Херсонська єпархія УПЦ (МП)

Християнство поширювалося в Таврії ще в перші століття нашої ери.

Херсон, як і Херсонщина загалом, були віддавна полірелігійними, оскільки це був край торговий, тому приваблював переселенців, що, відповідно, приходили зі своїм віровченням. Так, тут й дотепер є не тільки християни різних конфесій (серед яких на початку заснування поліса левову частку займали протестанти), але й мусульмани, юдеї.

Перебуваючи в складі Російської імперії, Південна Україна не могла не відчути на собі зміни, що відбувались у характері взаємин центральної світської та духовної влади. А цей характер у XVIII ст. зазнав кардинальних трансформацій. Реформами Петра І була значно змінена система управління православною церквою. Нововведення вже не просто діяли (хоча і не в повному обсязі), але і встигли вкоренитись у свідомості більшої частини і духовенства, і мирян. Наскільки повно використовувались можливості, передбачені Духовним реґламентом, великою мірою залежало від позиції однієї особи — персони, яка посідала імператорський престол. Абсолютистська форма правління одним із логічних проявів мала те, що підпорядкування церкви державі передбачало безумовний пріоритет монарха в регулюванні духовних питань.

Тому для розуміння релігійної політики далеко не останнє значення має врахування ставлення вінценосної особи до православ’я та церкви. З самого початку свого правління імператриця Катерина ІІ демонструвала відданість православ’ю. Вона не зволікала з коронацією, прагнучи провести обряд якомога скоріше після усунення Петра ІІІ, оскільки це мало забезпечити церковне благословення. У самому маніфесті про переміни на престолі зазначалось, що Катерина стає імператрицею в інтересах Бога, церкви та віри святої. Одразу після коронації Катерина здійснила паломництво до Троїцько-Сергіївського монастиря, і протягом всього царювання не втрачала нагоди виказати свою побожність. Одним із проявів останньої стали тісні стосунки з деякими представниками церковної ієрархії.

У в 1761 р. Імператриця Катерина досить однозначно сформулювала принцип своїх взаємин із церквою: ― «Поважати віру, але ніяк не давати їй впливу на державні справи». Не випадково, що імператриця воліла називатись «chef de l’Eglise grecque» (керівницею грецької церкви) та «chef de son Eglise» (керівницею своєї церкви). І це досить об’єктивно відображало реальну ситуацію в державі. Адже, за висловом А. Амманна, ―те, що Петро Великий розпочав під впливом світогляду німецьких протестантів, було розвинуте в повній мірі при Катерині.

Результатом російсько-турецької війни 1768-1774 рр. стало підписання 10 липня 1774 року Кючук-Кайнарджийського мирного договору, згідно з яким до Росії переходила територія між Дніпром і Південним Бугом, Азов, Керч, Єнікале й Кінбурн. Крім того, текст документа містив пункт, за яким Туреччина була зобов'язана гарантувати «твердий захист християнському закону й церквам його», що забезпечувало поширення впливу Православної Церкви на територію та населення Балкан. 8 квітня 1783 року до Росії приєднано Кримський півострів.

“Після завоювання цього краю честь російської зброї вимагала, щоб у завойованому кров’ю російських воїнів Новоросійському краї все було російське: населення, правління, судочинство, мова, освіта, промисловий і торговельний рух. А з російським життям повинна була встановитись тут віра православна” - так писав єпископ Киріон ІІ.

Російською, імперською була церковно-адміністративна система, що тут розвивалась. Російською як у плані чіткого прямого підпорядкування Синоду, явно вираженої спрямованості на обслуговування інтересів імперської влади, так і в методах, які нею використовувались, серед яких одним із провідних залишався метод уніфікації.

Що ж стосується того, що регіон потребував “установлення православної віри”, то тут, звичайно, єпископ-католикос Грузинської ПЦ святий Киріон - автор наведеної цитати чи свідомо, чи не усвідомлено, але вдається до практики замовчування, пересмикування та певного перекручення відомих уже на той час фактів. Православна церква станом на 1775 р. мала на півдні України не лише давні традиції, але і досить розгалужену мережу церковно-адміністративних одиниць. Але ці одиниці не були зосереджені під юрисдикцією одного єпархіального архієрея.

Діяльність Григорія Потьомкіна суттєво вплинула на розвиток православної церкви на півдні України в початковий період функціонування Слов’янської та Херсонської єпархії. Ця особа ще до отримання в управління запорозьких земель була досить близько знайома із специфікою взаємин світської та духовної влади. І мова йде не тільки про навчання в Смоленській семінарії, а потім — у Московському університеті, де молодий Потьомкін неодноразово висловлював товаришам своє бажання стати або архієреєм, або міністром.

Невдовзі після входження на престол Катерина ІІ мала намір призначити Потьомкіна до Синоду. Григорій Олександрович отримав ― “місце за обер-прокурорським столом” із перспективою ― “дійсного по цьому місцю вправляння”.

Для духовенства півдня України, як це не парадоксально, концентрація реальної влади над церквою в руках влади світської, яку й уособлював Григорій Потьомкін, не стала новиною. У певному сенсі можна навіть стверджувати, що це вже було традиційним для регіону. Адже і за періоду Нової Січі духовні особи, які знаходились на території Вольностей Війська Запорозького, перебували в реальній залежності від світської влади в особі Коша. Інше питання, що Кіш являв собою орган демократичної влади, обирався самим запорозьким козацтвом , тоді як генерал-губернатор був поставлений Петербургом.

Після цих подій почалось активне заселення південних степів і будівництво Херсона, Миколаєва та Катеринослава. Населення цих земель постійно зростало, а разом із цим збільшувалася кількість церков.

