Тушкан Павло Федорович

Після ліквідації Всеукраїнської Академії сільського господарства переведений як старший науковий співробітник до Харкова в Український науково-дослідний інститут тваринництва, де працював у квітні 1935 — травні 1936.

У 1936 — 1941 — персональний пенсіонер, у вересні 1936 прикомандирований понад штат до Українського інституту соцземлеробства для роботи за науковою темою «Посухи і їх вплив на врожай в СРСР».

У Харкові в 1930-х завершує роботу над працею «С/г засухи і їх вивчення», але не встиг її опублікувати.

Павло Тушкан з дітьми Оксаною, Георгієм та Єлизаветою. Бл. 1912 р.

У 1901 Тушкан одружився з дочкою викладача Полтавської гімназії Юлією Бровко (померла 1939), випускницею Петербурзької консерваторії. Вони виховали трьох дітей — Єлизавету, Георгія і Оксану. Дочка Т. Оксана Павлівна закінчила Дніпропетровський гірничий інститут, її діти — Юрій і Олег Покальчуки — відомі українські літератори.

Є відомості, що Тушкан був учасником свята Котляревського в 1903 у Полтаві, делегатом XIII археологічного з’їзду 1905 у Катеринославі.

Тушкан працював директором Верхньодніпровської нижчої сільськогосподарської школи першого розряду та сільськогосподарської станції. Верхньодніпровська с/г школа губернського земства відкрита 7 листопада 1899 на земельній ділянці, частину якої пожертвував землевласник Е. К. Бродський, а частину відведено для потреб школи з казенної чиншової статті. У школі, крім загальноосвітніх і спеціальних предметів, викладалося практичне землеробство з коротким курсом садівництва, городництва та скотарства, а також ремесла: теслярське, ковальське і слюсарне.

Мешкаючи в Ерастівці, Тушкан був добре знайомий з професором Дмитром Яво-рницьким, з яким вони покумалися. Збереглося понад три десятки листів його до Яворницького за період 1906 — 1936. За спогадами сина Тушкана письменника Георгія (Юрія) Тушкана (1906 — 1965), батькові довелося відвідати багато поміщицьких маєтків, щоб вибрати підхоже місце для сільгоспшколи. Свої враження від зустрічей із землевласниками Тушкан переповідав Д. Яворницькому і той описав їх у своїй повісті «Поміж панами» (1911). Щоб зрозуміти питому вагу і значення організації в Ерастівці нижчої с/г школи і дослідної станції при ній, звернемося до таких цифр з книги «Агрономическая помощь России» (видання департаменту землеробства, 1914). Отже, перша дослідна станція організована у Франції в 1835, в США у 1875, в Російській імперії — в 1864 при Ризькому політехнічному інституті і в 1877 при Петрово-Розумовській с/г академії. У всій Російській імперії в 1894 було 50 нижчих сільськогосподарських шкіл, з них — з навчанням рослинництву і тваринництву 26, середніх с/г училищ в Російській імперії у 1864 було 7. Тим-то зрозуміле значення створеної у 1899 в Ерастівці єдиної на всю губернію с/г школи з дослідною станцією при ній. В перші роки існування школа знаходилася за 40 км від залізниці (ст. Божедарівка), а коли провели залізничну колію в 2,5 км від школи зі станцією Ерастівка, і село стало називатися Ерастівкою (за іменем місцевого дідича Ераста Бродського). Енергійний і вимогливий директор школи, а згодом училища Тушкан доклав чимало зусиль для створення всіх умов повнокровного функціонування в степу навчального закладу. Ось що згадувала донька Тушкана — Єлизавета:

Павло Тушкан з дружиною Юлією і дітьми Георгієм, Єлизаветою і Оксаною.jpg

«Наша родина жила в Ерастівці в 1901 — 1919, а тато працював там з 1899. У 1901, коли мама приїхала до Ерастівки, це був степ в 40 км від залізниці і в степу стояло три будинки — двоповерховий навчальний корпус і два житлових будинки. В одному з них жила наша родина. Великий цегляний будинок з великими шістьма кімнатами, верандою. Навколо — ніякої медичної допомоги. Пізніше до нас приїздив лікар, який жив за 12 км. Думаю, що наше (всіх дітей Тушкана) народження в Полтаві можна пояснити відсутністю лікарів в Ерастівці. Напевне, тому мама їхала народжувати нас до своїх родичів у Полтаву. Хрещеним батьком брата Юрка завжди вважався академік Дмитро Яворницький, директор Дніпропетровського музею. Він у нас бував і завжди кликав Юрка хресником».

