це власне місто оточували практично повністю українські села Заріччя, Роток та Олександрія (нині це мікрорайони Білої Церкви). Короткі відстані, родинні зв'язки жителів міста і прилеглих сіл робили спільними і радощі, і болі того часу.

Згортання політики НЕПу призвело до скорочення у місті всіх видів приватного підприємництва. Заготівельна криза 1928 року потягла за собою нове «загвинчування гайок». В першу чергу були реквізовані приватні млини, чим держава взяла під свій повний контроль хлібомольний процес як перший етап хлібопекарства. З того часу кожен мішок змеленого зерна був під пильним оком численних державних структур, що через кілька років зіграло свою трагічну роль у створенні передумов спланованого голоду. У 1930 році в ході нового адміністративно-територіального поділу республіки була ліквідована Білоцерківська округа, яка становила майже третину нинішньої Київщини, а значно урізані території увійшли в Білоцерківський район з центром у Білій Церкві. У 1932 році район увійшов у новостворену Київську область. Швидкими темпами йшла у Білій Церкві індустріалізація. В короткий термін стали до ладу нові цехи заводу «Сільмаш», друга електростанція, взуттєва і деревообробна фабрики, завод «Хімпрому», другий за потужністю в СРСР цегельний завод, завод комбікормів і консервний, ковбасна фабрика, підприємство «Трудткач», кар'єри торфу і каменоломні.

В селах же розгорталась колективізація. Головним гаслом VІІ окружного з'їзду КНС (комітетів незаможних селян) було: «Зробимо Білоцерківщину гігантом-колгоспом до весни 1930 року». А оскільки в колгоспи охоче йшли тільки бідняки, які не мали на чому, а часто й не хотіли сумлінно працювати, справи в колгоспах ішли погано. Швидко знайшли причину: винен куркуль, який всіляко шкодить становленню колгоспів, і засіб боротьби з ним: знищення як класу. Тільки на Заріччі в колгоспі «Нове будівництво» протягом лютого-березня 1930 р. було розкуркулено 6 родин («Історія селянства Української РСР».К., 1967 — с. 151). Масова колективізація у прилеглих до Білої Церкви селах проходила під жорстким пресом: або ти в колгоспі, або куркуль чи підкуркульник. Тож якщо у жовтні 1930 р. в колгоспах об'єднувалось близько 25 % селянських господарств, то навесні 1932 р. ця цифра становила уже більше 60 %. Але неорганізованість, невміння і часто небажання працювати на один казан призвели до того, що вдалось засіяти лише 30 % посівних площ, та й ті не всі були оброблені. Саме про такий стан на Білоцерківщині доповідав у квітні 1932 року секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор Сталіну (З листа секретаря ЦК КП (б)У С. В. Косіора секретарю ЦК ВКП(б) Й. В. Сталіну про економічне і політичне становище у південній частині степових районів України і продовольчі труднощі. 26 квітня 1932//Под знаменем ленинизма — 1990. — № 8. — С. 66). Замість того, щоб шукати економічні шляхи поліпшення стану в сільському господарстві, влада вдалась до найпростішого і найпримітивнішого — віднімання хліба силою. Для здійснення хлібопоставок у прилеглі села з Білої Церкви було відряджено 256 комуністів (57 % складу міської організації), та 60 % комсомольців міста. Саме вони організовували сільський люмпен з комітетів незаможних селян на вигрібання з селянських обійсть всіх харчових припасів, готуючи Голодомор. В хід пішло все: залякування, нові розкуркулювання навіть середняків з ярликом «підкуркульник», наган, показові судові процеси, гезетне слово. Ось кілька прикладів. Стаття газети «Радянська нива» від 27.01.1932 р. «Геть зривників із лав робітників»: «…П'ять чоловік уповноважених протягом півдня копали у Сікори Василя в помешканні на Заріччі на глибину до 2-х метрів — а таки відібрали 15 пудів хліба», — про таке пише газета «Радянська нива» від 27 січня 1932 р. Про те, що господар приховав його від державних грабіжників для своєї сім'ї, аби та не вимерла з голоду, газета, звісно ж, не писала. «В селі Олександрія знайшли прихований немолочений урожай у Марчука М., Ферта Семена» (газета «Радянська нива» від 1 лютого 1932 р. № 14), на Ротку — у Бойка Демка, Мельниченка Терешка та ін. («Радянська нива» від 14 лютого 1932 р. № 23). Всі села, що нині є Білою Церквою, за пасивний спротив дикій колективізації і викачуванню з селян хліба заносились на «чорну дошку», що означало жорсткі санкції проти жителів, аж до приречення значної частини мешканців на голодну смерть: с. Заріччя — підтверджується публікаціями в Білоцерківській газеті «Радянська нива» від 08.09.1932 р. та від 14 лютого 1932 р.; с. Роток — «Радянська нива» від 22.09.1932 р. та 14.02.1932 р.; с. Олександрія — «Радянська нива» від 27.08.1932 р., 31.08.1932 р. та 14.02.1932 р. Пограбоване, морально розчавлене село повільно сповзало у прірву голоду. Голоси одинаків, які наважувались публічно заявляти про смертельну небезпеку, що нависла над українським селом, чули хіба що спецслужби ГПУ-НКВС, аби вчасно нейтралізувати такого «антирадянського елемента» і «шкідника». Микола Вітренко у 18 років брав Перекоп. Одержавши землю, завдяки працелюбності міцно став на ноги, разом з дружиною збудував нову хату. Комнезамівці за відмову вступать у колгосп назвали його підкуркульником і відібрали все нажите важкою працею. у вибиванні з селян хліба була дуже ефективним засобом. Одним з таких правдошукачів був наш земляк член ЛКСМУ Г. І. Ткаченко, який написав лист секретарю ЦК КП(б)У С. В. Косіору: «На Білоцерківщині в колгоспах, у яких було коней 100—150, зараз тільки 40-50, та й ті такі, що падають. Люди страшно голодують. Я просто не розумію. І якщо б мені хто-небудь авторитетно доводив хоча б десь в 1927-28 pp., що при Радянській владі можуть помирати на роботі з голоду, я не повірив би, висміяв би, а то і зовсім прогнав би його, вважав ідіотом, контрреволюціонером і як завгодно. Ну, а що ми маємо зараз? Десятки і сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле і зникають, а через кілька днів находять його аж протхнутим і так його без жалю, ніби це звичайна річ, заривають в яму і квит. А на другий день цього ж, який заривав попереднього, знаходять труп, — мруть з голоду» (лист члена ЛКСМУ Г. І. Ткаченка секретарю ЦК КП (б)У С. В. Косіору. 18 червня 1932 року// Под знаменем ленинизма. — 1990. –№ 8. — С. 66).

