Іван (Малаховський)

Іва́н Малахо́вський (пол. Jan Małachowski; ? — 12 лютого 1693) — греко-католицький ієрарх, єпископ Перемишльський, Самбірський і Сяноцький (1669—1691), єпископ Холмський і Белзький (1691—1693), василіянин, архімандрит Лещинського (до 1685) та Жидичинського монастирів[1], один з ініціаторів унії в Галичині.

Іван Малаховський
Єпископ Перемиський, Самбірський і Сяноцький
1669 — 1691
Церква:	Руська Унійна Церква
Попередник:	Антін Терлецький
Наступник:	Інокентій Винницький
Єпископ Холмський і Белзький
1691 — 1693
Обрання:	28 вересня 1691
Попередник:	Августин Лодзята
Наступник:	Гедеон Война-Оранський
Освіта:	Грецька колегія св. Атанасія у Римі
Смерть:	12 лютого 1693 Холм

Походив зі шляхетського роду, що володів помістями в Мстиславському воєводстві на Білій Русі. За найпоширенішою версією, яку обстоює Каспер Несецький, він належав до Малаховських гербу Прус II, за іншими даними — Малаховських гербу Наленч[2].

В молодості прийняв постриг у василіянському монастирі. Отці-настоятелі запримітили здібного юнака й відправили Малаховського осягати освіту в грецькій колегії святого Атанасія (Рим). Там він навчався впродовж 1664–65 й одержав ступінь доктора богослов'я. Після повернення в Річ Посполиту його приділили до монастиря у Жировичах проповідником[3].

Надалі Малаховський став ігуменом монастиря у Вільні, де оновив занедбану друкарню, видав церковнослов'янський устав[4] та організував ремонт приналежних кляштору будівель. Через нестачу коштів на виконання задумів він вирішив продати срібло однієї із віленських церков й уступити монастирське помістя «Скоробовщизна». Ця обставина суттєво підірвала авторитет ігумена, якого монахи й так недолюблювали через сувору дисципліну. Водночас Малаховський перебував у натягнутих відносинах з віленським архімандритом Маркіяном Білозором й не визнавав владу останнього над собою[3].

Все це зумовило увільнення І. Малаховського від ігуменського служіння. Натомість київський митрополит Гавриїл Коленда затвердив його єпископом перемишльським; хіротонія відбулася у Вільні, в церкві Пресвятої Трійці за присутності прелатів обох обрядів. Утім, нове місце душпастирства виявилося не надто привабним: кафедру фактично посідали православні єпископи Антоній, а пізніше Інокентій Винницькі[5].

Через це І. Малаховському доводилось замешкувати у різних монастирях й містах, головно у Ярославі. 1675 року перемишльська шляхта, зжалившись над його убогим становищем, ухвалила на вишенському сеймику виділити єпископу під виглядом милостині тисячу польських злотих. В наступному році Малаховський за сприяння латинського крилошанина Станіслава Гембінського зумів підпорядкувати парафію у Валяві, однак ненадовго. Відтак тривалий час жив у Варшаві при дворі польського короля Яна III Собеського[6][7].

Наприкінці 1671 року Малаховський за вказівкою Гавриїла Коленди прибув на Закарпаття, аби заступити місце мукачівського єпископа Йосифа Волошиновського. Останній сильно занедбав церковні справи, тому місцева княгиня Софія Раковцієва-Баторі попрохала митрополита відправити «достойного і вченого владику». Восени 1672 Малаховський звернувся з «меморіалом» до австрійського імператора Леопольда I про своє затвердження на кафедрі. У ньому він виклав ряд планів щодо майбутнього облаштування єпископства, зокрема закладення духовної семінарії й заснування слов'янської друкарні та новіціяту, звільнення священників від тягаря панщини й сплати податків землевласникам[8]. Утім, кандидатура Малаховського не прийшла до вподоби монарху, зокрема через негативні намовляння з боку угорського примаса, й не була затверджена[9][10]. Хоча ієрарх покинув Мукачівську єпархію, він продовжив претендувати на неї й навіть назначав вікаріїв, серед яких відомі імена Івана Липницького та Порфирія Кульчицького[11].

В 1691 перемишльська православна єпархія прийняла унію й була об'єднана з греко-католицькою в єдину на чолі з Інокентієм Винницьким. За пропозицією короля Малаховському доручили керування спорожнілою Холмською кафедрою[12]. Перебуваючи у Холмі, він в короткім часі занедужав й звелів перевести його до лікарні преподобних братій милосердя Святого Іоанна, де 12 лютого 1693 року й помер[13]. Тимчасовим завідувачем справ єпархії став володимирський єпископ Лев Заленський[14].