Після ліквідації Вольностей Війська Запорозького землі Новоросійської та Азовської губерній, розширені у своїх кордонах, перебуваючи під єдиним світським керівництвом в особі генерал-губернатора Григорія Потьомкіна, у духовних питаннях залежали від чотирьох єпархіальних архієреїв російської православної церкви: Київського, Переяславського, Білгородського та Воронезького. Це створювало низку незручностей для світської влади, змушеної зноситись із питань, які стосувались церковного життя регіону в цілому, одразу з чотирма преосвященними. Для повноти потрібно сказати, що церкви Керчі та Єникале не підпорядковувались жодному з цих архієреїв: для заохочення грецьких переселенців останнім було дозволено обрати свого архієпископа, який мав отримувати жалування з російської казни і перебувати в безпосередньому підпорядкуванні Синоду .

У безпосередньому підпорядкуванні Церкві Синоду і було (не без участі все того ж Григорія Потьомкіна) вирішене питання про заснування Слов’янської та Херсонської єпархії. В іменному указі від 9 вересня 1775 р. зазначалось, що її утворення має знаменувати розширення кордонів російської держави, яке відбулося в результаті “щасливої війни і славного миру”. Визначався досить високий статус єпархії — вона була піднесена до ступеня першого під Тверською.

Указ мав ще одне дуже важливе положення: ним визначалась особа, яка посідатиме місце Слов’янського та Херсонського архієпископа. Нею мав стати ієромонах Євгеній (Булгаріс).

Грек з болгарськими коренями Єлевферій Булгаріс народився на острові Корфу в 1716 р. і до призначення на архієрейську посаду в Російській імперії встиг змінити не одне місце перебування. Корфу, Венеція, Янін, Афон, Константинополь, Лейпциг — ось етапні віхи в біографії майбутнього архієпископа. Присвятивши своє життя Богові та науці, Євгеній (саме це ім’я прийняв Єлевферій при висвяченні в сан) шукав найбільш прийнятний ґрунт для самореалізації. Маючи у вдачі чималу частку авантюризму, чернець залишав насиджене місце, якщо відчував, що його ідеї не сприймаються оточуючими. Саме тому були свого часу залишені посади ректора в Афоні і в Константинопольській патріаршій гімназії. На час перебування в Лейпцигу Булгаріс був уже досить відомим у наукових колах. Тоді ж від свого посла в Берліні та від Фрідріха ІІ про Євгенія дізналась російська імператриця Катерина. Вона, захоплена ідеєю реформ у галузі законодавства, доручила вченому ченцю перекласти з французької на новогрецьку “Наказ Комісії зі складання нового уложення”. Євгеній сумлінно виконав це, присвятивши переклад Катерині ІІ, після чого заявив про своє бажання стати її підданим.

Імператриця вислала 1000 крб. на подорожні витрати при переїзді з Лейпцига до Петербургу. З’явившись у Росії, Євгеній звернувся до Катерини з промовою, у якій підкреслив, що він “слов’яно-болгарин за походженням, грек за народженням і росіянин за схильністю”.

Чернець Євгеній був тепло прийнятий в імперії. Він працює головним бібліотекаром при імператриці Катерині і продовжує займатись наукою. І ось йому доручається керівництво єпархією на Півдні.

Чому ж вибір імператриці був зупинений на особі, яка не тільки не була до цього часу в південному краї (що для тогочасної практики ротації кадрів уже стало нормою), але навіть не володіла російською мовою, до того ж, не мала досвіду керівництва єпархіями, і більше того, кілька разів відмовлялася від запропонованої посади? Євгеній влаштовував Катерину ІІ з кількох міркувань.

По-перше, він був особисто відданий імператриці (згадаємо обставини його приїзду до Росії), і вона могла не сумніватись, що жодне прийняте ним рішення не буде йти у розріз з її намірами. По-друге, захоплена ідеєю переселення до “новоприєднаного” регіону іноземців, і, зокрема, з земель, які знаходились під владою мусульманської Османської Порти, Катерина ІІ мала підстави сподіватись, що очолення єпархії греком стане важливим стимулом для переселення сюди його одновірців–греків, які могли бачити в Євгенії гаранта захисту своїх інтересів у новій батьківщині. Про те, що такий розрахунок мав місце, свідчив уже сам текст іменного указу від 9 вересня 1775 р. Згідно з ним, ієромонах Євгеній призначався з огляду на переселення до півдня багатьох іноземців, які не знали російської мови, але сповідували православ’я. Сам Євгеній чітко усвідомлював цю мотивацію і демонстрував готовність діяти в дусі відповідної політики імператриці: у тому ж 1775 р. він писав про намір переселити греків на землі Південної України.

Ще з однієї точки зору Євгеній був тією людиною, яку потребувала Катерина ІІ. Ліквідація Вольностей Війська Запорозького, включення нових територій до загальноросійських структур і в той же час територіальне зменшення меж юрисдикції старих українських єпархій відбувались під гаслами цивілізаторської, культурницької місії держави в “дикому степу”. Отже, ніхто не міг би дорікнути, що відомий у багатьох країнах вчений чернець не відповідає задекларованій місії. Стосовно ж відсутності досвіду, незнання мови, то вони не були в очах імператриці нездоланними перешкодами.

Можна припустити, що активна розбудова церковного устрою регіону одразу після проголошення створення тут нової єпархії і не входила до планів Катерини. В умовах переформатування структури, що склалась тут за часів Нової Січі, і поширення тут загальноімперського устрою збереження деякий час існування церковної організації могло стати заспокійливим фактором для незадоволених вчорашніх запорозьких козаків, створити ілюзію збереження певних традицій. У цьому ключі стає зрозумілою та повільність, яка спостерігалась у налагоджені діяльності єпархії протягом більш ніж року після офіційного проголошення її створення. Така повільність не може бути пояснена суто неповороткістю імперської бюрократичної машини, яка, звичайно ж, мала місце, або ж віддаленістю регіону від Петербургу. Структури світської місцевої влади півдня України формувались оперативніше, ніж структури влади духовної. Можна стверджувати, що розбудова церковної організації свідомо йшла на крок позаду розбудови світської організації.

