Січкін Борис Михайлович

Першими оцінили талант Бориса Січкіна київські злодії. Поряд із будинком, де мешкав Борис, розкинувся базар. Увечері там збиралися кишенькові і квартирні злодії та їхні подруги. Для них Борис і виступав: відбивав чечітку, танцював «яблучко», «бариню», циганські танці. З часом перейшов на танці з куплетами. Злочинці були першими, від кого він отримував гонорар – продуктами. Боря танцював з чотирьох років, а у тридцяті роки навіть заробляв собі на хліб танцями на базарі.

У п'ятнадцять років Січкін вступив на роботу до Ансамблю народного танцю УРСР, потім закінчив Київське театральне училище.

Навчався в хореографічному технікумі при київському театрі, а пізніше поставив кілька балетних спектаклів, зокрема й «Червоних дияволят».

Перед війною Борис Січкін працював в Ансамблі пісні і танцю України. Його помітив і запросив до військового колективу Павло Вірський. Але директор ансамблю Білицький не хотів оформляти перехід. Він говорив: «Батьківщині, Січкін, потрібні солдати, а не танцюристи». З неймовірними труднощами йому все ж удалося звільнитися.

Почалася війна, артисти військового ансамблю несли бойове чергування. Перед здачею Києва їм довелося стояти в заслоні на пристані, звідки баржами відправляли людей до тилу. У розпал завантаження з'явився той самий Білицький з великою кількістю валіз. Він простягнув папір, який засвідчував, що він відряджається до Ташкента для організації ансамблю. «Нині не до пісень і танців, – грізно сказав Січкін, – треба захищати Батьківщину, а співати і танцювати будемо після перемоги». «Борисе, ти подивися, хто підписав цей папір!» – змолився колишній директор. «Такий документ у такий час міг підписати лише Адольф Гітлер» – відповів Січкін. Довго умовляв Білицький пустити його на баржу, але Січкіна не умовив і знайшов когось іншого.

Артист кіно і естради прославився на всю країну, коли йому було вже за сорок: роль куплетиста Буби Касторського стала головною в його житті. Після тріумфу «Невловимих месників» роз'їжджав по країні з виступами. А в Міністерстві культури СРСР тоді якраз почалася кампанія проти «лівих» концертів. Під цю кампанію і потрапив Січкін – на нього зібрали компромат.

Актора викликали до відповідних органів. Туди ж прийшла й уїдлива старенька, що працювала ревізором. Вона виявила серйозні фінансові порушення і передала документи до слідчих органів. Січкіна заарештували.

Майор, начальник КПУ, під час обшуку виявив у артиста зубну щітку, зубну пасту, гребінець і викинув їх у відро для сміття: «Це більше не знадобиться».

Потім при підлеглих знущався: «Як це ти в кіно співав? ''Я не плачу, я ніколи не плачу''? Це ти в кіно не плакав, а тут у нас плакатимеш!»

У 1973 в Тамбові Січкін був посаджений у в'язницю за обвинуваченням у розкраданні державного майна у великих розмірах. Через рік був звільнений. Слідство тривало ще кілька років. Врешті-решт Борис Січкін був остаточно виправданий.

У 1979 році Борис Січкін виїхав до США, де мешкав до останнього часу, зрідка приїжджаючи до Росії з виступами.

Саме цього артиста — Борю Січкіна періоду американської еміграції — обезсмертив у своїй пісні про тьотю Хаю знаменитий виконавець шансону Віллі Токарєв: «С Новым годом, тётя Хая,
Вам привет от Мордэхая,
Он живёт на Пятой авеню.
Боря Сичкин там соседом
Угощал меня обедом,
Я ему в субботу позвоню».[2]

Січкін пішов із життя 21 березня 2002 року. Серце артиста зупинилося, коли він розбирав листи.

Незабаром за бажанням його дружини прах Бориса Січкіна було вилучено з могили і кремовано, а урна перевезена до Москви і 6 років зберігалася у друзів родини Січкіних. Лише 18 квітня 2008 року прах був похований. Прощання відбулося в Будинку кіно, а потім урна з прахом була поміщена в колумбарій Ваганьківського цвинтару.

• СМІХ ПО-КИЇВСЬКИ^{[недоступне посилання з червня 2019]}
• Борис Сичкин (рос.)