Грандж

Більшість грандж-композицій сповнені відчаю та звертаються до проблематики соціальної відчуженості, апатії, неможливості самореалізації, занепокоєності майбутнім. У своїй творчості грандж-музиканти висловлюють незадоволення станом суспільства та його упередженим ставленням до потреб особистості. У цьому плані грандж наслідує протестну ідеологію панку та є віддзеркаленням настроїв американської молоді періоду свого розквіту[1]. Водночас, деякі грандж-пісні мають іронічні та сатиричні тексти, нерідко об'єктом висміювання ставала естетика ґлем-року[7].

Зростання популярності гранджу серед молоді очікувано спричинило появу на початку 1990-х окремої молодіжної субкультури. Як і у випадку інших субкультур, що розвивалися на основі того чи іншого музичного напряму, представники субкультури гранджу — гранджери (англ. grungers в Британії або англ. grungies в США) намагалися максимально наслідувати музикантів своїх улюблених гуртів в усьому, від стилю одягу до світосприйняття.

Грандж-концерти були відомі своєю простотою та енергетичністю. На противагу представникам популярних у 1980-х рок-течій, насамперед ґлем-року, музиканти грандж-гуртів уникали застосування на свої концертах будь-яких візуальних (світлових або піротехнічних) ефектів та не розробляли для своїх виступів окремих сценічних образів. Своїм сценічним одягом вони підкреслювали єдність зі своєю аудиторією, яку на перших етапах розвитку гранджу здебільшого складала молодь з робітничих родин невеличких міст Північного Заходу США. У документальному фільмі «Істерія!» зазначається, що сіетлські гурти були мінливими виконавцями, адже їх метою було не розважати, а просто «відірватися»[5].

Типовий одяг сіетлського грандж-музиканта складався з блакитних джинсів, теніски та теплої фланелевої сорочки, тобто відповідав повсякденному вбранню мешканців цього регіону з досить прохолодним кліматом. Варіантами вбрання були штани (або шорти) та сорочки (або теніски) темних кольорів. Все це купувалося в найдешевших магазинах знеціненого одягу або, навіть, в магазинах секондгенду. Пізніше, коли субкультура гранджу набула популярності і знайшла своїх прихильників серед заможних верств населення, до естетики гранджу звернулися представники індустрії моди. Відомі виробники молодіжного одягу почали випускати колекції грандж-одягу, речі з яких виглядали підкреслено дешевими, але продавалися за досить високу ціну. Бред Моррелл, у своєму дослідженні «Nirvana та звук Сіетла», пізніше писав: «У той час світ високої моди, який важко назвати реальним світом, вирішив, що грандж — це шикарно. Дизайнери розробили дурнуваті моделі светрів ціною по 500 доларів кожний, точні копії десятидоларових»[8].

Одна з філософських позицій гранджу була «справжність». Дейв Риммер, музичний журналіст і критик, пише, що разом з відродженням ідеалів панк-року в музиці початку 1990-х років, з «Кобейном і купою дітей, яким він подобається, рок-н-рол… кинув їм виклик: чи можете ви бути досить чистими, кожен день, кожен рік, щоб довести свою справжність, щоб жити музикою, а не жити будучи позером, фальшивкою, запроданцем?»[9].

Звучання гранджу частково є результатом того, що Сіетл був ізольованим від інших музичних сцен. Як зазначив Джонатан Понеман: «Сіетл був ідеальним прикладом нефундаментального міста з активною музичною сценою, яка цілком була проігнорована американськими ЗМІ, зациклених на Лос-Анджелесі та Нью-Йорку»[10]. Марк Арм стверджував, що «в цьому одному куточку на карті було дуже багато груп і всі здирали ідеї одне в одного»[11]. Грандж еволюціонував починаючи з місцевої панк-рок сцени, а його натхненниками були такі гурти, як The Fartz, The U-Men, 10 Minute Warning, The Accused і Fastbacks[5]. Крім цього, повільне, важке, «сладжеве» звучання Melvins справило істотний вплив на грандж[12].