Новостворена єпархія охоплювала територію з північного заходу від берегів Дніпра (під Кременчуком) до південного берега Тавриди, а зі сходу на захід - від Чорномор’я й гирла Дону до берегів Дністра. Вона налічувала 232 церкви, 2 монастирі, 11 православних і 4 розкольницькі каплиці, 1476 осіб духовенства.

Вийшов іменний указ Колегії економії, який мав уладнати питання фінансування організації нової єпархії. Згідно з ним Євгеній мав отримати 2000 крб. на проїзд до єпархії і облаштування архієрейського дому, розміри утримання якого повинні відповідати передбаченому штатами 1764 р. утриманню архієрейських домів старшого класу. Крім того, за Євгенієм зберігалась пенсія в розмірі 1500 крб. на рік, призначена йому ще указом від 23 липня 1771 р.

Прибувши 23 жовтня 1776 року до Полтави, архієпископ Євгеній організував Слов'янську духовну консисторію, а також духовні управління. У Новоросійській губернії було створено 6 управлінь: Кременчуцьке, Полтавське, Кобеляцьке, Єлисаветградське, Новомиргородське, Слов'янське та Херсонське.

Деякий час єпископ Євгеній продовжував жити в Полтавському Хрестовоздвиженському монастирі, а в 1781 р. переїхав до Херсона.

Шукати гідну заміну єпископу Євгенію Булгарісу довго не довелося. Вже сам перший архієпископ Слов’янський та Херсонський при звільненні запропонував кандидатуру, яка мала низку тих самих якостей, які дали свого часу самому Євгенію можливість бути призначеним Катериною на цю посаду. Мова йде про ієромонаха Никифора (Феотокі) — грека, уродженця острова Корфу (того самого, де з’явився на світ і єпископу Євгенію Булгаріс), який прибув до Полтави за запрошенням єпископа Євгенія і виконував обов’язки присутнього консисторії. Пропонуючи Феотокі на затвердження імператриці, Синод писав у своїй доповіді: “Оскільки ця єпархія населена немалим числом іноплемінників, які не знають російської мови, але сповідують православну грецьку віру, через що і архієпископ Євгеній у те звання з греків був призначений, для того Синод і тепер за корисне знаходить, щоб у ній архієрею, крім інших відповідних тому званню чеснот, бути такому, який володіє іноземними, і особливо грецькою, мовами”.

Після приєднання Криму в 1783 році указом Катерини II було створено Катеринославське намісництво. У зв'язку із цим Слов'янську і Херсонську єпархію перейменували на Катеринославську та Херсонес-Таврійську. Місцем перебування архієреїв із квітня 1784 року офіційно вважався Кременчук, однак владики залишалися в Полтаві.

7 березня 1787 року була створена Феодосійська і Маріупольська єпархія, і новому архієпископу Амвросію (Серебренникову) додали управління Молдовлахією, а після смерті митрополита Кефайського і Готфійського Ігнатія (16 лютого 1786 року) його єпархія перейшла у відання Катеринославського архіпастиря.

Після перейменування Катеринославського намісництва в Новоросійську губернію, а міста Катеринослава - у Новоросійськ 21 грудня 1797 року було видано указ про скасування Катеринославської єпархії та заснування нової - Новоросійської та Дніпровської. Змінилася й територія єпархії: після закінчення другої російсько-турецької війни Росія, відповідно до Ясського мирного договору від 29 грудня 1791 року, одержала Очаківську область між Дністром і Бугом, яка в церковному відношенні була приєднана до Новоросійської єпархії.

Після входження Полтави до новоствореної Малоросійської губернії 31 грудня 1797 року кафедру перенесено в Новомиргород Новоросійської губернії, куди з усім своїм штатом, консисторією та семінарією перейшов владика Гавриїл Банулеско-Бодоні.

За указом від 25 червня 1803 року єпархія стала називатися Катеринославською, Херсонською і Таврійською, і 4 грудня того самого року архієрейська кафедра була перенесена з Новомиргорода до Катеринослава.

Характерною ознакою розвитку єпархії в даний період було подальше збільшення кількості церковних споруд і чисельності парафіян. У  1813 р. в єпархії вже діяло 12 соборів, 736 церков, 36 каплиць, 2 чоловічих і 3 жіночих монастирі, а чисельність православних парафіян становила 2 415 112 осіб.

У 1813 р. внаслідок місіонерської діяльності до православної церкви Херсонської єпархії залучено 503 особи із сектантства (365), із інших віросповідань (57) та іновірців (81). У  цей же час від православ’я відпали 247 осіб, найбільша частина з яких перейшла в штундизм (171 особа). Дещо зросла і кількість духовенства. В штаті єпархії на цей час несли службу 55 протоієреїв, 776 священиків, 105 дияконів, 860 причетників. Щ е 94 священнослужителі перебували поза штатом.

Пріоритетним напрямком діяльності православного духовенства була проповідницька робота. За указом Священного Синоду усі представники духовенства мали читати проповіді, які попередньо проходили досить сувору церковну цензуру. Незважаючи на розвиток православної церкви, вона мала низку проблем, які були передвісником серйозних кризових явищ.

За даними 1827 року, у Катеринославській губернії налічувалося 360 церков, Херсонській - 271, Таврійській - 64.

У зв'язку з великими розмірами Катеринославської та Херсонської єпархії та збільшенням у ній кількості церков було вирішено розділити її на дві - Катеринославську та Херсонську, що засвідчено указом від 9 травня 1837 року. До складу другокласної Херсонської єпархії ввійшли Херсонська і Таврійська губернії. Місцем перебування херсонських архієпископів була визначена Одеса, куди й переїхав останній архієпископ Катеринославський і Херсонський Гавриїл (Розанов).

