Січко Василь Петрович

У 1957 родина Січків повернувся із заслання у с. Витвиця Долинського р-ну на Станіславщині. Через рік сім'я оселилися в м. Долина.

Василь Січко у 1974 р. закінчив 10-й клас Долинської середньої школи № 1 та здав іспити на журналістський факультет Львівського університету, однак не був прийнятий як син колишніх політв'язнів. Рік працював токарем на Струтинському заводі металовиробів.

У 1975 вступив на факультет журналістики Київського університету. Навчаючись в університеті у 1976-77 роках, Василь Січко написав статті «Хрести на дорозі», «Чому мовчать радянські люди». Вони йому згодом були інкриміновані як антирадянські.

У січні 1977 на Василя Січка почалися цькування викладачів за вказівками КДБ, зокрема, викладачка російської мови поставила «двійку» на екзамені, арґументуючи тим, що він не виконує її вимоги розмовляти в гуртожитку і в місті російською мовою та що в нього поганий акцент.

20 липня 1977 Василя Січка наказом ректора № 506 виключили з журналістського факультету «за неуспішність». Він оскаржив безпідставне недопущення його до сесії, а 12 серпня надіслав до ЦК КПРС заяву про незаконне виключення його з університету. Відповідь надійшла з Міністерства освіти УРСР, де було вказано, що причиною виключення є «академзаборгованість».

18 вересня Василь Січко здав у Московський райвідділ міліції м. Києва документи громадянина СРСР і оприлюднив заяву про відмову від радянського громадянства та завимагав дозволу на еміґрацію до США для отримання громадянства цієї країни і набуття там вищої освіти. Також здав свій комсомольський квиток у ЦК ЛКСМУ.

26 лютого 1978 Василь Січко, а 30 квітня його батько стають членами Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, їхні імена зיявляються під документами УГГ.

9 січня 1979 Василь і Петро Січки пробилися до зали, де йшов судовий процес над членом УГГ Василем Стрільцівим і звернулися до свідків звинувачення із закликом не йти проти свого сумління і не піддаватися тискові КДБ.

22 травня 1979, у день похорону у Львові композитора Володимира Івасюка, Василя Січка, його батька та Василя Стрільціва викликано до КДБ в Івано-Франківськ. 10 червня, на Трійцю, Василь Січко виступив на громадянській панахиді на Личаківському кладовищі і сказав, що Володимир Івасюк не покінчив життя самогубством — його замордували. Він тут же склав присягу: «Друже, ми продовжимо боротьбу з ворогами, які знищили тебе, ми будемо боротися, поки Україна стане вільною і незалежною».

27 червня 1979 прокурор Львівської області порушив кримінальну справу проти Василя і Петра Січків за ознаками ст. 187-І КК УРСР («розповсюдження наклепницьких вигадок, які паплюжать радянський державний і суспільний лад»), а 5 липня вони були затримані.

4 грудня 1979 у Львівському обласному суді відбувся судовий процес над Василем і Петром Січками, про який родина не знала. Підсудні не вставали, не брали участі в суді, відмовилися від останнього слова. Вирок: синові — 3 р. таборів посиленого, батькові — 3 р. суворого режиму. 10.12 Січки відмовилися одержувати копію вироку і оскаржувати його в касаційному порядку.

Покарання відбував у м. Черкаси, в таборі посиленого режиму ЕЧ-325/62. 3 грудня 1981, за півроку до закінчення терміну ув'язнення, Василь Січко звинувачений у «зберіганні без мети збуту наркотичних речовин», 10 грудня 1981 судовий відділ Придніпровського РВВС м. Черкаси порушив кримінальну справу № 1080 за ст. 229-6 ч.1 КК УРСР.

4 січня 1982 Придніпровський районний суд м. Черкаси у камері СІЗО засудив Василя Січка на 3 роки ув'язнення в таборах суворого режиму. Карався у таборі ИВ-301/86, м. Вінниця.