Якір Петро Йонович

Батьки — видатний воєначальник Якір Йона Еммануїлович та Якір Сарра Лазарівна (уроджена Ортенберг, 1900—1971).

Після страти Й. Е. Якіра 1937 року за звинуваченням в участі у «військово-фашистській, антирадянській змові» його дружину з сином вислали у Астрахань. Тут Петра заарештували за звинуваченням в «організації кінної банди» та Особлива нарада НКВС засудила його до 5 років ув'язнення як «соціально-небезпечний елемент». Його запровадили в колонію для малолітніх злочинців, де він пробув до 1942. Частину терміну Якір провів у колонії в місті Нижня Тура Свердловської області.

Пізніше призваний в армію, де за знання німецької мови був спрямований у фронтову розвідку[2].

У 1944 Якіра знову заарештували і 10 лютого 1945 засудили до 8 років ув'язнення за звинуваченням у контрреволюційній пропаганді та розголошенні державної таємниці. Термін відбував у Каргопольлазі (1945—1948), у Воркутлазі (1948—1953) і у Красноярському краї. Звільнившись у 1953, ще два роки пропрацював у місцевому ліспромгоспі. В 1955 був реабілітований та оселився в Москві.

З настанням «хрущовської відлиги» для Петра Якіра відкрилися нові можливості. В 1957 він був прийнятий в Московський історико-архівний інститут. Закінчивши виш у 1962, він поступив на роботу в Інститут історії АН СРСР, навчався там же в аспірантурі, працював над дисертацією, присвяченій Червоній Армії, брав участь у складанні збірника «Командарм Якір» (1963), в якому опублікував свої дитячі спогади про батька.

Починаючи з 1966 Якір спільно з іншими дисидентами виступив з різкою критикою курсу брежнєвського партійного керівництва на поступове згортання десталінізації та відхід від демократичних норм суспільного та політичного життя. Восени цього року він підписав петицію в Верховну Раду РРФСР, в якій висловлювив протест проти змін Законодавства, що обмежують свободу слова та зборів. У 1967 він став одним з авторів листа до ЦК КПРС проти реабілітації Сталіна. У січні 1968 Петро Якір, Юлій Кім і Ілля Габай підписали звернення «До діячів науки, культури, мистецтва»[3] з протестом проти ресталінізаціі та переслідування інакодумців. В 1969 — 1972 роках на квартирі Якіра проводили зустрічі правозахисників.

У лютому 1969 Якір написав «Листа в ЦК КПРС і в редакцію журналу „Більшовик“», в якому звинуватив Сталіна у порушеннях радянського кримінального законодавства. На 90-річчя з дня народження Сталіна (21 грудня 1969) брав участь в демонстрації протесту на Красній площі.

20 травня 1969 Петро Якір та Віктор Красін створили Ініціативну групу із захисту людських прав в СРСР, яка надіслала звернення в Раду ООН з людських прав.

У 1970 Петро Якір, Андрій Амальрік та Володимир Буковський дали інтерв'ю іноземному кореспондентові, яке було показано по американському телебаченню. Петро Якір брав участь у підготовці випусків «Хроніки поточних подій».

1972 року в Лондоні вийшла його книга спогадів «Дитинство у в'язниці»[4]. 14 січня 1972 у Якіра був проведений обшук, під час якого були вилучені документи самвидаву та правозахисні матеріали.

Після обговорення в Політбюро ЦК КПРС, 21 червня 1972 Якіра заарештували. Віктора Красіна також було заарештовано. Слідство у їхній справі тривало чотирнадцять місяців, причому і Якір, і Красін активно співпрацювали зі слідством[5]. Згодом вони пояснили це тим, що намагалися уникнути розстрілу за ст. 64 КК РРФСР («зрада Батьківщини»). 27 серпня — 1 вересня 1973 в Москві відбувся суд, на якому обидва підсудних визнали себе винними в антирадянській агітації та заявили про своє каяття. Їх засудили до 3 років ув'язнення і 3 років заслання кожного. 5 вересня 1973 Якір та Красін публічно каялися на прес-конференції, на якій були присутні іноземні журналісти; фрагменти прес-конференції було показано по телебаченню[6].

28 вересня 1973 Верховний суд РРФСР зменшив Якіру та Красіну терміни позбавлення волі до вже відбутого, після чого Якіра заслано в Рязань[7].

У 1974 Указом Президії Верховної Ради Якіру дозволили повернутися до Москви, після чого він більше не брав участи у громадській діяльності.

У своїх мемуарах «58 з половиною, або Записки табірного недоумка» Валерій Фрід передбачає активну співпрацю Петра Якіра з НКВС[8]. Про це також згадував Д. В. Затонський[2].

Петро Якір загинув 14 листопада 1982 в Москві внаслідок нещасного випадку, похований поруч з могилою матері та кенотафом батька на Введенському кладовищі.

Родичі Петра Якіра:

• чоловік дочки, Ірини Петрівни Якір (1948—1999), — Юлій Черсанович Кім, відомий автор-виконавець пісень.
• чоловік сестри матері, Емілії Лазарівни Ортенберг (1888—1937), — комкор Ілля Іванович Гарькавий.

• Командарм Якір. Спогади друзів та соратників. Укладачі П. І. Якір та Ю. А. Геллер. — М.: Воениздат, 1963.
• A Childhood in Prison (Дитинство у в'язниці: мемуари Петра Якіра)./Передмова Юлія Телесіна. — L.: Macmillan, 1972.
• A Childhood in Prison. — N. Y.: Coward, McCann & Geoghegan, 1973.

• Біографія та спогади Петра Якіра на сайті Сахаровського центру
• Кім Ю. Сказання про Петра Якіра, який народився 1923 року, а сів у 1937
• Фільм А. Лошака «Анатомія процесу» (3 частини)