24 липня 1837 року, після приїзду в Одесу, архієпископ Гавриїл звершив своє перше богослужіння, а потім урочисто, у присутності новоросійського генерал-губернатора графа Михайла Семеновича Воронцова, було відкрито духовну консисторію - так владика вступив в управління єпархією. Він одразу ж розпочав облаштування архієрейського будинку, в чому йому активно допомагав генерал-губернатор. За 11 років управління єпархією архієпископ Гавриїл (Розанов) багато зробив для розвитку православ'я в південному краї: при облаштованому архієрейському будинку було відкрито домову церкву, побудовано низку церков в Одесі (Петропавлівська, Стрітенська), у Херсоні споруджено церкву в ім'я святителя Миколая (1842 р.), 1 жовтня 1838 року почала діяти Одеська духовна семінарія, а в 1844-му засновано Одеський Свято-Архангело-Михайлівський жіночий монастир.

2 травня 1848 року архієпископа Гавриїла було переведено у Твер, а на його місце призначено харківського архієпископа Iнокентія (Борисова; 1800-1857 рр.). Оглянувши єпархію, він вирішив здійснити тут корінні зміни. Це стосувалося насамперед духовно-навчальних закладів і монастирів. Владика розробив план перебудови Бізюкового монастиря біля міста Берислава: призначити настоятеля, який би вміло розпорядився 26 тисячами десятин землі, створити в обителі школу для підготовки паламарів або перевести туди Єлизаветградське училище. Семінарію й училище архієпископ Інокентій вирішив розмістити в Одеському Успенському монастирі. У 1853 році він заснував у Херсоні посаду вікарія для боротьби із впливом Римо-Католицької Церкви, оскільки в 1849 році в цьому місті було створено католицьку єпархію.

У 1852 році жителі Херсона, села Касперівка та сусідніх сіл указом від 25 січня цього року одержали благословення Святійшого Синоду й дозвіл місцевої влади щороку на свято Вознесіння здійснювати хресний хід з іконою Богоматері з Касперівки до Херсона. Тут ікона залишалася від Вознесіння до дня пам'яті святих первоверховних апостолів Петра й Павла. 21 травня 1853 року видано указ про проведення такого ходу в Миколаєві.

З початку свого управління Херсонською єпархією архієпископа Інокентія не полишала думка про відділення Таврійської губернії та створення нової єпархії. Його починання були перервані подіями Кримської війни (1853-1856 рр.). У ці роки сестри різних православних громад доглядали поранених не тільки в Севастополі, який перебував в облозі, а й у військових госпіталях Миколаєва, Херсона й Одеси. 26 жовтня 1855 року Олександр II, відвідавши Херсон на шляху до Криму, залишив в Успенському храмі грамоту, «даровану жителям Херсонської губернії за пожертвування їх на користь армії, що захистила возлюблену Вітчизну у війні 1853-1855 рр.». Багато священнослужителів військового духовенства брали участь у бойових діях у Криму.

Після закінчення Кримської війни владика Інокентій знову повернувся до питання про створення Таврійської єпархії, у результаті чого 16 листопада 1859 року на прохання православних жителів Кримського півострова «іменним найвищим указом 6 листопада від Херсонської єпархії відділена вся Таврійська губернія й перетворена на окрему єпархію 2-го класу, із заснуванням архієрейської кафедри в місті Сімферополі та найменуванням начальника нової єпархії архієпископом Таврійським і Сімферопольським».

До 1859 року в Херсонській єпархії було 5 монастирів, 2 скити, 6 кіновій і 624 храми. Разом із Таврійською губернією від Херсонської єпархії відокремилися відповідні обителі й церкви: першокласний Балаклавський Георгіївський монастир, Бахчисарайський Успенський скит і 6 підпорядкованих йому кіновій, 11 соборних храмів і 121 парафіяльна церква. У результаті в Херсонській єпархії залишилося 4 монастирі (1 жіночий), один скит, 12 соборних храмів, 446 парафіяльних церков, 2 церкви при монастирях, 7 -на цвинтарях, 9 - при навчальних і богоугодних закладах, одна домова, 15 приписних молитовних будинків і каплиць. Надалі кількість церков і монастирів постійно зростала. У 1886 році в єпархії вже налічувалося 575 церков: 517 соборних і парафіяльних, 8 монастирських, 50 домових, цвинтарних і приписних без парафій. Біля Херсона відкрився жіночий Благовіщенський монастир.

Після появи в 1884 році «Правил про церковнопарафіяльні школи» в єпархії активно створювались однокласні та двокласні, а також недільні школи. У церковнопарафіяльних школах викладали Закон Божий, церковнослов'янське й російське читання й письмо, арифметику, креслення та російську мову із чистописанням, а у двокласних подавали ще й відомості з географії, історії та природничих наук. Протягом трьох десятиліть (1885-1914 рр.) кількість церковнопарафіяльних шкіл невпинно зростала, і тільки в 1915 році почала зменшуватися, витісняючись світськими. Найбільшими школами єпархії були: у Херсоні - при церквах на честь святителя Миколая й Стрітення Господнього; у Миколаєві - при Різдво-Богородичному соборі, при Ново-Купецькій церкві на честь ікони Матері Божої «Усіх скорботних радість»; в Одесі - при Хрестовоздвиженському й Олексіївському храмах.

Перший симптом проявився у другій половині XIX ст. у зв’язку з поширенням різноманітних протестантських течій і сект і відпаданням частини православних від своєї церкви. Найбільш у загрозу для православ’я становив штундизм, який швидко розповсюджувався в багатьох єпархіях за рахунок залучення православних і представників інших сект. У 1900 р. в Херсонській єпархії кількість прихильників штундизму становила 5 000 осіб. Саме тоді їх пропагандистська діяльність носила найбільш активний характер. Лідери з іншої місцевості проводили агітаційну роботу в межах Херсонської єпархії і залучили до своїх лав 117 православних.