Особливого розмаху голод і смертність від нього набирають у 1933 році. Не маючи, крім газети «Радянська нива», жодного архівного документа, дослідниками Голодомору, центрами збору інформації встановлено факти вимирання цілих сімей, а дані перепису населення с. Роток (тепер — частина міста Біла Церква) 1926 року та стаття із газети «Радянська нива» від 08.03.1934 р. № 51 про чисельність працездатних в колгоспі «Перемога» на Ротку (перепис — 7731 чол., стаття — 884 чол.) красномовно свідчать про «успішність» колективізації і «досягнення» в знищенні українського народу.

Оскільки нам невідомі і малоймовірно, що стануть відомими (адже архівних матеріалів тих років, що свідомо нищились за розпорядженнями ДПУ, а вцілілі рештки згоріли в 1941-му, відновити неможливо) точні статистичні матеріали, які б освітили динаміку росту населення у Білій Церкві за 20–30-ті роки, то були опрацьовані матеріали опосередкованого характеру, що показують тенденції по народжуваності в місті за перші чотири десятиліття XX ст. Були оброблені подвірні описи передмість Білої Церкви — Заріччя, Олександрії, Ротка і Залізничного селища 1941—1942 рр., списки мобілізованих, які були подані на розшук до Червоного Хреста (1941 р.), та реєстри загиблих на фронтах 2 Світової війни. Частково були використані матеріали облікової картотеки паспортного столу Білої Церкви 1941—1943 рр. Перший спад народжуваності припадає на 1913—1920 роки, що пов'язано з мобілізаціями першої світової та громадянської воєн. Найбільші спади припадають на 1917 (209 народжених) і, трохи менший, на 1919 (253 народжені) роки. Різкий підйом народжуваності у 1918 р. пояснюється демобілізацією і відносно мирним життям. Потім знову спад — громадянська війна. З 1920 р. починається підйом народжуваності, що обривається спадом 1930—1935 рр., нижча точка якого припадає на 1933 р. (134 народжених). Якщо ж взяти до уваги те, що динаміка народжуваності зафіксована станом на 1941—1943 рр. й тому не враховує померлих за досліджуваний період, то впадає в око та обставина, що навіть мінімум першого спаду (1917 р.) майже на третину більший за мінімум 1933 р.

