Penicillium roqueforti

Вперше описаний американським мікологом Чарльзом Томом у 1906 р, P. roqueforti спочатку був неоднорідним видом синьо-зелених, спорулюючих грибів. Вони були згруповані в різні види на основі фенотипних відмінностей, але пізніше їх об'єднали в один вид Кеннет Рейпер та Том (1949). Групу P. roqueforti було перекласифіковано в 1996 році за молекулярним аналізом послідовностей рибосомних ДНК. Раніше поділявся на два різновиди — сироварний (P. roqueforti var. roqueforti) і патулінний (P. roqueforti var. carneum). Тепер же P. roqueforti був перекласифікований у три види: P. roqueforti, P. carneum, і P. paneum.[6] Повністю розшифрований геном P. roqueforti було опубліковано у 2014 році.

Оскільки цей гриб не утворює видимих плодоносних тіл, описи ґрунтуються на макроморфологічних характеристиках грибкових колоній, що ростуть на різних стандартних агарових середовищах, та на мікроскопічних характеристиках. При вирощуванні на агарі Чапека або на агарі дріжджового екстракту сахарози (ДА) колонії P. roqueforti зазвичай становлять 40 мм у діаметрі, від оливково-коричневого до тьмяно-зеленого (темно-зеленого до чорного кольору на зворотному боці агарової пластини), з барвистою текстурою. Колонії, вирощені на солодовому екстракті, мають 50 мм в діаметрі, тьмяно-зеленого кольору (від бежевого до сірувато-зеленого кольору на зворотному боці), з павутинними (з багатьма павутинними волокнами) полями.[7] Ще однією характерною морфологічною ознакою цього виду є утворення безстатевих спор у фіалідах із відмінною щіткоподібною конфігурацією.[8][9][10]

Було знайдено докази статевої стадії у P. roqueforti, яка частково ґрунтується на наявності функціональних генів спаровування та більшості важливих генів, які, як відомо, беруть участь у мейозі.[11] У 2014 році дослідники повідомили про стимулювання зростання статевих структур у P. roqueforti, включаючи аскогонію, клейстотецію та аскоспори. Генетичний аналіз та порівняння багатьох різних штамів, виділених з різних середовищ по всьому світу, свідчать про те, що це генетично різноманітний вид.

P. roqueforti відомий тим, що є однією з найпоширеніших форм цвилі, що призводить до псування силосу.[12][13][14][15][16] Це також одна з декількох різних форм цвилі, які можуть зіпсувати хліб.

Головним промисловим використання цього виду є виробництвом блакитних сирів, такиї як його тезка рокфор,[17] бле-де-брес, бле-дю-веркор-сасенаж, бредіблю, кабралес, камбоцола, кешел блю, данаблю, польський рокпол із коров'ячого молока, Фурм д'Амбер, Фурм-де-Монбрізон, ланарк блю, шропшир-блю і стілтон, а також деяких сортів блю д'Овернь і горгондзола. (Інші сині сири, включаючи бле-де-жекс і рошбарон, використовують Penicillium glaucum).

Штами мікроорганізму також використовуються для отримання сполук, які можна використовувати як антибіотики та ароматизатори[18]. Їх текстура хітинова.

Значна кількість даних свідчить про те, що більшість штамів здатні виробляти шкідливі вторинні метаболіти (алкалоїди та інші мікотоксини) за певних умов росту.[19][20][21][22]

У блакитних сирах містяться вторинні метаболіти P. roqueforti, названі андрастинами A-D. Андрастини інгібують білки, які беруть участь у витіканні протиракових препаратів із ракових клітин, стійких до багатьох лікарських препаратів.[23]

P. roqueforti також продукує нейротоксин рокфортин С.[24][25] Однак рівень рокфортину с в сирі, виготовленому з нього, зазвичай занадто низький, щоб викликати токсичну дію. Організм також може бути звиклим для ктврення протеаз і спеціальних хімікатів, таких як метил-кетони, в тому числі 2-гептанон.[26]