Фауністичне районування

Фауністичне (зоогеографічне) районування суходолу та Світового океану — поділ поверхні Землі й окремих її територій і акваторій на природні регіони, що відрізняються рангом, ступенем ендемізму, особливостями історичного розвитку і розселення їхніх фаун[1][2]. Різні природні умови обумовлюють присутність різних біологічних видів на певній території, бо окремі види еволюційно пристосовані до проживання у певних умовах довкілля й лише деякі можуть пристосовуватись до існування в різних, не змінюючи при цьому власного фенотипу[2]. Окрім того географічні бар'єри можуть призводити до ізоляції окремих фаун, що існують в подібних природних умовах, але мають власний еволюційний шлях розвитку, а отже різняться одна від одної[2].

Умови існування і склад фауни в морі й на сушу настільки відрізняються, що для морської й наземної фауни створені самостійні системи фауністичного районування[1]. Прісноводна фауна загалом районується аналогічно зоогеографічним районам суходолу[1]. Фауна кожної області має спільну палеогеографічну історію й несе спільні риси, обумовлені нею. Так фауна Голарктики, наймолодша, сформувалась в плейстоцені під час льодовикових епох; фауна Австралії — найдревніша, несе на собі відбитки крейдової епохи[1].

Ієрархія

Прийнята система ієрархії зоогеографічного районування:

царство, характеризується наявністю ендемічних таксонів на рівні рядів;
область, характерен ендемізм на рівні родин;
підобласть, характерен ендемізм на рівні родів;
провінція, характерні ендемічні види;
округ,
ділянка.

Картографування

Між зоогеографічними районами лежать різної ширини перехідні зони, в яких, як правило, спостерігається фауна з обох сусідніх районів. Різкі кордони регіонів позначені в тих випадках, коли в основі їх є якісь фізико-географічні фактори (берег, як межа води й суходолу, гірський хребет тощо)[1]. При картографуванні й виділенні окремих фауністичних зон важливим моментом є проведення меж між ними. Кордони між регіонами різного ієрархічного рангу називаються зоохоронами. Для картографування зоохоронів застосовується метод сінперат: на карту наносять ареали за можливості найбільшого числа видів, в результаті на карті з'являються смуги згущення меж ареалів різних таксонів — сінперати. Сінперати загалом проходять важкодоступними для окремих організмів ділянками суходолу — географічними бар'єрами (гірські хребти, великі річки).

Районування суходолу

Головними групами при районуванні суші на вищі категорії (царства) служать хребетні, насамперед ссавці. За наявністю чи відсутністю окремих представників ссавців як правило виділяють 4 фауністичні царства і 8 областей[1][2]:

Арктогея, яку населяють виключно плацентарні,
- Голарктична область (центральні й північні райони Євразії і Північної Америки, північ Африки),
- інколи поділяють на Неарктику (Північна Америка) та Палеарктику (Євразія);
Нотогея, багато сумчастих, мало плацентарних, присутні однопрохідні,
Палеогея, відсутні однопрохідні, але зустрічаються сумчасті,
- Ефіопська область (Субсахарська Африка),
- Мадагаскарська область (острів Мадагаскар),
- Індо-Малайська область (Південна та Південно-Східна Азія і захід Малайського архіпелагу);
Неогея, відсутні однопрохідні, але зустрічаються сумчасті (Центральна і Південна Америка),
- Неотропічна область.

Антарктична суша, населена в основному тваринами, що пов'язані з морем, не входить ні в одне із царств[1].

Районування прісних водойм

Основою для районування континентальних водойм є фауністичний склад великих озер:

Палеарктічна область,
- Європейсько-Центральноазійська підобласть,
- Охридська підобласть,
- Сибірська підобласть.
Понто-Каспійська солонуватоводна область.
Байкальська область.
Сино-Індійська область,
- Амурська підобласть,
- Японська підобласть,
- Китайська підобласть,
- Індо-Малайська підобласть.
Ефіопська область.
Танганьїцька область.
Неарктична область,
- Тихоокеанська підобласть,
- Атлантична підобласть.
Неотропічна область,
- Центральноамериканська підобласть,
- Південноамериканська підобласть.
Австралійська область.

