Церква Успіння Пресвятої Богородиці (Новоселиця)

У селі Новоселиця, на пагорбі в центрі села знаходиться церква Успіння Пресвятої Богородиці. Дерев'яна церква бездоганних пропорцій, чудово вписана у панораму села. Коли зводили храм, у селі мешкало всього 14 сімей.[1] Хоча в бабинці зберігся напис — «цей храм робив Кочалович у 1669 р.», відомий український мистецтвознавець і архітектор Григорій Логвин, стверджу що церква збудована у 1654-1656[2], бо вже у 1662 році її закінчували розписувати (це видно з ктиторського напису під «Страшним судом»).

Слугувала церква оплотом і захисником споконвічних національних традицій. Невелика за розмірами, але величава вишуканими архітектурними формами, настінними малюваннями. Церква увійшла до скарбниці українського народного мистецтва. За стилем пам'ятка належить до групи Закарпатських дерев'яних храмів регіону Потисся, у яких з найбільшою повнотою виразився дух готичної архітектури.

Михайло Сирохман так написав про церкву[3]:

У селі, що вперше згадується у записах 1619 року, за щасливим збігом обставин збереглася перша сільська церква — одна з найвидатніших пам'яток українського церковного будівництва. Церква Успіння Пресвятої Богородиці — це архітектурний ідеал. Вона має бездоганні пропорціі й чудово вписана в панораму села. Крім цього, вона повністю розкриває можливості дерева як матеріалу, а матеріал дивовижним чином вертикально вибудовується і набуває форми стріли, летючої конструкції, якимсь дивом прив'язаної до земної поверхні. Це найменша готична церква і водночас найлегша і найбільш динамічна. Гарними пропорційно і фактурно є всі частини церкви: рівноширокі зруби бабинця і нави, вкриті спільним стрімким дахом і охоплені опасанням, маленький вівтарний зруб під високим дахом, струнка вежа з високим вістрям шпиля, що надає храмові нестримного вертикального звучання. Можливо, секрет досконалості криється у розмірах дубових стін, співвідношеннях частин, у кутах нахилу дахів і піддашшя.

В липні 1944 р. д-р Микола Дудаш, єпископ Гайдудорогської Греко-Католицької єпархії й Апостольський адміністратор Мукачівської єпархії призначив о. Івана Матейка парохом у с. Новоселиця, де він виконував душпастирську роботу до так званого саморозпуску Греко-Католицької Церкви і її заборони в Закарпатті.[4]

І сьогодні більше через три століття церква викликає захоплення, і зачудування майстерністю стародавніх зодчих, довершеністю ліній та форм. Художники зі Львова реставрували старовинні настінні розписи, а сільські народні умільці збудували нову дерев'яну огорожу та східці.

Зараз у будівлі не проводять богослужінь, бо ж із 1960 року церква стала музеєм.[5] У 1990 році споруда була удостоєна звання «Народного музею», директор музею — пані Наталія Вамош.

В радянські часи церква охоронялась як пам'ятка архітектури Української РСР (№ 181). В 2018 році церква визнана об’єктом культурної спадщини національного значення, який внесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (№ 070024)[6]

Влітку 2007 року у храмі велися реставраційні роботи. У 2008 році, завдяки гранту ЄС, вдалося замінити ґонт на даху на новий. Єдина умова європейців була до матеріалів — вони мали бути автентичними.[7]

Церква Успіння Пресвятої Богородиці — дерев'яна, з широких дубових брусів, скріплених замками в «канюк», без єдиного цвяха, суцільно-липової дошки, прикрашені різьбою у вигляді соняшників. Стики брусів закладені папером або дерев'яними плішками. Висота дубових стін — 224 см, ширина бабинця — 110 см. Дуже маленька, довжина храму 14 м, з рівноширокими зрубами бабинця і нави, що перекриті одним дахом. Стіна між бабинцем та навою з дверним прорізом (136 см) — глуха. Східна частина, більш вузька і низька, також прямокутна в плані, перекрита окремою дахом, що зливається з піддасися над заломом основного зрубу. Вежа над бабинцем, квадратна в плані, завершується високим шпилем з фартухом, що спирається на підсябиття, декороване вертикальної шалівкою з порізкою. Всі покрівлі та стіни вежі покриті дубовим ґонтом. На одвірках шириною 54 см вирізано блискучу орнаментальну композицію з солярних знаків — «соняшників», «зубчиків» та «мотузочок». Висота вхідних дверей — 127 сантиметрів. Полотнища вхідних дверей вирізані з цілісної липової колоди.

