Maximus

Maximus — рід жуків родини Довгоносики (Curculionidae). Вид названо на честь Массімо (лат. Maximus) Мерегаллі, відомого італійського ентомолога, дослідника Cleonini[1].

?
Maximus

Maximus subfuscus Faust, 1883
Біологічна класифікація
Домен: Еукаріоти (Eukaryota)
Царство: Тварини (Animalia)
Підцарство: Справжні багатоклітинні тварини (Eumetazoa)
Тип: Членистоногі (Arthropoda)
Клас: Комахи (Insecta)
Підклас: Крилаті комахи (Pterygota)
Інфраклас: Новокрилі (Neoptera)
Надряд: Голометабола (Holometabola)
Ряд: Твердокрилі (Coleoptera)
Підряд: Всеїдні жуки (Polyphaga)
Надродина: Довгоносикоподібні (Curculionoidea)
Родина: Довгоносики (Curculionidae)
Підродина: Lixinae
Триба: Cleonini
Рід: Maximus
Alonso-Zarazaga & Lyal, 2009
Синоніми
Stephanophorus Chevrolat, 1872
Посилання
Вікісховище: Maximus
Віківиди: Maximus
NCBI: 1620929

Зовнішній вигляд

Жуки цього роду мають середні й крупні розміри, довжина їх тіла сягає 9.5-20  мм. Основні ознаки[2]:

  • Головотрубка товста й коротка, з серединним кілем та борозенками або вдавленнями з обох його боків; волоски та лусочки, що вкривають головотрубку, спрямовані до її середини;
  • 1-й членик джутика вусиків довший за 2-й;
  • передньоспинка трохи звужена допереду, з перетяжкою перед переднім краєм і кутовидно витягнутою серединою заднього краю; вкрита бугорцями-зернятками або крапками з потовщеним краєм;
  • надкрилля трохи опуклі, з крапковими рядами, основа надкриллів вкрита бугорцями;
  • тіло щільно вкрите видовженими лусочками і має світло-брунатний колір;
  • 1-й та 2-й членик лапок видовжені, конічні, 3-й дволопатевий, густо вкриті товстими волосками, а ззаду — шипами, кігтики зближені біля своєї основи.

Фотографії видів цього роду дивись на[3].

Спосіб життя

У видів, що більш або менш вивчені у цьому відношенні, спосіб життя типовий для Cleonini. Види цього роду є мешканцями посушливих регіонів — степів, напівпустель та пустель. Життєвий цикл їх пов'язаний із лободовими, а також амарантовими. Зокрема, у Туркменістані жуки Maximus subfuscus виходять з зимівлі ранньою весною, живляться в основному на рослинах вказаних родин. Парування та відкладання яєць відбуваються у травні. Яйця самиця відкладає на коріння. Личинки живляться поверхневими тканинами. Для заляльковування вони будують ґрунтові камери поблизу коренів, у цих камерах імаго нового покоління і зимують[4][5].

Географічне поширення

Ареал роду тяжіє до центральної частини півдня Палеарктики. У більшості видів ареали не виходить за межі Азії (див. нижче)[6]. Один вид цього роду Maximus strabus мешкає в Україні [7].

Класифікація

У цьому роді описано щонайменше 15 видів[6]:

  • Maximus absolutus (Faust, 1904) — Сирія, Іран
  • Maximus aemulus (Faust, 1894) — Казахстан
  • Maximus armeniacus (Faust. 1884) — Вірменія
  • Maximus crispicollis (Ballion, 1878) — Казахстан, Середня Азія, Китай
  • Maximus gebleri (Fåhraeus, 1842) — південь Європейської частини Росії, Казахстан, Іран, Середня Азія
  • Maximus granulatus (Fischer von Waldheim, 1821) — південь Європейської частини Росії, Казахстан, Афганістан, Іран, Середня Азія, Західний Сибір, Китай
  • Maximus leucophaeus (Menetries, 1849) — Середня Азія, Західний Сибір, Китай
  • Maximus melancholicus (Menetries, 1849) — Іран, Середня Азія
  • Maximus mimosae (Olivier, 1807) — Близький Схід, Іран
  • Maximus obnoxius (Fåhraeus, 1842) — Іран, Середня Азія
  • Maximus ostentatus (Faust. 1904) — Іран, Казахстан, Туркменістан
  • Maximus pilipes (Fåhraeus, 1842) — південь Європейської частини Росії
  • Maximus strabus (Gyllenhal, 1834) — Молдова, Україна, південь та центр Європейської частини Росії, Казахстан, Іран, Середня Азія, Західний Сибір, Китай
  • Maximus subfuscus (Faust, 1883) — Казахстан, Іран, Середня Азія
  • Maximus vagus (Bedel, 1909) — Північна Африка, Іран

Практичне значення

Maximus subfuscus та декілька інших видів називалися у числі шкідників буряку (див., наприклад,[4]), але даних про реальні економічні збитки, як правило, не наводилось.

Примітки

  1. Alonso-Zarazaga M. A. & Lyal C. H. C. On the nomenclature of some genera in the Cleonini (Coleoptera, Curculionidae, Lixinae) //Graellsia, 2009, v. 65 (2), p. 241–242
  2. Тер-Минасян М. Е. Жуки-долгоносики подсемейства Cleoninae фауны СССР. — Л.: Наука, 1967, с. 199–209
  3. http://www.zin.ru/animalia/coleoptera/rus/cleonini.htm
  4. Алеева М. Н. Долгоносики, вредящие свёкле в Джамбулской области Казахской ССР // Тр. Респ. ст. защиты раст. Казах. фил ВАСХНИЛ. 1953, т. 1, с. 4-43
  5. Алеева М. Н. Материалы к биологии долгоносиков (Coleoptera, Curculionidae), вредящие сахарной свёкле в Казахстане // Энтомол. обозрение, 1956, т. 35, вып. 3, с. 680–692
  6. Meregalli M. & Fremuth J.: Cleonini, p. 446. — In: I. Löbl & A. Smetana (eds): Catalogue of Palaearctic Coleoptera. Vol. 8. Leiden, Brill. 700  pp.
  7. Воловник С. В. Видовой состав и распространение клеонин (Coleoptеra, Curculionidae, Cleoninae) степной зоны Украины // Вестник зоологии, 1984, № 6. С. 39-43.http://www.zin.ru/Animalia/Coleoptera/rus/vlvpdf12.htm
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.