Українська допоміжна поліція

Історія Української Допоміжної Поліції бере свій початок від 17 грудня 1939 року у Генеральній Губернії, коли за наказом Ганса Франка, для забезпечення порядку на окупованих німцями територіях колишньої Другої Речі Посполитої, створили поліційні формування з місцевого населення. Для підготовки українських поліціянтів, за клопотанням Українського Центрального Комітету, у грудні 1939 року у місті Закопане було створено Поліційну школу (академію) під керівництвом гауптштурмфюрера СС Ганса Крюгера. До середини 1940 року подібні академії створили у містах Краків, Хелм та Рабка. З початком німецько-більшовицкої війни чимало випускників цих поліційних шкіл склали основу формувань Української Допоміжної Поліції на західноукраїнських землях.

У Дистрикті Галичина була створена розпорядженням уряду Генеральної губернії від 18 серпня 1941, замість української народної міліції. Наприкінці німецької окупації чисельність Української допоміжної поліції (УДП) у Генеральній губернії становила більше 5 тис. осіб (у тому числі 120 старшин), плановане її число у Галичині (6 тисяч) так і не було досягнуто через брак охочих служити в ній. Поліція була призначена для утримування порядку серед місцевого населення, але її повноваження були обмежені діями інших загонів місцевої поліції: зондердінсту (з фольксдойчерів), кримінальної (кріпо), охорони залізниць (баншуц), охорони підприємств (веркшуц).

Українська допоміжна поліція (як і польська поліція) підпорядковувалась комендантові німецької поліції порядку (Орднунґсполіцай — ОРПО) при уряді Генеральної губернії в Кракові та в дистриктах. В осередках округ було створено окружні, а в повітах — повітові команди, які підпорядковувалась окружним чи повітовим станицям ОРПО. Крайової команди не було. Найвищим рангом української допоміжної поліції був майор Володимир Пітулей, окружний комендант у Львові (а його заступником — сотник Л. Огоновський). У Львові діяла Поліційна школа (українським комендантом її був сотник І. Козак), через яку за три роки пройшли всі поліцаї й кандидати до служби.

Українська допоміжна поліція була озброєна слабко: одна рушниця на двох поліцаїв і 10 набоїв на одну рушницю; оплата старшин і поліцаїв була незадовільна[1], а забезпечення родин майже не було. Загальна кількість особового складу української поліції на теренах міста була порівняно невеликою, коливаючись від декількох сотень до максимум 860 осіб у липні 1943 року. Із кінця літа 1943 року аж до останніх днів липня 1944 кількість поліцистів постійно зменшувалася з огляду на низьку популярність серед місцевого населення.

У своїй повсякденній діяльності поліціянти УДП виконували типові завдання патрульної поліції (патрулюванням вулиць, робота з заявами населення, регулювання дорожнього руху, первинні затримання та передача правопорушників до відповідних інстанцій (Кріпо, гестапо, СД, тощо)). Окрім вулиць, поліціянти разом з німецькими жандармами патрулювали торгові площі та під’їзди до міста. Оскільки в умовах війни населення Львова потерпало від постійного дефіциту продовольчих товарів, то у місті процвітав чорний ринок та спекуляція. Боротьба з нею і контроль за цінами були одними з функцій УДП.

Весною 1943 на Волині сталося масове дезертирство українських поліціянтів з їх подальшим переходом до лав Української Повстанської Армії. Всього в березні-квітні 1943 року від 4 до 6 тисяч поліцаїв стали партизанами УПА. Подібні випадки відбудуться в наступному році вже в Східній Галичині.

Андрій Кордан, котрий з осені 1941 року по весну 1944 року служив в різних відділках Української допоміжної поліції, а потім разом з понад 70 товаришами по зброї під командуванням заступника повітового коменданта поліції з міста Рава-Руська Івана Шпонтака перейшли до лав УПА, де створили основу сотні «Залізняка», про свою поліцейську службу згадував так[2]:

На початках, у перші дні служби, ми не мали визначеної зброї. Кожний озброювався, як хотів. Зброї було багато, тому що большевицька армія кидала її, тікаючи чи здаючись німцям у полон. «...» Першою службовою зброєю були австрійські кріси, так звані «манліхери». Комендант виділив під розписку кожному з нас по одному такому крісу та десять штук набоїв. У разі використання набою треба було письмово звітувати про те, на що і де використав його. У той же час ми отримали інструкції щодо нашої служби. Був наказ конфіскувати всі військові речі, які залишились по большевиках, а головне — зброю та амуніцію. Конфісковане слід було відправляти до повітової команди, бо якщо німецьке гестапо, що мало необмежені права, знаходило присвоєну військову річ, її власникам загрожувала смертна кара.

• Допоміжна поліція
• Єврейська поліція
• Допоміжна поліція Третього Рейху
• Польська поліція у Генерал-губернаторстві
• Російська допоміжна поліція
• Білоруська допоміжна поліція

• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Андрій Кордан «Козак». «Один набій з набійниці. Спомини вояка УПА з куреня Залізняка». Упорядник — Микола Дубас. — Торонто-Львів, 2006. — С. 243, ISBN 966-553-552-8.