Поза тихоокеанським північним заходом, багато музикантів та музичних сцен також справляли свій вплив. Альтернативні рок-гурти північного сходу США, включаючи Sonic Youth, Pixies і Dinosaur Jr., сильно вплинули на жанр. Sonic Youth «ненавмисно вигодували» грандж-сцену і зміцнили дуже незалежні позиції її музикантів[13]. Курт Кобейн в інтерв'ю журналу Rolling Stone зазначив вплив Pixies на Nirvana: «Я з'єднався з цим гуртом настільки сильно, що мав би бути в самому гурті. Або, принаймні, в кавер-гурті Pixies. Ми перейняли від них почуття динаміки: чергування м'якого, тихого звучання з гучним і жорстким»[14]. Дейв Ґрол, в свою чергу, зазначив: «Курту, Крісту і мені подобались The Knack, Bay City Rollers, The Beatles та ABBA настільки ж, настільки Flipper і Black Flag… Ти слухаєш будь-який запис Pixies і все це там. Або навіть Black Sabbath „War Pigs“ — це там: потужність динаміки. Ми просто нібито познущалися цими речами над поп-піснею і вийшли сухими з води»[15].

Сіетлський панк-гурт The U-Men.

Крім впливу панку і альтернативного року, на багато грандж-гуртів, рівною мірою, вплинув важкий метал ранніх 1970-х. Клінтон Гейлін, автор книги «Babylon's Burning: From Punk to Grunge», послався на Black Sabbath як «можливо, найпоширеніший до-панковий гурт, який вплинув на північно-західну сцену»[16]. Black Sabbath зіграли роль у формуванні звучання гранджу своїми власними записами і записами тих виконавців, яких вони надихнули[17]. Музичний критик Боб Гулла стверджує, що звучання Black Sabbath «простежується практично у всіх найпопулярніших грандж-гуртів, включаючи Nirvana, Soundgarden і Alice in Chains»[18]. Також очевидний вплив Led Zeppelin, зокрема на роботи Soundgarden, яких журнал Q назвав «невільниками року 70-х, але нехтуючих явним сексизмом і мачизмом жанру»[19]. Джон Відергорн з журналу Guitar World пише: «То що ж насправді є грандж?… Уявіть супергурт з учасників Creedence Clearwater Revival, Black Sabbath і The Stooges, і ви майже поруч»[20].

На формування гранджу також сильно вплинув лос-анджелеський гардкор-панк гурт Black Flag, зокрема, їхній альбом My War, випущений в 1984 році, на якому гурт змішав важкий метал зі своїм традиційним панк-звучанням. Стів Тернер, гітарист Mudhoney, сказав: «Багато людей в країні зненавиділи Black Flag за те, що вони стали писати повільні пісні… Але тут всі вважали, що це класно… Ми були вражені. Вони були дивними і круто звучали»[21]. Тернер пояснив вплив металу на грандж: «Гардрок і метал ніколи не були настільки огидними для панків, як для інших. Тут була маленька сцена, не було гурту, який ти міг би зненавидіти». Близько 1984 року, гурти в окрузі Сіетл почали грати суміш металу та панку. Найбільш яскравим гуртом в цьому жанрі була The U-Men[22].

Сире, спотворене, насичене фідбеком звучання деяких нойз-рок гуртів так само вплинуло на музику Сіетла. Серед них Killdozer з Вісконсина, і насамперед Flipper з Сан-Франциско, який був відомий своїм повільним, похмурим «нойз-панком». Звучання Butthole Surfers, що становить собою суміш панку, важкого металу і нойз-року, мало істотний вплив на жанр, зокрема, на ранні роботи Soundgarden. Крім того, на Soundgarden і інші ранні грандж-гурти вплинули такі британські пост-панк гурти, як Gang of Four і Bauhaus[23].

Після кількох спільних концертів та спільного альбому Ніла Янга і Pearl Jam, деякі представники ЗМІ дали Янгу титул «Хрещеного батька гранджу». Підставами для цього стали роботи Янга з його гуртом Crazy Horse і часте використання гітарного ефекту «дисторшн», в першу чергу на альбомі Rust Never Sleeps, випущений в 1979 році[24]. Аналогічний за впливом альбом, який проте рідко згадується, це Neurotica гурту Red Kross. Джонатан Понеман: «Neurotica змінив моє і життя багатьох інших людей музичної спільноти Сіетлу»[25].

Появу гранджу як відомого широкому загалу музичного феномену пов'язують з випуском у 1986 році студією звукозапису C/Z Records альбому Deep Six, до якого увійшли записи шести сіетлських гуртів — Green River, Soundgarden, The Melvins, Malfunkshun, Skin Yard та The U-Men. Для більшості з цих гуртів збірка стала першим випущеним студійним записом. Вибір творів саме цих виконавців для об'єднання на одній платівці пояснюється схожістю звучання їхньої музики, яку не можна було віднести до будь-якого з відомих музичних стилів, але можна було характеризувати як суміш панку та важкого металу.

