Тарантул південноруський
Тарантул південноруський або південно-російський[1] (Lycosa singoriensis) — великий європейський та азійський павук роду тарантул, поширений у степах Європи, Середньої Азії, Південного Сибіру, Далекого Сходу.[2]
? Тарантул південноруський | ||||||||||||||||||
|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|---|
 Самиця південноруського тарантула | ||||||||||||||||||
| Біологічна класифікація | ||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||
| Lycosa singoriensis (Laxmann, 1770) | ||||||||||||||||||
| Синоніми | ||||||||||||||||||
| Trochosa singoriensis Lycosa singoriensis (Laxmann, 1770) | ||||||||||||||||||
Посилання | ||||||||||||||||||
| ||||||||||||||||||
Назва виду
Українською носить наукову назву тарантул південноруський. В народі ж називається павук волоський[3] або мизги́р.[4]
В інших мовах часто має назву тих територій, де його знаходять: російський (рос. русский), румунський (рум. românească), татарський (чеськ. tatarský), український (пол. ukraińska)[5], джунгарський тощо.
Опис
Найбільший павук в Україні, один з найбільших у Європі. Розмір тіла до 4 см, з ногами до 7 см. Вага тіла від 2,6 до 7 грамів.[2] Верхня поверхня тіла забарвлена строкато, боки світлі, черевна поверхня чорна. Тіло вкрите сірими і білими волосками різної довжини, через це виглядає волохатим. Головогруди мають малюнок з темних смуг, які радіально відходять від центру. Основний членик хеліцер яскраво-жовтого чи помаранчевого кольору, кінчик та кігтик чорні. Педипальпи також жовті, окрім чорного кінчика. Ноги знизу з чорними кільцями.
Статевий диморфізм
Самиці мають більше черевце та коротші ноги, більш кремезні за самців. Волоски самців світліші. Розміри самців 14-27 мм, самиць — від 18 до 31 мм[6] або до 35 мм[7]
Раси
Виділяють три раси тарантулів південноруських: велику, дрібну і проміжну. Велика зустрічається лише на півдні Середньої Азії, проміжна — найбільш північна. Дрібна раса поширена на півдні степів. Усі раси вільно схрещуються між собою.[8]
Спосіб життя
Живлення
Самиця тарантула південноруського живе в норах до 60 см глибиною. Ловильної сітки не будує, але реагує на рух здобичі, яка підходить до краю нірки та смикає за сигнальні павутинні нитки: вистрибує з нірки та кусає. Вночі відходить на невелику відстань від укриття. Полює найчастіше на жуків та прямокрилих.
Розмноження
Самиця навесні відкладає 200—700 яєць у кокон, який зігріває на сонці, виповзаючи на край нірки. Після вилуплення маленьких павученят (зазвичай у травні) вона збирає їх собі на спинну частину черевця та подорожує, час від часу скидаючи частину нащадків і, таким чином, розповсюджуючи їх. При цьому самиця може перепливати невеликі водні перепони[9].
Парування тарантулів відбувається в кінці літа. Самець підходить до нірки самиці та постукує передніми ногами по павутині. Самиця виходить, і тоді він починає погладжувати її кінцівки легкою вібрацією ніг. Іноді самиця все одно атакує самця. Коли самцю вдається заспокоїти її, він заходить до нірки, де й відбувається парування.
Тарантули ростуть під час линянь, линяють 11 разів.
Природні вороги
На тарантулів полюють оси-помпіліди, які паралізують павуків та відкладають на них яйця, з яких розвивається личинка, що повільно поїдає павука. Зокрема, це аноплій самарський та криптохіл кільчастий, занесені до Червоної книги України.
Яйця знищують різні види їздців. На молодих тарантулів полюють капустянки.
У Казахстані тарантулів поїдає гризун селевінія, який, втім, є рідкісним.[10]
Поширення
Поширений у степах і лісостепу від Австрії та Угорщини до Каспійського моря, Середньої Азії, Південного Сибіру, Далекого Сходу Росії та північно-західному Китаї. Також мешкає у Туреччині, на Близькому Сході, в Єгипті. В Україні поширений практично по всій території, окрім основної частини Карпат (проте у Вулканічному масиві трапляється). Зустрічається зрідка північніше, особливо по берегах річок з піщаними ґрунтами.
Охорона
Тарантул південноруський входить до переліку тварин, що підлягають охороні на території Київської області.[11] Внесений також до червоних книг багатьох областей Росії, зокрема Московської, Калузької, Рязанської, Тульської, Свердловської, Нижегородської, Пермського краю.[12][13][14]
Примітки
- Додаток 1 до рішення обласної ради шостого скликання від 18.11.2011 Перелік видів рослин, тварин і грибів, що підлягають особливій охороні на території Сумської області. Тварини
- Liu, ZH; Qian, W; Li, J; Zhang, Y; Liang, S (2009). Biochemical and pharmacological study of venom of the wolf spider Lycosa singoriensis. Journal of Venomous Animals and Toxins including Tropical Diseases 15 (1): 79–92. ISSN 1678-9199. doi:10.1590/S1678-91992009000100008.
- Павук // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
- Мизгирь // Словарь української мови : у 4 т. / за ред. Бориса Грінченка. — К. : Кіевская старина, 1907—1909.
- Staręga, Wojciech. Wiedza i Życie/ Galimatias z tarantulami (польська).
- Editors: Wolfgang Nentwig, Theo Blick, Daniel Gloor, Ambros Hänggi & Christian Kropf. Araneae. Spiders of Europe. Архів оригіналу за 02-09-2014. Процитовано 28-07-2015.
- Ажеганова, Н.С. (1968). Краткий определитель пауков лесной и лесостепной зоны СССР. Определители по фауне СССР, издаваемые Зоологическим институтом Академии наук СССР 98. Л.: Наука. с. 150.
- Акимушкин, И.И. (1972). Тарантул — большой мизгирь. Первопоселенцы суши. Москва: Мысль. с. 206. Архів оригіналу за 6 березня 2016. Процитовано 28 липня 2015.
- Воловник С. В. Наши знакомые незнакомцы. 2-е изд., доп. Днепропетровск: Проминь, 1990. — 200 с.
- Бердышев, Дмитрий Геннадьевич (2014). Самые необычные животные. О чем умолчали учебники. ЭНАС-КНИГА. с. 176. ISBN 978-5-91921-195-2.
- Перелік видів тварин, що підлягають особливій охороні. web.archive.org. 24 жовтня 2018. Процитовано 21 жовтня 2020.
- Тарантул русский. Красная книга Тульской области(рос.)
- Южнорусский тарантул. Пермский край. Энциклопедия(рос.)
- Красная книга Нижегородской области. web.archive.org. 20 травня 2017. Процитовано 21 жовтня 2020.
Посилання
- Найотруйніші павуки Європи. Станіславівський натураліст. 21 серпня 2013.
- Акимушкин, И.И. (1972). Первопоселенцы суши. Москва: Мысль. с. 206. Архів оригіналу за 6 березня 2016. Процитовано 28 липня 2015.