Ілісуйський султанат

Передумовою виникнення Ілісуйського султанату було існування Цахурського ханства. У 1562 році хан Аді-Куркул-бек отримав від перського шаха Тахмаспа I фірман на титул султана. З цього моменту Аді-Куркул-бек стає Цахурським султаном (в подальшому з перенесенням столиці у м. Ілісу — змінено назву на Ілісуйський султанат). Цей титул він отримав за звитягу під час походів перської армії у 1540–1554 роках проти Левана I, царя Кахетії. У 1592 році Аді-Куркул-беку були подаровані селища Ках і Мешебаш, що розташовувалися по південну сторону Головного Кавказького хребта.

Водночас ілісуйські султани починають брати найактивнішу участь у боротьбі з зовнішніми ворогами Сефевідської держави і охороняти її північно-західні кордони.

У 1607 році Алі-султан переніс столицю з Цахура до Ілісу. Це пояснювалося вигідним географічним положенням, економічним і військово-стратегічним становищем останнього. Того ж року отримав фірман від османського султана на право займання трону. Натомість Алі-султан повинен був захищати землі османської імперії в Азербайджані проти Персії. Разом з тим Алі-султан непостійно мешкав в Ілісу, час від часу переїжджаючи до Цахура. Остаточно Ілісу стає столицею султанату за правління Мухаммад-султана.

У 1616 році Алі-султан Цахурський спільно з Юсуф-ханом Ширванським брав участь у поході перської армії Аббаса I Великого проти грузинського царства Кахетія. В подальшому султани Ілісу постійно виступали проти грузинських військ.

Згодом відносини з Персією погіршувалися. Це пов'язано з внутрішніми процесами у Сефевідській державі, які загострилися під час правління шаха Султан=-Гусейна, який намагався поширити шиїзм на Азербайджан та Дагестан. На цей період приходиться правління Алі-султана, за його час Ілісуйська держава досягла найбільшого піднесення.

У 1707 році Алі-султан II приєднався до повстання Джарського джааматства проти Персії. Втім це повстання було придушене. У 1711 році почалося нове повстання, а Алі-султан II оголосив себе незалежним володарем. Повсталі напали на перські війська, що стояли в Шекі, звідти попрямували на Кабалу, Акстафу, Шамшадділ, Загауа, Гянджабасар, Кюракбасар і Барду. У 1720 році загони Алі-султана, що налічували близько 8000 вояків, підступили до Гянджі, але біля містечка Сутѐкюлян зазнали поразки. Проте згодом зуміли відбити атаку на власні землі з боку Гасана-Алі, шемахінського хана. Водночас султанат зазнав атаки Давида III, царя Кахетії. Втім, Алі-султану вдалося відбити цю атаку.

Для зміцнення свого становища Алі-султан підтвердив союз з Джаро-Белоканським джамаатством, було укладено договір з Сурхаєм I, володарем Газікумухського ханства, також налагоджено дружні відносини з Гаджі-Давудом, вищою духовною особою Ширвана. У 1721 році їхні об'єднані сили підійшли до головного адміністративного центру перської влади в Північному Азербайджані — Шемахі, яку незабаром було захоплено. В цей момент Османська імперія спрямувала до Азербайджану свої сили. Не маючи достатньо військ, Алі-султан підкорився османам. Натомість у 1722 році його було призначено османським султаном Ахмедом III беглярбеком Шекінським і Цахурським зі званням двобунчужного паші.

У 1723 році Алі-султан втрутився в боротьбу за трон грузинського царства Картлі — між Вахтангом VI та Костянтином. Ілісуйський султан діяв у союзі з Тарковським шамхалом та Кайтазьким уцмієм. У травні того ж року союзники зайняли Тифліс (сучасний Тбілісі). На дяку за це тифлісці повинні були сплачувати данину султана Ілісу. У 1725 році до володінь ілісуйських султанів приєднується велике селище Ареш.

З посилення Персії за час правління Надир-Шаха спочатку султан Ілісу намагається йому протидіяти, але у 1738 році переходить на бік Персії. В результаті після відходу персів Алі-султана було позбавлено влади. Новий султан — Мухаммед-бек — продовжив боротьбу проти персів, яка тривала до 1747 року, смерті Надир-Шаха. З цього моменту Ілісуйський султанат знову здобуває незалежність. Втім його становище погіршилося внаслідок зруйнування країни перськими загарбниками. В цих обставинах була розпочата політика на встановлення дружніх або союзницьких відносин з усіма сусідніми державами.

Проте поліпшенню внутрішнього становища завадила боротьба за владу, що розпочалася у 1750-х роках, коли султани нерідко правили тільки декілька років, часто ставалися заколоти. Ця боротьба завершилася лише у 1806 році. В цей час розпочалася війна з Російською імперією. Остання у 1803 році під приводом захисту грузин вдерлася до Джаро-Белоканського джамаату, союзника Ілісуйського султанату. Незважаючи на спротив, джамаат і султанат зазнали поразки й обидва вимушені були визнати підданство росіян. Втім, незабаром відмовилися від цього договору. У 1804 році джарці разом з ілісуйцями завдали поразки російській армії. Після цього Алі-султан III вирішив перенести війни на землі супротивника — став активно нападати на залоги росіян у колишньому грузинському царстві Картлі.

Проте у 1805 році Алі-султана III було повалено з трону небожем Ахмад-ханом. Останній вирішив налагодити відносини з Російською імперією. У 1807 році укладається новий договір, за яким султанат визнає зверхність російського імператора, а Ахмад-хан отримує звання полковника. Під час війни Росії з Персією допомагав першій. Відзначився у битві 1812 року проти військ Аббас-Мірзи. Водночас всіляко підтримував внутрішню незалежність султанату. Згодом султанові доводилося маневрувати серед знаті та представників вільних громад, що були невдоволені проросійською діяльністю Ахмад-султана. Під час війни Росії з Персією у 1826–1828 роках його було повалено, але згодом відновлено на троні.