Як повідомляє онук Тушкана письменник Юрій Покальчук, родина Тушканів була заприязнена з письменником В. Короленком, який з 1900 мешкав у Полтаві. Тушкан завжди відвідував його, коли бував у Полтаві:

«Короленко жив неподалік і Юлія Платонівна час від часу передавала йому якісь обіди чи пироги. Моя мама Оксана, найменша, мала їх відносити».

У 1911 Ерастівську с/г станцію реорганізували в училище. На 1912 в Російській імперії таких середніх с/г училищ було всього 15. На час реорганізації нижчої школи в середню на території училища, оточеного зеленню, вже було 18 будівель (без господарських), в тому числі новий учбовий корпус — збережений до нашого часу триповерховий будинок з просторими аудиторіями і залами та гуртожитком для учнів. У старому двоповерховому учбовому корпусі розташовувалися лабораторії, обладнані закордонною апаратурою і хімікатами.

Училище, за спогадами дочки Єлизавети, мало велике господарство, рослинницьке і тваринницьке, а також дослідну станцію, дуже велику і багату бібліотеку. Проіснувало училище до 1921, коли стало називатися інститутом. У 1923 обладнання, лабораторії і бібліотеку передали до Одеси. На базі Ерастівського інституту був заснований Одеський сільськогосподарський інститут.

Павло Тушкан з сином Георгієм. 1929 р.

Тушкан був членом Катеринославської «Просвіти». Виступав на загальних зборах товариства, які відбулися 9 липня 1917 у залі третьої жіночої гімназії.

«Голова зборів П.Ф. Тушкан дав докладний огляд українського руху з початку революції до наших днів і оголосив обидва універсала Української Центральної Ради, які збори вислухали стоючи»,

— писав «Вістник товариства «Просвіта» у Катеринославі».

Тушкан увійшов до складу Української Центральної Ради, обраної Всеукраїнським національним конгресом 8 квітня 1917.

За спогадами дочки Єлизавети, з появою в музеї технікуму спогадів ветерана Пестушка, «у технікумі будуть про батька знати. В їх уявленні Тушкан у 1918 покинув школу й зник у просторі. Поїхав він зі школи, позаяк поміщики ухвалили його вбити, як каламутника, а учні попередили його про це».

Зникнення Тушкана в 1918 з Ерастівки в Крим (у Судаку мав дачу) — цікавий і досі малоз’ясований момент. Напевне, в ньому віддзеркалилися політичні розбіжності з поміщиком Ерастом Бродським, який значною мірою фінансував училище і чиє ім’я воно від 1916 носило. Отже, звісно, це були політичні антиподи. Тушкан — республіканець і соціаліст, член Центральної Ради від 1917, а опікун училища Ераст Бродський був одним з чільних діячів хліборобського конгресу, який у квітні 1918 після повалення Центральної Ради обрав гетьманом Павла Скоропадського. До президії конгресу 29 квітня 1918 обрано по два представники від семи губерній України. І лише Катеринославщину представляла одна особа — Ераст Бродський. Звісно, ця людина не могла толерувати політичних поглядів значною мірою підлеглого йому Тушкана.

Підтверджує ці здогади і лист Єлизавети Тушкан, який наводиться у книзі «П’ятихатські самоцвіти»:

«В 1917 році Павло Федорович часто виступав на мітингах, говорив він про землю. Тоді ж почалися розмови про переобрання директора училища. Не офіційні, кулуарні. Цікавилися, де Павло Федорович взяв гроші на придбання кримської дачі у Судаку. Дача була куплена у 1907 (чи шостому) році в кредит, який поступово сплачувався (про це знали попечитель і земство). Це — однокімнатний одноповерховий татарський будинок з садком. Поступово його збільшили до трьох кімнат з верандою (саман і черепиця). Ніколи її не реквізували, як великі дачі. А німці зруйнували у 1941 році». Тушкан знав про ці розмови і казав: «Порушать питання офіційно, тоді пред'явлю документи».