Відсутні дані по довоєнному населенню центральної частини Білої Церкви, заселеної євреями. Одна частина з них покинула місто напередодні окупації, а ті, що залишились, потрапили під фашистські репресії й були або розстріляні, або опинились у концтаборах. У Пелагеї Вітренко під час Голодомору померли дід, баба, менші брат Альоша і сестра Оля. Вижили крім неї батько, мати й менший брат Микола. За свідченнями П. Вітренко, яку 1942 року схопили гестапівці за участь у антигітлерівському підпіллі, у концтаборі під німецьким містом Ліверкузен їй знову довелось пережити ті страшні муки голоду, якими звела зі світу половину її родини «робітничо-селянська» кремлівська влада.

. Якщо взяти до уваги народжуваність за 1936—1940 роки, яка у середньому склала 532 немовлят, то на період 1931—1935 років цей показник складає 227 новонароджених, тобто 42,7 %, а показник 1933 р. становить 25,2 %. Таким чином, у період Голодомору шанс на життя мало одне з чотирьох білоцерківських немовлят. Як уже згадувалось вище, перепис 17 грудня 1926 р. зафіксував, що у Білій Церкві мешкало 42124 жителі, з них 20183, тобто приблизно 47,8 % — у прилеглих сільських околицях. Ще один перепис у місті зробила в роки окупації міста німецько-фашистськими загарбниками нова міська влада в ході паспортизації місцевого населення та реєстру мешканців. На третій квартал 1942 р. по місту було зареєстровано 15500 жителів. Крім того, у передмістях Заріччя — 5660, Роток — 4165, Олександрія — 4670 мешканців, всього 29995 жителів. Якщо врахувати, що кількість мобілізованих на фронт і евакуйованих в тил білоцерківців становила приблизно кількість приросту населення Білої Церкви за період з 1926 року по червень 1941 року, то опосередковано виходимо на «чорну дірку» у прирості населення Білої Церкви, що дорівнює приблизно 4,8 тисячі чоловік. З історії міста відомо, що його центр, населений в основному єврейством, робітничим класом, кустарями, торгівцями і службовцями, у 30-х роках минулого століття навіть при єжовсько-беріївських чистках таких відчутних втрат не зазнавало. Цю велику цифру людських втрат можна пояснити лише одним: страхітливими голодоморними жнивами 1933 року на селянських околицях Білої Церкви.

Отже, за відсутності прямих доказів шляхом вище наведених розрахунків можна з великою імовірністю допустити, що під час голоду Біла Церква в її нинішніх межах втратила близько 4,7-5 тисяч чоловік або 23,7 % свого населення за рахунок розіп'ятих на «чорних дошках» більшовицького Голодомору, масово вимирущих сіл Заріччя, Ротка і Олександрії. На жаль, відсутність будь-яких документальних свідчень тієї пори і міграційні процеси не дають ніяких шансів на підтвердження цієї дуже правдоподібної цифри втрат Білої Церкви від голоду.

Пам'ять невинно убієнних голодом вшановано хрестом на кладовищі «Зарічанське», який встановили жителі Заріччя, та меморіалом на місці масових поховань при виїзді на київську дорогу, відкритим 16.09. 1993 р. (скульптор Мосендз Г. М., архітектор Стукалов О. К.). Опитування свідків Голодомору 1932—1933 років, які пережили його у Білій Церкві, дало змогу встановити прізвища 108 жителів, померлих лютою голодною смертю. Мартиролог жителів м. Біла Церква — жертв Голодомору 1932—1933 років укладено за свідченнями очевидців Дорошкова П. Б.,1926 р.н.; Дупляк М. Т., 1920 р.н.; Ригас-Голяк Ф. С., 1918 р.н., Шутенко Г. П., 1925 р.н.; Рябушея В. П., 1928 р.н.; Поліщука М. Ф., 1928 р.н.; Кузнєцової В. М., 1925 р.н.; Бойко Г. М., 1924 р.н.; Кирилової Н. Д., 1923 р.н.; Лепетинської Т. І., 1927 р.н; Коломієць В. П., 1925 р.н.; Швидун К. М., 1921 р.н.; Швидун М. М., 1913 р.н., та інших, записаними протягом 1991—2008 років: письменником Володимиром Іванцівим — вміщені у книзі «Голокіст» (К., «Український письменник», 1992); працівниками бібліотек міста, зокрема Ніконенко Т. Д.: Чаюн-Пархомчук Н. В. — працівником Червоного Хреста; працівниками освіти — Щербань Л. О. та ін.,; студентами вищих навчальних закладів та учнями шкіл міста.[23]

Біла Церква — місто з понад 200-тисячним населенням, значний економічний, культурний та освітній центр Київщини, який розкинувся в долині Росі, по обидва її боки. З правого борту долини відкривається панорама міста (виїзд з Білої Церкви у таращанському напрямку): передній план охоплює комплекс дач. Далі простягається один з нових мікрорайонів багатоповерхової забудови — Таращанський масив. Найнижча частина долини Росі зайнята районом приватної забудови. Приватний сектор Білої Церкви зовсім не схожий на сільський — тут немає значних «городніх» просторів. Середні за розмірами, переважно цегляні, будиночки туляться близенько один біля одного й оточені тісними, затишними двориками. Дальній план панорами займає суцільна багатоповерхова забудова, над якою подекуди вистромлюються труби численних підприємств.