Деякі сучасні дослідники вважають, що Російська православна церква, яка підпорядковувалась волі царського уряду, ідеологічно не захищала українське населення, а тому погляди певної частини українців поверталися до протестантизму, який відрізнявся демократизмом, що давало можливість поєднати релігійні почуття з національною самовизначеністю.

З цим можна погодитися лише частково. Протестантизм, принесений на південь України німецькими переселенцями, менш за все сприяв процесу національного самоусвідомлення малоосвіченого українського селянства. Штундизм дійсно приваблював своєю простотою і демократичністю і давав надію на позитивні зміни в земному житті. Його послідовники відмовились від церкви і священиків, не визнавали релігійної атрибутики. Пишні богослужіння вони замінили молитовними зібраннями, на яких читали і обговорювали Біблію. Особливу симпатію штундизм викликав у селян, які потерпали від свавілля православних поміщиків і не знаходили відповідної підтримки у православних священиків. Тож втрата духовенством авторитету та поваги серед частини парафіян привела до розчарування в православ’ї.

Херсонський і Одеський архієпископ Іустин (Охотін) відзначав низький рівень освіченості переважної більш ості сільського духовенства, яке не займалось просвітницькою діяльністю серед парафіян. Це зумовило відсутність належних знань православної віри серед значної частини населення та поширення штундизму, який базувався на безграмотності православних, низькій моральності та відсутності стабільних позицій в громадському житті.

На початок XX ст. релігійні погляди різних верств населення Херсонської єпархії відрізнялися своєю неоднозначністю, її цей час сільські жителі зберігали відданість православній вірі та своїм храмам. Лиш е у великих селах, де мали місце контакти з іновірцями, спостерігались коливання в релігійних переконаннях. Населення міст, особливо Одеси, Миколаєва, Херсона та Єлисаветграда, де проживала значна кількість представників інших конфесій, до церкви відносилось більш стримано. Частина жителів, яка відвідувала храми, не мала глибокої віри і їх релігійність носила формальний характер. Напередодні церковних свят у містах влаштовувались літературні вечори, лекції, концерти та спектаклі, що вказує на байдужість до традицій православної церкви.

У 1905 році на чолі єпархії став архієпископ Димитрій (Ковальницький; 1839-1913 рр.). Час його керівництва єпархією був важким. Революція 1905-1907 років викликала активну протидію з боку Православної Церкви. Велика роль у цьому належала архієпископові Херсонському й Одеському Димитрію. Владика засудив революційні події, назвавши їх одним із проявів «смути» та «безпорядку»: «Наше місто в ці дні стало схожим на нещасне місто, взяте в бою ворогом диким або на війні здичавілим, який дійшов у боротьбі до несамовитості, забув усе людське. Ось до чого довели збіговиська всіляких страйкарів - гучні й безчинні...» (з промови архієпископа Димитрія 22 жовтня 1905 року).

На укріплення позицій православ’я в єпархії була націлена місіонерська та просвітницька робота духовенства. Певну роль у цьому процесі відігравало Одеське Свято-Андріївське братство, яке приділяло значну увагу боротьбі з сектантством. До його складу входили 10 місіонерів, які проводили бесіди з православними та сектантами, розповсюджували антисектантські книги та брошури, надавали допомогу тим, хто вийшов із секти і приєднався до православної церкви.

На кошти братства та пожертви від приватних осіб у 1902 р. відкрито православну церкву в німецькій колонії Ландау для російських робітників, які приїздили туди з різних регіонів у пошуках роботи. Проте в цілому діяльність братства не принесла очікуваних наслідків і чисельність різноманітних сект суттєво не зменшувалась.

У 1902 р. в Херсонській єпархії діяло 333 церковно-парафіяльні ш коли та 348 ш кіл грамоти, де навчалося 34 298 осіб: 23 726 хлопчиків і 10 572 дівчинки. Найбільш а кількість церковно-парафіяльних ш кіл знаходилась в Єлисаветградському повіті (75) і найменша — в Тираспольському (ЗО). Викладачами в ш колах працювали члени кліру (4 священики, 49 дияконів і 217 причетників), спеціальні вчителі (352) та вчительки (220). Вчителі в цілому не відзначалися особливо високим рівнем освіти: 19 із них закінчили повний курс духовних семінарій, 10 — учительської семінарії, 2 — світських середніх навчальних закладів, 2 — вищих навчальних закладів. 92 вчительки закінчили єпархіальні училища, 25 — гімназії та прогімназії. Викладачами Закону Божого в церковно-парафіяльних ш колах працювали 344 церковнослужителі, в тому числі: 15 протоієреїв, 276 священиків, 15 дияконів і 14 причетників. Вони ж і відігравали важливу роль в системі культурно-освітнього розвитку населення: вони давали знання з основних предметів, сприяли зростанню християнської моралі та культури і зміцненню православ’я.

Згідно з рішенням Священного Синоду 1897 p., єпархіальній вченій раді дозволялось ввести в двокласних школах курс викладання загальних відомостей про розкол і місцеві секти з метою посилення боротьби з ними.

В подальшому духовенство Херсонської єпархії сприяло поширенню початкової освіти серед дітей і дорослих різних верств суспільства. У 1905 р. церковні школи займали перше місце за своєю чисельністю: з 1828 ш кіл Херсонської губернії 630 (34,5 % ) належало церкві, 532 (29,1 %) — земським установам, 187 (10,2 % ) становили міські початкові школи, решту — школи інших відомств. Але з подальшим розвитком земської освіти через недостатнє фінансування, відсутність вчителів, слабкість навчально-матеріальної бази кількість церковноприходських шкіл та число учнів у них зменшувалася порівняно із земськими школами та школами інших відомств, які мали більш і можливості для функціонування своїх навчальних закладів. Проте на 1913 р. церковні початкові школи ще зберігали свої позиції, а їх загальна кількість навіть зросла до 582. В цих навчальних закладах здобували освіту 33 597 осіб: 20 095 хлопчиків і 13 502 дівчинки.