Районування Світового океану

При районуванні Світового океану прийняті самостійні системи фауністичного районування. Для товщі вод (пелагіалі), для дна океану (бенталі) і для кожної з вертикальних зон, що пояснюється різкою різницею між населенням товщі води й населенням дна, а також яскраво вираженою вертикальною зональністю в розподілі морських організмів[1].

Районування пелагеалі в цілому збігається з кліматичними широтними поясами. Бенталь чітко поділяється на мілководну (до глибин 200 м) фауну та фауну глибинних ділянок океанічного дна[1]. У межах континентального шельфу виділяють 3 царства, кожне з яких поділяється на області, підобласті, провінції[1]:

Царство холодних і помірних морів Північної півкулі,
- Арктична область,
- Бореальна область,
  - Північнотихоокеанська область з багатою фауною, великою кількістю древніх кайнозойських форм,
  - Північноатлантична область, з біднішою фауною, що була знищена під час останніх льодовикових епох, присутні ендемічні форми;
Тропічне царство з надзвичайно багатою фауною і флорою, окремі ендемічні класи, характерні коралові рифи, мангрові ліси в зоні літоралі,
- Індо-Західнотихоокеанська область (Індо-Вестпацифічна),
- Західноафриканська область (Гвінейська),
- Центральноамериканська область,
- Середземноморсько-Лузитанська область, з фауною генетично пов'язана з тропічним царством;
Царство холодних і помірних морів Південної півкулі,
- Кергеленська область (острови Кергелен, Принс-Едуард, Маккуорі, Крозе),
- Патагонська область (шельф Патагонії, острови Вогняна Земля, Фолклендські),
- Антарктична область (шельф навколо Антарктиди, Південна Джорджія).

Зоогеографічне районування фауни абіссальних ділянок океану менш диференційовано. Виділяють 3 планетарних області, які поділяються на підобласті та провінції[1]:

Тихоокеансько-Північноіндійська абіссальна область,
Атлантична абіссальна область,
Антарктична абіссальна область.

Див. також

Примітки

Гептнер В. Г., Гурьянова Е. Ф. Зоогеографическое районирование // Большая советская энциклопедия / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — Тома 1–30. — М.: «Советская энциклопедия», 1969–1978. (рос.).
(рос.)Гептнер В. Г. Зоогеографическое деление суши // Краткая географическая энциклопедия : [у 5 т.] / гол. ред. А. А. Григорьев та ін. — М. : Советская энциклопедия, 1961. — Т. 2 : Евлах — Миллибар. — 592 с.

Література

Кістяківський О. Б., Корнєєв О. П. Посібник з зоогеографії. — К. : Радянська школа, 1968. — 133 с.

(англ.) Ekman S. Zoogeography of the sea. — L., 1953.

(рос.) Беляев Г. М. Донная фауна наибольших глубин (ультраабиссали) мирового океана. — М., 1966.
(рос.) Гептнер В. Г. Общая зоогеография. — М.-Л., 1936.
(рос.) Дарлингтон Ф. Зоогеография. — М., 1966.
(рос.) Зенкевич Л. А. Фауна и биологическая продуктивность моря [в 2-х тт.]. — М., 1947—1951.

Посилання

Шаблон:Біогеографія

This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.

[ВРЕ-1] Гептнер В. Г., Гурьянова Е. Ф. Зоогеографическое районирование // Большая советская энциклопедия / главн. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — Тома 1–30. — М.: «Советская энциклопедия», 1969–1978. (рос.).

[СГЕ2-2] (рос.)Гептнер В. Г. Зоогеографическое деление суши // Краткая географическая энциклопедия : [у 5 т.] / гол. ред. А. А. Григорьев та ін. — М. : Советская энциклопедия, 1961. — Т. 2 : Евлах — Миллибар. — 592 с.