Але довелося остерігатися іншого. Взимку 1918 учні попередили директора, що поміщики затівають проти нього щось недобре, як проти збурювана спокою. Тієї ж ночі він поїхав до Києва. А родина, залишивши речі в Ерастівці, влітку оселилася в Судаку. Глава сім’ї не затримався в Києві, оскільки розгорілася громадянська війна і влаштуватися працювати на сільськогосподарському факультеті не було змоги. Тому з великими труднощами дістався до Судака. А Ерастівкою покотилася чутка, що він утік з білогвардійцями і речі його реквізуються.

«Міліція відвезла залишки майна у Божедарівку і Саксагань, — писала про те непорозуміння Єлизавета Тушкан. — Треба було рятувати не речі, а добре ім’я. Павло Федорович зібрав необхідні документи, з якими послав мене в училище. Був грізний наказ міліції повернути речі. Втеча з білими спростована. Батько вчителював у Судаку, викладаючи географію і політграмоту».

Павло Тушкан.

Але і в Судаку було неспокійно. У 1919 місто опинилось під владою білогвардійців. За спогадами Юрія Покальчука, в цей час Юлія Платонівна Тушкан разом з дітьми Юрком і Єлизаветою жила в Полтаві, а Тушкан з меншою дочкою Оксаною — в Судаку. Перебування з батьком у Криму наклало на світогляд Оксани величезний слід. Тушкан дуже цікавився індійською філософією, навіть перекладав українською мовою «Бгагаватгіту» (з російської) — частина рукопису збереглася. Тушкан вів щоденник до останніх днів 1941 — 1942. Серед записів за 1942 є посилання на те, що він читає «Життя Будди» Ашвагоші в перекладі російською К. Бальмонта, 1913 року видання.

Владу в Криму у 1920 знов захоплюють більшовики і знов ллються потоки крові. Так, у грудні того ж року в Судаку заарештовано батька п’ятьох дітей графа Ростислава Капніста. Менше як через місяць, у січні 1921 його розстріляє ЧК.

Тим часом хрещеник Яворницького Юрко Тушкан у 1921 організував у Судаку комсомольський осередок і був першим його секретарем. Створив озброєний загін комсомольців для боротьби з рештками білогвардійців, які переховувалися у Кримських горах і лісах. Було йому тоді 15 років.

Павло Тушкан помер у лютому 1942 від виснаження і крововиливу в мозок відразу ж після арешту його німцями в окупованому Харкові. Там і похований.

Син Тушкана Юрій народився 6 лютого 1906 у Полтаві. Закінчив Катеринославську 1-шу класичну чоловічу гімназію, Уманське середнє сільськогосподарське училище. У 1926 — 1929 вчився в Харківському інституті зернових культур. Працював в Українському науково-дослідному інституті економіки і організації сільського господарства. Брав участь в екологічному обстеженні Турксибу. Від 1933 жив у Москві. Лаборант, потім асистент сільськогосподарської Академії ім. Тимірязєва. Потім перейшов у систему Всесоюзної сільськогосподарської академії ім. Леніна. Працював на Памірі, в Алтайській долині на дослідній сільськогосподарській станції. У 1937 у співавторстві з М. Лоскутовим надрукував повість «Голубий берег». У 1938 — 1941 багато мандрує Середньою Азією.

Вивчивши історію і життя її народів, написав роман «Джура», який став широко відомим і був екранізований. Під час Другої світової війни пішов добровольцем на фронт. Як офіцер-артилерист, тяжко поранений і контужений. Перемогу зустрів на Ельбі, нагороджений трьома бойовими орденами. Після війни багато мандрував по СРСР (Памір, Кавказ, Крим, Північ) і за кордоном (Ліван, Єгипет, Бельгія, Франція, Італія, Греція, Туреччина, США). По війні з-під пера Ю. Тушкана вийшли книги «Розвідники зеленої країни», «Чорний смерч», «Птахи летять на північ», «Мисливці за «ФАУ», «Друзі і вороги Русакова». Він подав до друку останній роман «Перший постріл». Але надрукованим його не побачив: раптово помер 11 березня 1965.