Чорні клобуки

Чо́рні клобу́ки (дав.-рус. чернии клобуци[1]; тюрк. kara-kalpak, qara-papaqlar — «чорні ковпаки/шапки») — у ХІ—ХІІ століттях руська назва об'єднання тюркських родів печенігів, торків, берендеїв та ковуїв, які з дозволу київських князів осіли у лісостеповій частині Київської Русі (переважно в межах захисної лінії у регіоні річки Рось та Трубежі на Чернігівщині)[2]. Це об'єднання було зумовлене потребою спільної оборони від нападів половців[2], войовничо налаштованих щодо Русі. Відповідно у давньоруських літописах Чорні клобуки згадуються як «свої пога́ні» (від лат. paganismus, утвореного від paganus. Слово pāgus означало «територія поза межами міста»; також цей термін був вживаний християнами в смислі «язичник»), з котрих було створено форпост Русі проти нападів кочівників[3][4].

Територія чорних клобуків (заштриховано)

Загальні відомості
Премудрий цар Берендей
Печеніги на грецькім малюнку (печенізьке військо з правого боку).

Вперше назва «Чорні клобуки» була згадана в Іпатіївському літописі в 1146 році, востаннє — в 1193 році. За повідомленням літопису, до складу чорних клобуков входили: торки, печеніги, берендеї і ковуї. Також по одному разу літопис згадує турпеїв (1150) і каєпічів (1160). Остання згадка тюркських союзників київських князів в літописі відноситься до 1235 року і стосується торків. Ядром цього прикордонного контингенту вважається Торчеськ, центром берендеїв Ростовець, племена ковуїв та турпеїв поселилися на півдні Чернігівщини. З археологічних даних випливає, що на відміну від постійних поселень Правобережжя (переважно Поросся), присутність слідів осілих кочівників на Лівобережжі майже не зафіксована[5].

Чорні клобуки складали частку війська київських князів і брали участь практично у всіх їх озброєних заходах, особливо в усобицях княжої династії. Військові сили київських князів, згідно з Іпатіївським літописом, складалися з 3 частин: киян, чорних клобуків і княжої дружини. У політичному плані в Київському князівстві в цей час існувало 2 головні сили: київське боярство і чорні клобуки.

Ковуї — одне з чорноклобуцьких племен, в літописі

Клобуки не завжди були слухняними підданими, часом повстаючи або відходячи у степ, відмовляючись виконувати службу. Так, після заворушень у 1121 р. Володимир Мономах вигнав з руських земель племена берендеїв, печенігів і торків. А вже у сорокові роки XII століття в Пороссі на південному кордоні Київської землі складається союз із берендеїв, торків та печенігів, що перейшли на службу до руських князів, отримавши назву Чорні клобуки. Чорні клобуки і київські бояри спільно ухвалювали рішення про запрошення до Києва того або іншого князя[6].

Про важливу роль чорних клобуків в політичному житті Київського князівства свідчить стійкий вираз, що неодноразово повторюється в літописі, «вся земля Руська і чорні клобуки». Перський історик Рашид-ад-дін, описуючи завоювання Русі монголами в 1240 році, пише:

Царевичі Бату з братами, Кадан, Бурі та Бучек попрямували походом в країну русів і народу чорних шапок і в 9 днів узяли велике місто русів, якому ім'я Манкеркан (Київ).[7][8][9]

Васнєцов В. М. Палати царя Берендея.

Згідно з археологічними даними після монгольського завоювання частина чорних клобуків переселилась у Поволжя та Молдавію і увійшла у військово-аристократичну структуру улусу Джучі (половецького). Проте напівосіла і осіла частина чорних клобуків залишилася в Пороссі і з часом асимілювала з місцевим слов'янсько-варязьким населенням, взявши участь в етногенезі українців. Печенізька мова — мова низки тюркських племен, відомих під назвами чорні клобуки: печеніги, огузи, торки, ковуї, турпеї, боути, каєпичі, берендеї.