У 1830 році трон успадкував Муса-султан, але він володарював лише кілька місяців. Скориставшись з цього, царські урядовці взяли участь у визначені нового султана Ілісу. Зрештою було обрано Даніял-султана, якого намісник Кавказу граф Паскевич у 1831 році затвердив у його титулі. З 1832 році розпочалася боротьба за владу Даніял-султана з його братами. З цього скористалася російська влада для втручання у внутрішні справи султанату. Втім, Даніял-султан через деякий час зумів заслужити довіру росіян. Тому 1839 року отримав землі колишнього Рутульського бекства. Проте вже у 1840 році його становище погіршилося у зв'язку з реформуванням губерній в імперії: Ілісуйський султанат увійшов до Джаро-Белоканського повіту Грузино-Імеретинської губернії, а сам Даніял-султан став дільничим засідателем Ілісуйської дільниці зі збереженням титулу султана. З цього моменту султан вирішив боротися проти росіян. У 1841 році укладається союз з імамом Шамілем. Водночас намагався відновити свій статус, але марно. Тому 5 червня 1844 року Даніял-султан відкрито перейшов на бік імама. Але вже 21 червня росіяни з боєм зайняли Ілісу, завдавши нищівної поразки султану.

Султанат було ліквідовано того ж року, частина його території була включена до Закатальского округу, а друга — до складу Самурського округу. Втім, у 1847 році спалахнуло повстання в колишньому султанаті, але було придушене. Зрештою лише політикою переселення місцевого населення та заміною на більш лояльне Російський імперії вдалося тут затвердитися, починаючи з середини 1850-х років.

Розташовувалося у гірській частині Дагестану — між північними схилами Головного Кавказького хребта і річкою Алазань. На півночі мало кордони з Кюрінським ханством, на півдні та сході — з Шекінським ханством, на заході — з Джаро-Белоканським джамаатством.

Державою правив султан. Султани обиралися на джамаатах (народних зборах) неодмінно з числа членів султанської родини. Порядок виборів був встановлений адатом. Відповідно до нього вибраним міг бути один з членів роду правителя — бек і у виборі брав участь весь джамаат, який залишав при правителі своїх векілів (представників), зобов'язаних стежити за діями султана. У разі загального невдоволення джамаат за викликом векіля збирався, змінював правителя і обирав іншого. Після обрання султана джамаатом, він затверджувався в своєму званні Сефевідськими шахами, а часом і османськими султанами, коли останні затверджувалися на Південному Кавказі.

Право спадковості в Ілісуйськом султанаті переходило від старшого брата до меншого, а в разі відсутності брата до старшого сина, якщо його народжено від законної дружини рівного походження.

Титул султана, даний володарям Ілісу перськими шахами, займав в азербайджанській ієрархії середнє положення між титулами хана і бека.

В ієрархії Ілісуйського султанату за султаном йшли беки, що поділялися на 3 розряди. До першого належали представники панівної династії, до другої — представники знаті з інших родин, до третьої — особи, що отримували цей титул за службу султанові.

З духівництва в султанаті були представлені імами, сеїди, мулли.

Нижче за статусом перебували представники цафурських вільних громад.

Поширилося маафство. Маафами називали дрібних землевласників, що стояли в суспільній ієрархії нижче беків, і навіть деяких селян. Воно означало тримання землі, вільної від повинностей. Маафи були військовими слугами у військах султанів.

Селяни поділялися на дві категорії: особисто вільні, які сплачували лише державні податки та несли військову службу; залежні (райяти), що сплачували різні податки особисто феодалам (султану, бекам).

На останнього соціальному щаблі розташовувалися нукери (домашні слуги султанів та беків).

Всього на території Ілісуйского султанства налічувалося 52 села. Селища, що входили до складу султанства, поділялися на три основні групи: Цахурську, Ілісуйську або Карадолакську і Сувагільську. Згідно з переписом 1831 року, налічувалося 2128 родин у 1388 дворах, перепис 1836 року зафіксував населення султанату в кількості 21 тис. осіб.

Етнічно султана складав з цахурів, мугалів (азербайджанців) та інгілойців (грузин).

Основними галузями були землеробство, садівництво та скотарство. Важливим економічним фактором була земля. Вона в залежних селищах султанату була поділена на кешкелі — з перської мови означає «вода для зрошення», «ячмінне поле», «ділянка зрошуваної землі». Розміри кешкелей встановлювалися в залежності від співвідношення між загальною площею орної землі і кількістю димів. Султанам особисто як землевласникам належало 5 аулів. Основну повинність кешкельніков — райятів становила земельна натуральна рента. Крім неї, в селищах султанату поширився поземельний податок (малджаат), що визначався кількістю врожаю. Серед спеціальних податків відомий особливий — даргалик, що становив кілька чанахів хліба з кожного диму.

• Генеалогия Елисуйских султанов. АКАК, т. V. — Тифлис: 1873.
• Есаи Хасан-Джалалян. Краткая история страны Албанской (1702—1722). Под ред. З. М. Буниятова. — Баку, 1989. (рос.)
• Kasgarlı M. Dıvanü lügat-it-türk, b. 1, 2, 3. Geviren Besim Atalay. — Ankara: 1985.
• Хроника Мухаммеда Тахира Ал-Карахи. О дагестанских войнах в период Шамиля. Под ред. И. Ю. Крачковского. — Москва — Ленинград, 1941. (рос.)