Валява (Перемиський повіт)

Вперше згадується в ерекційній грамоті Перемиського кафедрального собору з 1293 року[2][3], коли перемиський єпископ Атаназій надав церкву і поля у Валяві крилошанину Якову Горицькому. В давньоруські часи навколо знаходились боярські дворища (Вишатичі, Болестрашичі, Бушковичі, Дуньковичі, Малковичі, Гнатковичі). Давньоруське городище — боярської резиденції, на місці Валяви було досліджене Я. Пастернаком у 1939 році, та мало відносно невелику територію обмежену стрімким схилом Сяну та улоговиною безіменного потоку, що впадав у цьому місці до Сяну, а з відкритого боку глибоким рукотворним ровом. Саме селище, у той час знаходилось у північніше («Загуміння Велике»). Також було відкрито одне із найбільших у Західній Україні цвинтарищ давньоруського періоду, багато прикрас та предметів щоденного вжитку.[3]

До 1772 р. село входило до Перемишльської землі Руського воєводства. В селі була літня резиденція перемиських греко-католицьких єпископів. Зокрема, тут помер і похований єпископ Атанасій (Крупецький). 15 листопада 1860 р. через село прокладена Галицька залізниця імені Карла Людвіга з пристанком у селі. У 1880 р. село належало до Перемишльського повіту Королівства Галичини та Володимирії Австро-Угорської імперії, у селі було 107 будинків і 634 жителі, а на землях фільварку 4 будинки і 32 мешканців; 634 були греко-католиками, 21 — римо-католиками, а 11 — юдеями.[4]

У 1934—1939 рр. село належало до гміни Стубно Перемишльського повіту Львівського воєводства. У 1939 році в селі проживало 760 мешканців, з них 740 українців, 10 поляків і 10 євреїв[5].

В липні 1944 року радянські війська оволоділи селом і незабаром оголосили про передачу території Польщі. Українців у 1945 р. добровільно-примусово виселяли в СРСР, решту в 1947 р. депортовано на понімецькі землі[6].

У 1975—1998 роках село належало до Перемишльського воєводства.