Вежа церкви

Вся церква вкрита дубовими клинами, що надає своєрідної фактури площинам дахів. Нижній ряд шинґлів має фігурно вирізані кінці, які створюють цікаве мереживо світла і тіні на широких брусах зрубів.

Освітлюється церква внизу маленькими віконцями і прорубаними пізніше такими ж вікнами вгорі. Шибки на вікнах збереглися у стародавній формі — круглі скельця оправлені дубовими рейками. Спочатку, церква мала вікна висотою 33 см, їх замінили на 50-55 сантиметрові у 1893 році.[8] Дослідник зодчества Марамороша та Трансільванії Г.Іанеску пише про пам'ятнку[9]:

«Розуміння можливостей, закладених у властивостях дерева і прийомах його обробки, вміла і майстерна інтерпретація готичних зразків допомогли народним зодчим Марамороша створити свіжі і легкі форми, що не мають собі рівних у готичній архітектурі Трансільванії».

Львівські архітектори Г. П. Крук та І. Р. Могитич відреставрували церкву в 1979 – 1980 роках, а за врятоване у 1979 — 1981 роках малювання заслуговують на подяку художники Г. П. Друзюк, Л. С. Скоп, Н. А. Скрентович та Н. І. Сліпченко.[10]

Існує легенда про те, чому церква розташована у центрі села на пагорбі. Колись давно селом проїжджала пані. Вона везла два мішки золота. Невідомо звідки здійнявся великий вітер. Навкруги нічого не було видно. Пані дуже перелякалася і прошепотіла: «Господи, допоможи мені вийти з цієї небезпеки, припини це зло. А за твою ласку, Боже, я на цьому місці, в знак вдячності, побудую церкву». І лише вона подумала — одразу все навкруги стихло, припинилось. На небі з'явилось сонечко. Пані запам'ятала це місце і почала шукати робітників для будови церкви.

У селі побутує також інша легенда — про знаменитого опришка Пинтю. Проходив селом Пинтя і побачив, що будують церкву. Він взяв сокиру та взявся до праці. Працював недовго, бо його покликали у похід. Свою сокиру встромив у іконостас, щоб коли повернеться продовжити працювати. Велет загинув, а сокира залишилася. У народі кажуть, що вона кожен рік піднімається все вище і вище. І коли її буде видно всім, тоді Пинтя повернеться в село.

Ще одна легенда пов'язана з нападами турків. Коли турки прийшли, всіх убиваючи на своєму шляху,селяни втекли з села і сховалися в сусідніх лісах. Однак один не встиг. Тоді біля церкви росла велика липа, і він сховався в ній у великому дуплі. Загарбники, забравши все, що могли, наостанок вирішили спалити церкву. Підклали солому чи коноплі й підпалили. А той чоловік із дупла вигукнув: «О, Боже, що ви робите». Тоді вороги втекли від церкви, не озираючись, подумали, що розгнівали місцевого могутнього Бога. А селянин зліз із дерева і загасив полум'я.[1]

Подейкують, що під час одного з нападів турків, селяни вирішили заховати дзвін церкви, закопавши його недалеко від села. Коли татари пішли, вони стали відкопувати дзвін, але так його і не знайшли. «Земля забрала собі дзвін», вирішили люди. Після цього в тому місці, де він був закопаний, раз на 7 років чути дзвін.[12]

• Р. І. Бондаренко, Н. Г. Ковпаненко. Успенська церква в Новоселиці // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2013. — Т. 10 : Т — Я. — С. 248. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1359-9.
• Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР. — К.: Будівельник, 1985 р., т. 2, с. 179 (рос.)
• Слободян В. Каталог існуючих дерев'яних церков України і українських етнічних земель. — Вісник ін-ту Укрзахідпроектреставрація, 1996 р., т. 4
• Державний реєстр національного культурного надбання: пам'ятки містобудування і архітектури України (проект). — Пам'ятки України, 1999 р., № 2-3
• Постанова Ради міністрів УРСР «Про впорядкування справи обліку та охорони пам'ятників архітектури на території Української РСР» № 970 від 24.08.1963 р.
• Пам'ятки містобудування та архітектури УРСР. — К.: Будівельник, 1985 р., т. 2, с. 178—179(рос.)
• М.Сирохман. П'ятдесят п'ять дерев'яних храмів Закарпаття. К.: Грані-Т, 2008