На сході міста розкинувся великий промисловий вузол. Крім ПрАТ «Росави» тут розташовані заводи гумотехнічних та азбестотехнічних виробів, механічний, Білоцерківська ТЕЦ та інші підприємства. Більша частина працездатного населення Білої Церкви працює саме тут.

У 2012 році білоцерківці святкували 980-річчя від дня заснування міста[24].

Згідно з законом України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» № 317-УІІІ, який був прийнятий Верховною Радою України 9 квітня 2015 року, зміні назв підлягають топоніми (географічні назви та назви вулиць і підприємств населених пунктів України), що мають комуністичне походження. Рішенням Білоцерківської міської ради від 18 лютого 2016 р. № 81-07-VII перейменовано[25] 66 об'єктів[26]

Місто Біла Церква є містом в Білоцерківському районі, його центром, а також центром Білоцерківської міської територіальної громади. Територія міста не поділяється на райони[27]. Структурно-планувальні та рекреаційні елементи території Білої Церкви складають Замкова гора, житлові райони «Гайок», «Турчанінова», «Матросова», «Залізничне селище», «ДНС», «Вокзальний», «Центральний», «Павліченко», «Глиняний», «Мельника», масив «Леваневського», мікрорайони «Роток-1», «Роток-2», «Роток-3», «Роток-4», житлові райони «Гризодубової», «Заріччя», мікрорайони «Піщаний», «Таращанський», селекційна станція «Олександрія», райони «Учгосп», «Рибгосп», «Роток», урочища «Гайок», «Голендерня», «Кошик», «Палієва гора», «Сухий яр», «Товста» та острів—парк «Дитинство».

До складу Білоцерківської міської ради входять 42 депутати, яких обирає громада міста строком на 5 років. З 2015 року в міській раді представлені 8 політичних сил: «Самопоміч», «Свобода», Блок Петра Порошенка «Солідарність», «Батьківщина», Радикальна партія Олега Ляшка, Партія економічного відродження України, «УКРОП» та «Опозиційний блок»[28].

Виконавчу владу очолює міський голова та Виконавчий комітет, який складається із 16 членів. Йому підпорядковані 31 управління та відділи, кожне з яких відповідає за певну сферу міського життя: містобудування, економічну або фінансову політику, житлове господарство та інфраструктуру[29].

Міським головою нині є Дикий Геннадій Анатолійович, «Самопоміч».

На території міста функціонують Київська регіональна торгово-промислова палата, 9 ринків, 144 магазинів харчових продуктів[58], 14 магазинів побутової хімії[58], понад 60 об'єктів роздрібної торгівлі[58], 16 спортмагазинів[58], понад 120 меблевою спеціальність[58], 7 — технікою спеціальною[58], 17 — тканини, фурнітура, пряжа[58], 46 магазинів чоловічого та жіночого одягу[58], 22 — ювелірних виробів[58], близько 10 торговельних комплексів та центрів[58], такі як ТРЦ «Вега»[59], ТРЦ «Гермес», ТРЦ «Апельсин»[60], ТРЦ «Сіті центр», ТРЦ «White Plaza», ТРЦ «Олександрія», ТЦ «Євродім», ТЦ «ДНС», ТЦ «Бона», ТЦ «Бульвар»[61], ТЦ «Пасаж», офісно-торговельний центр «Великий трикутник»[62], центр моди «Гранд парфюм»[63] «Королева»[64] та «Christal Palace»

У місті представлені головні національні мережі супермаркетів як продовольчих і господарських товарів : «Сільпо», гіпермаркет «Велмарт», «АТБ», «Еко маркет», «Novus», «Економ», «Коло», "Траш", "Делві", "Фора", "Пчілка маркет" гіпермаркет будівельних матеріалів «Епіцентр», «Будмаркет», так і побутової та професійної техніки, аудіо- та відеоелектроніки — «Фокстрот», Comfy, Ельдорадо, «Frost», « MOYO online», Алло,Ringoo, «Мобільні фішки», «SMART», «Жжук», «Комп'ютерний всесвіт», косметика та побутової хімії «Космо», «ProStor», «Eva», «Watsons», «JYSK».

