Харченко Семен Васильович (отаман Хмара)

Народився у селянській родині. Батьки мали три десятини землі.

У 1908 році закінчив Вінницьку учительську семінарію.

Працював учителем у с. Гнатівці, Летичівського повіту (тепер Хмельницький район, Хмельницька область).

У 1912 році вступив до Київської організації Української партії соціалістів-революціонерів.

У жовтні 1915 року закінчив 1-е Київське військове училище. У 1915—1916 командир команди розвідників 15-ї піхотної дивізії. У 1917 служив в 498-му піхотному Оргіївському полку 125-ї піхотної дивізії.

За час війни нагороджений Георгіївським Хрестом[1] і орденом Святого Станіслава.

В часи Центральної Ради брав участь у громадській роботі. Член ЦК Селянської спілки. З січня по травень 1918 року вчителював. Під час гетьманату працював у продовольчій управі військового відомства. Організатор селянських спілок (грудень 1918 — початок 1919).

З лютого 1919 в Армії УНР, осавул і ад'ютант командира куреня Запорозької дивізії. Учасник боїв за Кам'янець-Подільський, Могилів-Подільський та Проскурів у червні 1919 р., Білу Церкву та ін. Відступаючи під містечком Браїлів потрапив в полон до денікінців і був хворим доставлений до в'язниці у м. Вінниці, з якої йому вдалось втекти. Взимку 1919—1920 років перейшов у Польщу.

Брав участь у польсько-радянській війні, як сотник 3-го кінного полку 3-ї Залізної стрілецької дивізії Армії УНР О.Удовиченка. Обурений поведінкою поляків, які катували селян, після протесту потрапляє під арешт. Після звільнення піднімає повстання проти поляків на чолі організованого ним 1-го Летичівського партизанського загону, з яким вступив до Червоної армії, яку пізніше покинув, через можливий арешт як колишнього петлюрівця.

У повстанському русі з 1921 р.

За завданням головного повстанського штабу створює підпільні організації у Летичівському повіті. Разом з емісаром Тютюнника Курковським, Антончиком, Сичем і Гвідоном Качуровським входить до складу Повстанського комітету Летичівського повіту, завдання якого — підготовка повстання на випадок виступу з-за кордону українського війська. Восени на чолі загону в 10 чоловік діяв у Війтівецькій волості Летичівського повіту. Після переходу 26.10.1921 кордону Подільською групою полковника Палія, Хмара мобілізує підпілля і з с. Явтухи починає рухатись на з'єднання з наступаючими українськими частинами. Отримавши підкріплення з інших сіл, розгромлює волвиконкоми у Женишківцях і Зінькові. Згодом відходить на польську територію і деякий час перебував у таборі № 10 для інтернованих в м. Каліш.

З червня 1922 року командир 4-ї кінної бригади Подільської повстанської групи отамана Орла. У складі загонів останнього брав участь у операціях по нападах на м. Бар (05.08.1922), м. Ялтушків (07.08.1922), м.Летичів (10.08.1922). Разом з Гальчевським та іншими повстанцями успішно 02.09.1922 року переправився в районі м.Гусятин на польський бік (всього 57 чоловік). На початку листопада 1922 року загін Гальчевського в числі 16 піших (у його складі також Хмара) переходить на радянський бік р. Збруч.

05.03.1923 року Яків Гальчевський призначив отамана Хмару командувачем Подільської повстанської групи. Зберігся наказ про це призначення: «Підполковнику Хмарі-Харченку. Наказую Вам вступити в командування повстанськими загонами і організаціями на Поділлю в межах 8 північних повітів. Ви є репрезентант ідеї і уряду УНР., а у військовім, судовім і адміністративнім відношеннях користуєтесь правом командира корпусу. В боротьбі з московською окупаційною владою керуватись інтересами Батьківщини і законами У. Н. Р. Наказую: своїх підлеглих пройняти духом точного і безрозсудного виконання наказів… потрібно уміти поступитись інтересами свого „я“ перед інтересами свого народу. В боротьбі з окупантом ні перед чим не зупинятись. Командувач повстанськими загонами і організаціями Правобережжя полковник Орел-Гальчевський…» 1 липня 1923 група Гальчевського у складі якої відділи Хмари та Голюка вкотре переходить на радянську сторону кордону. Відокремившись від основної групи загін Хмари направляється в Жмеринський район. До осені 1923 року загін Хмари діяв на територіях Вовковинецького, Новоушицького районів. Пізніше, після часткового розгрому, загін Хмари переходить на польську територію.

Навесні 1924 року Хмара переходить на Поділля для організації повстанської боротьби. 15.03.1924 виданий в м. Кам'янець-Подільський сексотом більшовиків М. Остапчуком. Перебував під слідством в тюрподі в м. Вінниці.

01 — 02.11.1924 Хмару та групу повстанців засуджено Надзвичайною сесією Подільського губернського суду до розстрілу. Склад суду Леплевський І. (голова), Іванов, Харитонов, прокурор Бомаш.

Обставини арешту, ув'язнення та загибелі Х. описав Ю.Горліс-Горський у повісті «Отаман Хмара. З таємниць ГПУ» (уперше видана 1934 року у Львові).[2]

Під грифом «Хранить вечно» в Державному архіві СБУ зберігається двотомна «Справа № 512 зі звинувачення Харченка-Хмари Семена Васильовича та інших (за статтями 58, 59, 66, 76)». У першому томі 441 аркуш, у другому — 413. Закінчується справа документом від 20.08.1998 — «Заключение по архивному уголовному делу № 5455 в отношении Харченко-Хмары С. В. и других». Цитата: «…Материалами дела установлена совокупность доказательств вины Хмары-Харченко С. В. в совершении преступлений, предусмотренных статьями 58, ч.1, 66, ч.1 УК УССР, Яблоновского В. Е. статьями 60 и 76, ч. 1 УК УССР и Иванова Ф. В. статьями 60 и 76, ч.1 УК УССР, в связи с чем они реабилитации не подлежат… На основании изложенного и в соответствии со ст. ст. 2 и 7 Закона Украины „О реабилитации жертв политических репрессий на Украине“ от 24 декабря 1993 года считать Хмару-Харченко Семена Васильевича, Яблоновского Василия Ефремовича и Иванова Филиппа Васильевича обоснованно осужденными, не подлежащими реабилитации. Заместитель Генерального Прокурора Украины Д. А. Ветоха».[3]