Цього року вийшов перший альбом гурту Green River Dry As a Bone. Альбом було випущено створеною Брюсом Павіттом студією Sub Pop, за місію якої було визначено просування «звуку Сіетлу». Згодом флагманським гуртом студії став найуспішніший грандж-гурт 1980-х Mudhoney, створений музикантами Green River після розпаду останнього. Оригінальне звучання сіетлських гуртів та грамотна політика Sub Pop з популяризації їхньої музики за декілька років зробило Сіетл столицею андеґраундної музики, до якої з'їжджалися гурти з інших частин США, переймаючи гранджове звучання та стиль.

Входження гранджу до мейнстриму музичної культури пов'язують з підписанням наприкінці 1980-х гуртом Soundgarden контракту зі звукозаписувальною студією A&M Records. Контракти з великими студіями також уклали Alice in Chains та Screaming Trees, а в 1990 році — Nirvana. Сам факт підписання контрактів з великими звукозаписувальними компаніями свідчить про перетворення гранджу на складову масової культури, проте справжня широка відомість приходить до цього музичного напряму з випуском у вересні 1991 року альбому Nirvana Nevermind. Альбом, на який продюсерами покладалися досить невеликі надії, виявився надзвичайно успішним — наприкінці 1991 його продажі сягали 400 тисяч примірників на тиждень. А вже в січні 1992 року Nevermind сягнув першої сходинки рейтингу Billboard 200.[26]. Пісня «Smells Like Teen Spirit» презентувала грандж світові.

Успіх альбому Nevermind став справжнім сюрпризом для музичної індустрії. Пізніше один з керівників студії Geffen, що випустила цей диск, Гері Герш писав: «Ті, хто зараз стверджує, що заздалегідь знав, наскільки цей диск стане популярним, кажуть неправду».[8] Nevermind не лише популяризував грандж, але й довів «культурну та комерційну життєздатність альтернативного року загалом.»[27] Успіх альбому Nirvana привернув увагу меломанів до «звуку Сіетла» і за результатами 1992 року до сотні найуспішніших музичних альбомів за версією Billboard також увійшли Dirt гурту Alice in Chains, Ten від Pearl Jam, Badmotorfinger гурту Soundgarden, а також альбом Temple of the Dog, записаний спільно музикантами Pearl Jam та Soundgarden. Причому Ten став не менш успішним за Nevermind — на кінець літа 1992 року він розійшовся сукупним тиражем понад 4 мільйони примірників.

Піком світової популярності гранджу вважають 1992-93 роки. Упродовж цих років музиканти провідних грандж-гуртів активно гастролюють, збирають тисячі прихильників на концертних майданчиках по обидва боки Атлантики, їхня творчість та особисте життя активно обговорюється у пресі, на радіо та телебаченні. У цей же період на музичному горизонті один за одним з'являються нові або до того часу маловідомі грандж-виконавці.

До зменшення популярності гранджу призвела ціла низка внутрішніх та зовнішніх факторів. З одного боку, значний комерційний успіх музичного напрямку створив суттєву внутрішню суперечність. Виходило, що музиканти, які здобули прихильність молоді не в останню чергу за рахунок демонстративного протесту проти тотальної комерціалізації усіх сфер життя, стали невід'ємною і досить прибутковою складовою шоу-бізнесу. З іншого боку, в середині 1990-х на музичному небосхилі з'явилися нові стилі — в Північній Америці сходила зірка пост-гранджу з його м'якшим, розрахованим на ширшу аудиторію, звучанням, а на Британських островах набирав популярності брит-поп, який своєю життєствердною позицією у певному сенсі став протилежністю гранджу. Врешті-решт грандж став зайвим доказом того, що вкрай рідко той чи інший напрямок рок-музики може утриматися на вершині успіху більше трьох років.[8]

Від початку широкої популярності гранджу уособленням його субкультури був лідер Nirvana Курт Кобейн, тому не дивно, що завершення ери гранджу прийнято пов'язувати у часі з самогубством Кобейна у 1994 році. Того ж року вийшло декілька ще по-справжньому комерційно успішних альбомів розкручених грандж-гуртів, останні ж повноцінні грандж-альбоми, що пройшли поміченими музичним загалом, датуються 1996 роком.

• Азеррад, Майкл. Our Band Could Be Your Life: Scenes from the American Indie Underground, 1981-1991. — Little, Brown and Company, 2001. — 528 с.
• Гемфрі, Кларк. Loser: The Real Seattle Music Story. — Abrams Books, 1999. — 252 с.
• Гейлін, Клінтон. Babylon's Burning: From Punk to Grunge. — Conongate, 2007. — 672 с.