У Білій Церкві працює понад 40 автозаправних станцій та комплексів, що є власністю великих операторів ринку «ТНК-BP», «Amic», «Укртатнафта», «WOG», «ОККО» тощо. Також, у місті близько 15 автосалонів[58], близько 56 магазинів[58], що спеціалізуються з автозапчастин, 5 автошкіл[58], 26 автостоянок, гаражних кооперативів[58] тощо.

У місті досить розвинута готельна інфраструктура, що представлена закладами різного рівня обслуговування: «City Park Hotel»[65], «Київ»[66], «Chalet»[67], «Центральний»[68], «Соборний»[69], «Трактир»[70], «Обрій»[71], «Гостинний двір»[72], «Кларк»[73], «Рось»[74], «Візит»[75], «Поліс»[76], «Місце під сонцем»[77], «Диліжанс»[71].

Безперебійне забезпечення тепловою енергією житлового фонду, кооперативних та громадських організацій, комунально-побутових та інших об'єктів Білої Церкви здійснює КП БМР «Білоцерківтепломережа». На його балансі знаходиться ТЕЦ, 67 котелень, зокрема й 25 модульних, 47 теплових пунктів (із них 5-індивідуальних) 161,2 км теплових мереж[78]. Міським монополістом з послуг водопостачання та водовідведення є обласне комунальне підприємство водопровідно-каналізаційного господарства «Київоблводоканал»[79].

Утилізація та розміщення твердих побутових відходів у місті здійснюється на міському сміттєзвалищі яке займає площу 10,66 га. Санітарно-захисна зона сміттєзвалища становить 300 м. По периметру сміттєзвалища на відстані 100—120 м розташовані 6 спостережних свердловин для контролю за станом гідросфери у межах сміттєзвалища. Відходи виробництва підприємств східного промислового вузла ховають на полігоні в с. Шкарівка Білоцерківського району[80].

Протяжність мереж зовнішнього освітлення м. Білої Церкви становить 349.6 км, із них 112.5 км виконано самовідним ізольованим проводом СІП.

Інвентарна кількість світлоточок станом на 2019 рік становить 9,500 шт, з них з натрієвими лампами 4,100 шт,  з лампами розжарювання 2,000 шт,

світлодіодні світильники 3,400 шт. Система зовнішнього освітлення міста оснащена приладами обліку електричної енергії, що забезпечують 100% обліку електроенергії. Кількість робочих годин освітлення в середньому становить 3,815 години на рік. Тариф за електроенергію станом на вересень 2019 рік становить 2,800 грн за 1 МВт/год.

Управління вуличним освітленням здійснюється з диспетчерського пункту автоматизованою системою по каналах GSM через 85 шаф управління.

Завдяки проєкту НЕФКО BTS-1, який завершився у 2019 році, були реалізовані наступні основні заходи, які дозволили скоротити шкідливі викиди в атмосферу та заощадити бюджетні кошти:

Замінено 2,340 світильників на світлодіодні;

Замінено 84 км повітряних ліній на провід СІП;

Запроваджена система автоматизованого управління світильниками через 83 шафи управління.

У 2020 році буде реалізовано проєкт НЕФКО BTS-2, який передбачає ще заміну близько 2000 світильників.[81]

Поштові послуги надають національні оператори «Укрпошта», «Нова пошта» та приватні служби «Міст Експрес», «Нічний Експрес», «Автолюкс», «Гюнсел», «Делівері», «ІнТайм», фіксованого телефонного зв'язку — «Укртелеком», Vega telecom. У Білій Церкві розташовано 20 поштових відділень[82],[83]. Поштові індекси міста — 09104 — 09119[84], телефонний код — +380456(3).

Стільниковий зв'язок у місті представлений GSM/UMTS/LTE-операторами: Київстар, Vodafone, (який також у стандарті CDMA надає тільки мобільний інтернет), Lifecell; UMTS (3G): ТриМоб; CDMA: PEOPLEnet, Інтертелеком; WiMAX: FreshTel та Giraffe.

Тролейбус МАЗ-ЭТОН Т103 маршруту № 1.

Білоцерківський головний залізничний вокзал.

Через місто проходять автошляхи європейського значення: Чернігів — Бровари — Київ — Боярка — Глеваха — Біла Церква — Ставище — Жашків — Умань — Благовіщенське — Любашівка — Жовтень — Одеса (E95);також міжнародного Київ — Васильків — Біла Церква — Ставище — Умань — Благовіщенське — Жовтень — Одеса (М05); залізнична лінія Фастів-1 — Миронівка.