Певна частина духовенства єпархії працювала викладачами в духовних і світських навчальних закладах, де викладався Закон Божий або інші релігійні дисципліни. Головним духовним навчальним закладом Херсонської єпархії залишалася Одеська духовна семінарія, заснована в 1838 p., яка до 1871 р. носила назву Херсонської.

З 1906 р. її ректором був протоієрей К. В. Бречкевич. Одночасно він виконував функції голови Одеського єпархіального Свято-Андріївського братства, голови комітету з проведення народних бесід-читань морально-релігійного змісту в Одеському єпархіальному домі, члена комітету правління місіонерського товариства, редактора «Херсонских епархиальных ведомостей», члена Херсонської єпархіальної училищної ради та члена історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті. Поряд із богословськими і церковно-історичними викладалися світські науки, вагоме місце серед яких посідали іноземні мови. Навчальний процес забезпечували 11 викладачів обов'язкових предметів, які мали вищу духовну освіту та 4 викладачі необов’язкових предметів (малювання, гімнастики та інші). Усього в семінарії працювало 14 кандидатів богословських наук, що свідчить про високий рівень освіти в цьому навчальному закладі. В 1810/11 навчальному році в семінарії навчалося 285 осіб. На 1813/14 н. р. кількість учнів зросла до 330 осіб.

В єпархії діяли духовні училища, які знаходилися в Одесі, Херсоні та Єлисаветграді. В кожному з них обов’язкові предмети викладали 6 викладачів, які мали ступінь кандидата богословських наук. Викладачами без вищої освіти викладалися церковний спів, гімнастика, малювання, музика та інші предмети. В Одеському духовному училищ і в 1910/11 н. р. навчалося 158 учнів, серед яких 2 іноземці: серб і чорногорець, в Єлисаветградському — 220 учнів, в Херсонському на 1912 р. кількість учнів становила 127 осіб. До складу правління Одеського духовного училища входило 6 осіб від духовенства. Серед них — настоятель Одеської Петропавлівської церкви протоієрей Михайло Косовський, який півстоліття успішно поєднував церковну діяльність з викладацькою в ряді духовних і світських навчальних закладів Одеси.

Членами правління Єлисаветградського училища від духовенства були настоятель Єлисаветградської Покровської церкви, протоієрей Гавриїл Сорокін, протоієрей Петро Рильський і священик Єлисаветградського Успенського собору Віктор Огнівцев.

Серйозні випробування випали на долю Херсонської єпархії в період революційних подій 1905-1907 pp. Одним із них стала поява обновленського руху, який ставив за мету здійснення внутрішньої перебудови церкви та відокремлення її від держави. Православна церква не готова була до кардинальних змін, і указ 17 квітня 1905 р. про свободу віросповідання вона вважала підставою для посилення позицій сектантів та іновірців. Восени 1905 р. відбулися заворушення та єврейські погроми за участю православних у Херсоні, Миколаєві та Одесі. Їх  рішуче засудив архієпископ Димитрій (Ковальницький). Зазвичай стриманий, він зайняв непримириму позицію по відношенню до цих подій. У своєму зверненні до християн Одеси він виступив за негайне припинення безчинств, вбивств, насилля та грабунків, які відбувалися в місті, та повернення до спокійного життя.

Упродовж наступних років православному духовенству довелося пожинати плоди першої російської революції, яка принесла із собою зерна невір'я й безбожництва. I ці зерна проросли не лише серед пастви, а й серед слуг Божих. Уперше з'являються ідеї реформи Руської Православної Церкви, у головах починають виникати думки про можливість розколу в Україні.

Останнім дореволюційним Херсоно-Одеським архієпископом був Назарій (Кирилов; 1850-1928 рр.). Його керівництво припало на тяжкі роки Першої світової війни, Лютневої й Жовтневої революцій, громадянської війни. З перших днів початку воєнних дій проти Німеччини й Австро-Угорщини єпархія надавала допомогу російським військам. На пропозицію архієпископа Назарія в 1914 році сформовано загін із братії та ієромонахів Свято-Григоріє-Бізюкового монастиря: їх навчили санітарній справі й відправили на фронт. Було організовано збір грошей, влаштовано лазарети для поранених при госпітальних церквах у Миколаєві й Одесі, у Свято-Григоріє-Бізюковому, Свято-Архангело-Михайлівському жіночому в Одесі та інших монастирях. Архієпископ Назарій у пропозиції духовенству Херсонської єпархії визначив «священний обов'язок Церкви»: «узяти на себе різні турботи для полегшення життя хворих і поранених на війні воїнів...» .

У 1902 р. з 48 протоієреїв і 748 священиків лиш е 11 протоієреїв і 28 священиків мали вищу богословську освіту і 2 — університетську. 510 священиків закінчили повний семінарський курс. Таким чином, лише 70 % духовенства єпархії мали належну освіту. При цьому далеко не всі священнослужителі, за свідченням архієрея, займалися підвищенням свого інтелектуального рівня. Частково це аргументувалося тим, що вони значний період часу проживали серед неграмотного населення, яке не потребувало особливих знань від свого пастора. Далеко не останню роль відігравало і матеріальне забезпечення духовенства.