Чорні клобуки мали свою самоврядну організацію (віче старшин), яка підлягала київським князям[2]. Як складова частина Київської Русі, чорні клобуки охороняли її південні кордони та брали участь у походах київських князів[2]. Під впливом сусідів чорні клобуки поступово переходили від скотарства до осілого рільництва[2].

Після татарської навали 1240 року частина «чорних клобуків» асимілювала зі слов'янським населенням, інші подалися у степи, і про них історичні документи більше не згадують[2].


Див. також

Примітки
  1. Полное Собрание Русских Летописей. — Т. 2. Ипатьевская летопись. — СПб., 1908. — Стлб. 418—445. — л.152об.
  2. стор. 3766, том 10, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 5-7707-4048-5
  3. Залізняк Л. Стародавня історія України / Ред. В. Олексієнко. — К.: Темпора, 2012. — 542 с.
  4. Сегеда С. П. У пошуках предків. Антропологія та етнічна історія України К.: Наш час, 2012—432 с. (259 с.) ISBN 978-966-1530-80-4
  5. Моця О. П. Населення Поросся давньоруського часу за даними некрополів // Археологія, 1979, вип. 30 (129 с.)
  6. Бубенок О. Б. Проблема черных клобуков в восточноевропейской историографии от XVIII в. до наших дней // Східний світ. 2014. № 4 — С. 45–64. / С. 62; С. 46. [Смачевский 1855, 99–100]
  7. Бубенок О. Б. Следы исчезнувших торков Северного Причерноморья // Східний світ. 2014, № 1; с. 13-25. / С. 17. «под названием города „Манкер-кан“ следует подразумевать Киев»
  8. Тизенгаузен В. Г. Сборник материалов. относящихся к истории Золотой Орды // Институт востоковедения АН СССР — 1941; Т. 2 — 308 с. / С. 37. («Манкеркан» прим. 17: Чит. Манкерман, по всей вероятности Киев.)
  9. Бубенок О. Б. Внесок Я. Р. Дашкевича в розвиток номадологічних студій у незалежній Україні // Східний світ. — 2012. № 1. C. 15-20 / С. 18-19. «місто Ківа-Манкермен, тобто Київ»

Джерела та література
  • М. Ф. Котляр. Клобуки чорні // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2007. — Т. 4 : Ка — Ком. — С. 354. — 528 с. : іл. — ISBN 978-966-00-0692-8.
  • Кирпичников А.Н Древнерусское оружие // Археология СССР. Свод археологических источников. — Выпуск ВІ-36. Л., 1971.
  • Комнина Анна. Алексиада. — М., 1965.
  • Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. — К., 1990.
  • Крип'якевич [., Гнатевич Б., Стефанів З., Думін О., Шрамченко С. Історія Українського війська [в 2 т.]. — Т.1. — К.: Варта, 1994.
  • Летопись по Ипатскому списку. — СПб., 1871.
  • Моргунов Ю. Ю. Древнерусские городища окрестностей летописного города Лохвица // Свод археологических источников. — 1988. № 2.
  • Моця А. П. Кочевники Причерноморья на рубеже тысячелетий (венгры, печенеги, горки). Николаев, 1997.
  • Плетнева С. А. Древности черных клобуков // Свод археологических источников. — Выпуск Е1-19. -М., 1973.
  • Плетнева С. А. Закономерности развития кочевнических обществ в эпоху средне-вековья // Вопросы истории. — 1981. № 6.
  • Плетнева С. А. Печенеги, торки и половцы в южнорусских степях // Материалы и исследования по археологии СССР. — М., 1958.
  • Повесть временных лет. — М. -Л., 1950.
  • Рашид-ад-Дин. Сборник летописей. — М. -Л., 1952. — Т. 1. — Кн. 1.
  • Рыбаков Б.А Торческ — город черных клобуков // Сборник «Археологические отк-рытия 1966 года». М., 1967.
  • Рутківська Л. М. Степові кочівники та Київська Русь IX—X ст. // Український іс-торичний журнал. — 1965. № 11.
  • «Дружинні старожитності Центрально-Східної Європи VIII—X ст.» Матеріали міжнародного польового археологічного семінару, Чернігів, «Сіверянська думка» 2003.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.