У місті функціонують залізничний вокзал, що був відкритий у 1876 році, автостанція приміського сполучення та військовий аеродром. Також, у місті працює каса попереднього продажу авіаквитків — агентство повітряних сполучень «Kiyavia»[85].

У місті працюють велика кількість транспортних підприємств, що забезпечують перевезення жителів. Серед них — КП БМР «Тролейбусне управління», ПАТ «Білоцерківський автобусний парк», ПП «Валоїс», ПП «К-А-Н», МПП «Діліжанс» та ПП транспортне агентство Pp Ta «Ikarus», «Транссіті», Епітранс.

Громадський транспорт представлений 6 тролейбусними маршрутами. Значну частину міських перевезень представляє маршрутне таксі, який складається із 20 маршрутів[86].

Також на базі місцевого аеродрому функціонує КП «БВАК» (Білоцерківський вантажний авіаційний комплекс).

Київський академічний музично-драматичний театр імені П. К. Саксаганського — значний культурний осередок міста і області.

Біла Церква — найбільший культурний осередок Київщини, відомий своїм культурним потенціалом та досягненнями в галузі культури.

З 1933 року у місті засновано Київський академічний обласний музично-драматичний театр імені Панаса Саксаганського, що розташований у пристосованій будівлі за адресою: провул. Клубний, буд. 1, м. Біла Церква. Вистави театру відбуваються переважно державною українською мовою, зрідка — російською.

Завдяки клопотанню директора і художнього керівника театру заслуженого діяча мистецтв України В'ячеслава Ускова, театру повернули ім'я обласного, яке було в нього до Німецько-радянської війни. З 2008 року творчий колектив театру поповнився молодими акторами і режисерами — випускниками театральних ЗВО Києва, Харкова й Івано-Франківська[95].

На базі музею щороку проводяться краєзнавчі читання, науково-практичні конференції різного рівня, присвячені визначним подіям історії та сучасності, друкуються їхні матеріали[96].

Кінотеатр імені О. Довженка

Після реставрації у будівлі костьолу відкрито Будинок органної та камерної музики. Орган було встановлено 7 березня 1990 року чехословацькою фірмою «Rieger Kloss»[97]. Він має механічну трактуру та електричну регістратуру (шлейфлада), три мануали, педальну клавіатуру, шість вільних і три готових комбінації, вальце, сорок регістрів. Загальна кількість труб — 2734[98].

Також у місті працюють 3 палаци культури — ПК «Білоцерків МАЗ», ПК «Росава», ПК ТОВ «Інтер-ГТВ», кінотеатр імені О.Довженка[99], 6 клубів, 13 бібліотек, 3 школи мистецтв, 4 музичні школи, центр творчості дітей та юнацтва «Соняшник», будинок художньої творчості, будинок юних техніків тощо.

У Білій Церкві — 24 колективи народної самодіяльності. Серед них — народний ансамбль танцю «Ровесник», ансамбль скрипалів молодших та старших класів ДМШ № 4, дитячий танцювальний колектив «Щасливе дитинство», чоловіча хорова капела, Муніципальний духовий оркестр тощо.

Проводяться фестивалі різних рівнів: «Веселка над Россю», «Музичні відкриття в Білій Церкві», «Золота осінь», «Музичні зустрічі в Палаці Браницьких»[100], «Гніздо»[101], «Поетична зима», «Різдвяні зорі»[102], «Всеукраїнський фестиваль молодої режисури імені Леся Курбаса»[103].

Білоцерківський краєзнавчий музей.

З 1924 року, на Замковій горі, відкритий Білоцерківський краєзнавчий музей, який знайомить відвідувачів з археологічними знахідками, історією регіони і етнічним складом місцевих жителів[104].

У 1962 році на території дендропарку «Олександрія» на першому поверсі адміністративного приміщення було відкрито музей. Його експозиція знайомить відвідувачів з історією створення парку «Олександрія», трьома поколіннями його власників — графів Браницьких. Основою експозиції є скульптури з білого італійського мармуру. Декілька з них роботи відомих італійських майстрів XVIII століття, авторство інших скульптур не встановлено, але виконані вони на надзвичайно високому художньому рівні. Це лише невелика частина величезного зібрання із колекції Браницьких. Скульптури були придбані власниками парку під час поїздок Європою. Багато робіт було подаровано Браницьким Катериною II та князем Г. О. Потьомкіним. В часи революції, громадянської війни, а пізніше і Німецько-радянської війни, більшість колекції була пограбована або знищена. Збереглося лише 16 скульптур італійських митців: три грації (Антоніо Канова), «Хлопчик з собакою», «Хлопчик з луком» (Памполоні) та інші[105].