В умовах зубожіння парафіян і подорожчання життя воно змушене, замість читання книг, займатися власним господарством, яке залишалось єдиною суттєвою підмогою. До керівництва єпархії надходили скарги від парафіян на поведінку деяких священиків, які вимагали плати за проведення треб, вели аморальний спосіб життя, зловживали алкоголем тощо.

Наслідком стало покарання в 1901-1902 pp. 106 священиків: частина з них втратила свій сан і була понижена до причетника, інші взагалі звільнені з церковної служби або переведені в інші парафії.

У 1914 р. архієпископу Назарію була відправлена скарга В. І. Соколова на настоятеля Успенської церкви І. Воскресенського, якого він звинувачував у зловживаннях, сваволі та грубій поведінці. Автор пише, що парафіяни не відчувають задоволення своїх духовних потреб, залишають храм і йдуть шукати спасіння в інше місце. Подібна поведінка священнослужителів відштовхувала православних, породжувала в них холодність та неприязнь до духовенства та сприяла розквіту сектантства.

На початку XX ст. Херсонська єпархія зберігала провідні позиції на півдні України. За даними Священного Синоду в 1900 р. вона налічувала 11 соборів, 2 архієрейські будинки, 676 церков, 21 каплицю, два чоловічих і три жіночих монастирі та 1 860 579 православних парафіян. Церковну ієрархію представляли 46 протоієреїв, 730 священиків, 170 дияконів і 790 причетників

14 січня 1918 року обраний на Херсоно-Одеську кафедру 3-м Надзвичайним Херсонським Собором і затверджений митрополитом Херсонським і Одеським 22 лютого 1918 року Платон (Рождественський). Він 1920 році емігрував в США.

З 1921 року - єпископом Одеським і Херсонським стає Прокопій (Титов). 16 лютого 1923 був заарештований і ув'язнений в херсонську в'язницю, 26 серпня того ж року був переведений в Одеську в'язницю. Засуджений до розстрілу «за протидію вилученню церковних цінностей і за тісні стосунки з добровільним командуванням при генералові Денікіні» Вирок розстрілу був замінений висилкою з території України.

У 1917 році країну охопив вихор революційних подій, які не лише підірвали підвалини Руської Православної Церкви, а й змінили всю її подальшу долю.

Після завершення революції активність духовенства Херсонської єпархії, на відміну від північних регіонів України, почала вщухати й ідеї оновлення та реформування церкви відійшли на задній план. Основну увагу єпархіальне керівництво зосередило на проблемі підвищення морально-релігійного стану парафіян. Завдяки клопотанням архієпископа Димитрія в 1908 р. почалося будівництво загально-єпархіального релігійно-просвітницького центру на базі Єпархіального дому. При ньому влаштовано бібліотеку, музей, типографію та церковне училище.

22 січня 1910 р. дім був освячений і отримав назву «Димитрівського» на честь його засновника. Проте пожвавлення церковно-релігійного життя та розбудова нових храмів не змогли запобігти накопиченню кризових явищ в Російській православній церкві та протистояти кардинальним змінам, які розпочалися з 1917 р. Також у ці роки розіп’яли трьох священиків Херсонської губернії.

4 грудня 1921 р. заарештовують отця Олександра Шишина і порушують проти нього кримінальну справу. Священика звинуватили в «антирадянській контрреволюційній агітації серед населення і несвідомої темної маси», в спотворенні змісту Декрету про відокремлення Церкви від держави і в тому, що він «запевняє всіх, що скоро прийде стара влада». Отець Олександр відкидав пред'явлені йому звинувачення, але був винесений вирок: вища міра покарання - розстріл, з додаванням: «... з метою морального впливу на населення оголосити, що розстріляний як заручник». Зараз канонізований РПЦ у лику священномучеників. У 1904 р. Олександр був висвячений у сан диякона і в тому ж році - у сан священика і направлений в Архангело-Михайлівську церкву с. Мала Лепатіха Мелітопольського повіту Таврійської губернії (нині - Великолепетиського району Херсонської обл.).

15 грудня 1921 р священик Матвій Александров був засуджений до розстрілу як «злісний, свідомий і непримиренний ворог робітничо-селянської влади». Щоб уникнути народних хвилювань, він був поспішно розстріляний відразу після суду 15 грудня 1921 р. У 1917 р отець Матвій жив і священнодіяв у церкві святителя Миколая в селі Верхній Рогачик (нині - смт. Верхній Рогачик Херсонської обл.). Пізніше був канонізований РПЦ у лику священномучеників.

В результаті цих подій відбулося, негайне закриття парафіяльної школи. У 1922 році за постановою Всеукраїнського центрального виконавчого комітету було відібрано все церковне начиння, яке мало цінність. Воно було передане на користь Радянської влади. У 1930 році храм закритий "на прохання трудящих".

У 1934-1935 роках  тимчасово керуючим Харківською єпархією був митрополит Одеський і Херсонський Анатолій (Грисюк). Пізніше його канонізують в РПЦ як священномученика.

У 1936 р священик Геннадій Ребеза був заарештований в рамках кампанії з вилучення церковних цінностей і засуджений до заслання в Казахстан. Він був відправлений в село Майське Павлодарської області, де в наступному році знову був заарештований і засуджений до розстрілу. 2 грудня 1937 в 2 годині ночі архімандрит Геннадій був розстріляний і похований у спільній могилі. Згодом РПЦ його канонізувала як святого священномученика.

4 серпня 1937 р на засланні в Архангельську, єпископ Парфеній (Брянских) був заарештований і розстріляний 22 листопада того ж року. 26 грудня 1916 року єпископ Парфеній був помічником начальника Пасторально-місіонерської семінарії при Григоріє-Бизюковому монастирі Херсонської губернії (нині - Бериславського району Херсонської області). Після закриття Семінарії в 1919 р, архімандрит Парфеній переїхав до Херсона, де оселився в архієрейському будинку при єпископі Прокопії (Титовому) і виконував обов'язки його секретаря.