На базі училища імені П. Р. Поповича з 1977 року відкритий музей космонавтики імені льотчика-космонавта П.Поповича в якому фонд складає понад 200 унікальних експонатів. В музеї бойової слави 72-ї Гвардейської Красноградської ордена Червоного Прапора Київської окремої механізованої бригади налічується близько 1000 експонатів. Електричного зв'язку — музейна експозиція розповідає про історію розвитку електрозв'язку та пошти у місті[104].

Костел святого Івана Хрестителя на Замковій горі.

Шуховська вежа

У Білій Церкві є археологічні пам'ятки, серед яких найбільшим інтересом туристів користується Замкова гора і її округа — дитинець (замок і посад) містечко Юр'єва — Білої Церкви ХІ—XVIII ст[106]. У південно-західній частині дендропарку «Олександрія» є Палієва гора, де у VI–VII ст. н. е. жило поселення пеньківської культури[107]. Серед цікавих археологічних пам'яток міста можна віднести 3 кургани ІІІ тис. до н. е. — початку ІІ тис. н. е. та Руське городище ХІІ—ХІІІ ст.

Головною визначною пам'яткою міста є дендропарк «Олександрія», який розташований на околиці Білої Церкви. Дендропарк був заснований у другій половині XIX століття, над його створенням працювали видатні архітектори та садівники[108]

В східній частині дендропарку «Олександрія», неподалік головного входу знаходиться споруда, яка має назву «Ротонда», яка збудована в стилі розвинутого класицизму, у вигляді напівкруглого павільйону з прорізаною в передній стіні напівкруглою аркою.

Однією з найоригінальніших архітектурних споруд парку є «Руїни», побудовані наприкінці XVIII століття. Своїм виглядом вони нагадують старовинний зруйнований замок. Основна мета споруди — створити ілюзію зруйнованих часом будівель. Крім естетичного призначення, «Руїни» виконують практичну роль підпірної стіни. З-під «Руїн» б'є потужний водоспад. Посередині спорудили розташований оглядовий майданчик, з якого відкривається краєвид на річку Рось.

Одним з найцікавіших об'єктів «Олександрії» є Колонада «Луна», виконана у вигляді грецького амфітеатру. Свою назву дістала за чудові акустичні властивості.

«Китайський місток» — так називається ще одна мала архітектурна споруда. Таку назву вона дістала завдяки альтанці на містку, дах якої нагадує дахи китайських пагод. Спорудження містка-альтанки відбувалося в період активної забудови парку. Місцевий ландшафт підкреслює екзотичний вигляд містка, з якого відкриваються краєвиди на верхнє озеро з водоспадом та нижнє озеро.

У західній частині парку знаходиться найвища Палієва гора. Крутий, кам'яний схил цієї гори сягає у висоту 27 метрів. На початку XVIII століття тут тривалий час (1702—1704 рр.) знаходився з табором один із загонів козацького ватажка Семена Палія. В глибині Палієвої гори і досі видно рештки земляних укріплень козаків. У 1980 році на честь тих давніх подій, на горі був встановлений пам'ятник[107].

У північній частині знаходиться сад «Мур». Побудований з метою створення на території парку ще більш відокремленого, інтимного куточка, який дозволяв би господарям уникнути небажаного спілкування з відвідувачами.

У південній частині парку, неподалік від річки Рось, знаходиться споруда, яка має назву Турецький будиночок. Він був побудований після турецької кампанії 1828 року. В його стіни були вмуровані мармурові плити, на яких є написи древньотурецькою мовою, що прославляють велич шаха Махмуда Хача Гази, який побудував неприступну фортецю в місті Варна (Болгарія). Після взяття фортеці російськими військами фельдмаршал Румянцев (який товаришував з графами Браницькими) привіз їх як трофей в «Олександрію».

Багато цікавих пам'яток архітектури знаходиться і в історичному центрі Білої Церкви. Визначні архітектурні пам'ятки міста: Склади Браницьких, Ансамбль споруд поштової станції, Торгові ряди (БРУМ), Зимовий палац, Будинок Дворянських зібрань, Микільська церква, Свято-Преображенський кафедральний собор, Костел святого Івана Хрестителя, Церква святої Марії Магдалини тощо.

Давнє місто Біла Церква має значну кількість пам'ятників, що відображують його історію: як окремих подій та персоналій безпосередньо пов'язаних з Білою Церквою, так і епох, які пережило місто.

Пам'ятна дошка Рум'янцевій на місці зйомки сцени з бджолами у фільмі Королева бензоколонки.

У Білій Церкві було знято сцени фільмів «Королева бензоколонки»[109], а саме сцена з бджолами на площі Шевченка, та «Владика Андрей» у дендропарку «Олександрія». На будинку, де знімалася сцена фільму «Королева бензоколонки» встановлено меморіальну дошку Надії Румянцевій.