Павлин (Корошечкин) був розстріляний 3 листопада 1937 році разом з групою духовенства в Кемеровському таборі. З 16 серпня 1916 року він викладав в Пасторально-місіонерської семінарії при Григоріє-Бизюковому монастирі Херсонської губернії. Зараз канонізований РПЦ у лику священномучеників.

23 листопада 1937 архієпископ Херсонський Прокопій (Титов) і священик Іоанн Скадовський були розстріляні і поховані в невідомої загальній могилі. Пізніше їх канонізувала РПЦ як священномучеників.

У 1938 році зруйнована верхня частина Стрітенського храму - купол і дзвіниця. Комуністи виносили богослужбові книги, ікони і спалювали на багатті. Надалі нижня частина храму використовується як склад для хазяйських потреб.

У 1941 році відбулася окупація Херсону німецькими військами. Це підштовхнуло багатьох городян до Бога. Таким чино під час окупації відбувся нагальний ремонт і обладнання молитовного будинку. Повторне відкриття і освячення Стрітенського храму.

Успенський кафедральний собор (1798 р.), який вперше був закритий в 1931 р. і переобладнаний під «Палац фізкультури», під час війни відновив свою діяльність і навіть влітку 1944 р. Херсонською міськрадою був переданий у безстрокове користування громаді віруючих. Однак 26 листопада 1945 р. до уповноваженого Ради у справах РПЦ при уряді УРСР тов. П. Ходченка місцева влада в особі уповноваженого у справах православної церкви при Херсонському облвиконкомі А. Салміна звернулася з проханням про ліквідацію парафіяльної общини цього собору і передачу будівлі у розпорядження Херсонського облвиконкому, який у свою чергу розпорядився передати її Обласному комітету у справах фізкультури і спорту для використання під «Палац фізкультури». Центральна влада схвалила це рішення.

22 серпня 1941 єпископ Антоній (Марценко) був призначений на Херсонську і Миколаївську кафедру, яку займав до березня 1944 року.

Із 1944—1956 рр. Херсонську кафедру займали такі архієреї: Фотій (Топіро), Михаїл (Рубинський), Сергій (Ларін), Никон (Петін).

Інші церкви передавалися під складські приміщення. Так Покровську церкву Херсона через те, що на неї не претендувала жодна православна громада навесні 1945 р. було тимчасово передано лікеро-горілчаному заводу, а приміщення колишньої церкви в с. Новокиївка Каланчацького району в листопаді того ж року – під зерносховище.

Загалом з 1 січня 1944 по 2 січня 1947 р. в Херсонській області УРСР у релігійних громад було вилучено 41 будівлю і передано в користування держави. Більшу частину з них складали громадські приміщення, а п’ять типових церков ще до війни було переобладнано під заклади культури. Замість вилучених приміщень релігійним громадам місцевою владою було надано 23 будівлі, у тому числі одна напівзруйнована типова церква, дев’ять приміщень віруючі орендували, а вісім купили. Лише громада Успенського собору Херсона не отримала нового приміщення в користування. Відповідно кількість заяв від груп віруючих до місцевих органів влади про відкриття храмів була значною, так лише в 1945 р. було подано 21 заяву.

Все ж завдяки активним діям православних віруючих станом на 15 липня 1945 р. молитовних будинків в Херсонській області УРСР нараховувалося вже 114.

На Херсонщині станом на 1 червня 1946 р. до духовенства належало 123 особи, з них 31 протоієрей, 81 священик, один ігумен, два ієромонахи та вісім дияконів. Серед них духовну освіту мали 74 священнослужителі, у тому числі вищу – три, середню – 46, початкову – 31, інші 43 священика мали світську світу. Таким чином православна церква на Херсонщині відчувала нестачу духовенства з професійною освітою.

Кількість офіційно зареєстрованих священнослужителів в Херсонській обл. УРСР у порівнянні з червнем 1946 р. скоротилася на 22 відсотки і станом на 1 грудня 1952 р. склала 96, причому лише п’ять із них мали вищу освіту.

З 25 квітня 1956 року назначений архієпископом Херсонським і Одеським Борис (Вік). На початку 1960-х була установка влади на закриття діючих храмів, згортання релігійного життя. За свідченням самих одеських комуністів, митрополит дуже перешкоджав їм у цьому, і нажив багато ворогів. Витрачав багато сил на протидію антирелігійній пропаганді СРСР, прагнучи відстояти від закриття якомога більше храмів. Підірвав собі цим здоров'я.

У 1962 році відбувся сплеск хрущовського гоніння на церкву. Стрітенський храм визначено до вторинного закриття. Дивовижна стійкість Стрітенської громади та парафіян: їзда в столицю з клопотаннями, добові вистоювання в людних місцях, організація нічних народних чергувань навколо храму. Організаційні заслуги протоієрея Олексія Алексєєнко, що був у той час настоятелем храму і Олексія Пилиповича Замараева, виконуючого обов'язки старости. Храм вистояв.

На початку 1992 року в Херсонській єпархії налічувалося близько 86 парафій.

У 1994 році починається послідовна робота по воцерковленню молоді та новонавернених які не мали раніше досвіду традиційно-православної культури. Переклад богослужбових текстів з давньослов'янського на сучасні зрозумілі мови, редакторська робота, початок використання органу за богослужінням, введення літургії для молоді і новонавернених. Стрімке зростання популярності Свято-Стрітенської церкви.

У 1995 році відбувається початок будівельно-відновлювальних робіт по куполу і дзвіниці храму. Богослужбові нововведення, мовчазно визнаються священноначаллям. У 1996 році - храм Стрітення Господнього - найпопулярніший в місті Херсоні.   Від цього успіху нововведень далеко не всі в захваті, в тому числі і правлячий тоді архієпископ Іларіон (Шукало).