В 1986 році на екрани вийшов фільм «Кармелюк» (мінісеріал, 5 серій). Деякі сцени було знято в центрі міста на Площі Ринковій біля Торгових Рядів (БРУМ), складів Браницьких, а також в передмісті Білої Церкви в селі Чмирівка.

У дендропарку «Олександрія» знімалися епізоди стрічки «Дорога на Січ». У фільмі можна побачити колонаду Луна, композицію Руїна і будинок адміністрації.

Також, у цьому дендропарку, восени 2012 року, знімався кліп на пісню Міки Ньютон «Не відпускай».

У 2018 році в Білій Церкві було відзнято короткометражні фільми Baby Cinema STUDIO — «Ніколи не здавайся» та «Інакший»

Таємниці великих Українців. Іван Мазепа 2021 року. Документальний фільм де показана Замкова гора

Пам'ятна дошка Паустовському.

• Віктор Грабовський «Біла Церква»[110].
• Віктор Грабовський «У Білій Церкві…»[111].
• Олег Дивов «Зброя відплати» (рос. «Оружие возмездия») — книга про службу в Бригаді великої потужності у Білій Церкві.
• Ганна Ручай «Моя кохана відьма».
• Олександр Пушкін. Поема «Полтава»:

Тиха украинская ночь, Прозрачно небо. Звезды блещут. Своей дремоты превозмочь Не хочет воздух. Чуть трепещут Сребристых тополей листы. Луна спокойно с высоты Над Белой Церковью сияет И пышных гетманов сады, И старый замок озаряет И тихо, тихо все кругом…

• Олесь Гончар. Роман «Людина і зброя» про студентський батальйон Білоцерківського сільськогосподарського інституту, який брав участь у німецько-радянській війні. Неодноразово бував у Білій Церкві на зустрічах зі студентами та читачами бібліотек.[112]
• Генрик Сенкевич «Вогнем і мечем»:

«…Тому кожен, хто міг, тікав до Хмельницького, тікала навіть шляхта, коли іншого шляху до порятунку не було. Так що Хмельницький множив і множив свої сили, і якщо не одразу рушив у саме Річ Посполиту, якщо довго відсиджувався в Білій Церкві, то головним чином для того, щоб впровадити лад у ті невгамовні і дикі сили» та ін.[113]

• Михайло Булгаков «Біла гвардія». Біла Церква згадується не менше трьох разів.
• Остап Вишня «Весна-красна». У Ганни Денисівни Кошової[114].
• Паустовський Костянтин Георгійович «Книга о жизни. Далекие годы.» Згадується у першій частині.
• Юрій Горліс-Горський «Холодний Яр»

З'їжджаємо з гори і пускаємо застояних коней чвалом. Його доброму херсонцеві важко поспішати за моїм горбоносим довгоногим «Абреком», купленим за дві кулі у татарина-денікінця під Білою Церквою.

Тарас Шевченко неодноразово бував у Білій Церкві.

Історія міста пов'язана з ім'ям Тараса Григоровича Шевченка. Коли Тарас був козачком пана Енгельгардта — родича Браницьких, по дорозі до Вільно вони заїжджали до Білої Церкви. Олександра Браницька показала гостю свій маєток і парк «Олександрію». Шевченко неодноразово бував у Білій Церкві. Ці відвідини знайшли своє відображення в повісті «Прогулка с удовольствием и не без морали», написаній 1856 року. Повість особливо цінна тим, що автор у розповіді від першої особи описує цікаві подробиці своєї подорожі через міста й села нинішньої Київської області.

Багато місця відведено його перебуванню у Білій Церкві, показу тогочасного побуту її мешканців, зокрема єврейської громади міста. Шевченко згадує сіре, брудне містечко з невеличкими хатками на не мощених вулицях з босоногими хлопчаками, де не було жодної аптеки, книжної лавки. Це останній прозовий твір письменника.

Білоцерківці шанують пам'ять геніального поета. У місті є площа, яка названа його іменем і до 1925 року мала назву Смоляна. Кожного року в місті проходять традиційні конкурси читців поезії Шевченка, 22 вересня 1991 р. відкрили пам'ятник Т. Шевченку, автор якого — народний художник України А.Ковальов, архітектора В. Федотов, В. Штучний. Рішенням міської ради № 281 від 28 серпня 2003 р. міський парк культури і відпочинку імені Петровського має ім'я Т. Шевченка[115]. В дендропарку «Олександрія» на честь його відвідування встановлено меморіальну дошку.[116]