Булаєнко Іван Савелійович

Народився 7 вересня 1912 року в селищі Форштадт нині Верхньоуральського району Челябінської області в родині українського селянина. В одинадцять років пішов з дому вчитися. Закінчив сім класів у школі. У 1933 році Іван Булаєнко закінчив Пермський фінансово-економічний технікум, а в наступному році був прийнятий до лав Червоної армії, де служив командиром взводу у 23-й стрілецькій дивізії в Харківському військовому окрузі. У 1936 році, після закінчення курсів удосконалення офіцерського складу (КУОС), В. С. Булаєнко було надане звання лейтенанта[1].

У 1937 році Іван Булаєнко вийшов у запас працював заступником керуючого севастопольським відділенням Державного банку. Член ВКП(б)/КПРС з 1940 року[1].

У червні 1941 року Івана Булаєнко був вдруге призвано севастопольським міським військкоматом і у званні старшого лейтенанта він вирушив на фронт. Булаєнко відразу ж був призначений командиром стрілецької роти 150-ї стрілецької дивізії 9-ї армії, а вже восени 1941 року — став командиром стрілецького батальйону 756-го стрілецького полку цієї дивізії[1].

Брав участь у Ростовській операції та бої на Міус-фронті. 5 листопада 1941 року в боях біля сіл Денисово-Алексєєвка і Генеральське його батальйон завдав великої шкоди ворогу, в той час, як Іван Булаєнко особистим прикладом надихав бійців і брав безпосередню участь у боях, за що був нагороджений медаллю «За відвагу». У грудні 1941 року був важко поранений і евакуйований до шпиталю[1].

Після лікування Іван Булаєнко відправився на КУОС в Саратов, але у зв'язку з наступом німців був змушений перервати навчання. Отримав призначення в дислоковану в Саратові 120-у стрілецьку дивізію 8-ї резервної армії, де став командиром 543-го стрілецького батальйону. Незабаром 8-а резервна армія стала 66-ю і в серпні 1942 року зайняла смугу оборони на північ від Сталінграда. У вересні 1942 року 66-а армія спробувала прорвати німецький фронт, щоб з'єднатися з бійцями 62-ї армії, які вже вели вуличні бої в Сталінграді. В одному з боїв Іван Булаєнко був поранений кулею в плече, але, попри це, зумів знищити два кулеметних розрахунки супротивника за допомогою мінометного вогню, давши можливість піхоті продовжувати наступ. Тоді ж Іван Булаєнко отримав подвійне поранення в руку і спину від вибуху німецької міни, але категорично відмовлявся покинути поле бою і був винесений тільки за наполяганням командування. За героїзм, проявлений у боях, В. С. Булаєнко був нагороджений Орденом Червоного Прапора[1].

У січні 1943 року, після одужання, Іван Булаєнко, до того часу підвищений у званні до капітана, повернувся у свою дивізію, яка в складі Донського фронту брала участь у ліквідації німецької 6-ї армії. Батальйон Івана Булаєнко брав участь у запеклих вуличних боях, і до кінця Сталінградської битви за масовий героїзм бійців, 120-а стрілецька дивізія була перетворена в 69-у гвардійську. У травні 1943 року гвардії майор Іван Булаєнко був призначений командиром 208-го гвардійського стрілецького полку, а в серпні, в складі Воронезького фронту, взяв участь у визволенні Лівобережної України[1].

У грудні 1943 року Іван Булаєнко знову отримав поранення, а після повернення з госпіталю був призначений командиром 11-го гвардійського повітряно-десантного полку 5-ї гвардійської дивізії у складі 4-ї гвардійської армії 2-го Українського фронту. З новим підрозділом, на початку 1944 року Іван Булаєнко брав участь у Корсунь-Шевченківській операції, в травні — в Умансько-Ботошанській операції, за результатом яких був вдруге нагороджений Орденом Червоного Прапора за вміле командування полком. Тоді ж (у квітні 1944 року) Іван Булаєнко став гвардії підполковником[1].

Під час Яссо-Кишинівської операції на полк Івана Булаєнко була покладене особливе завдання прориву в тил ворожого Кишинівського угруповання з метою відрізання його від переправ по річці Прут. Успішно виконане завдання сприяла звільненню міста Унгени та селища Леушень. Жорстка оборона, зайнята 11-м гвардійським полком у Леушень, не дала німцям пробитися в західному напрямку, в той час, як війська 3-го Українського фронту визволяли Кишинів[1].

Після ліквідації Кишинівського угруповання німецьких військ, 4-а гвардійська армія була передана до складу 3-го Українського фронту. Полк Івана Булаєнко брав участь у Будапештській операції. На початку грудня 1944 року полк форсував Дунай, а вже 24 грудня — вів вуличні бої в Секешфегерварі. Вийшовши до озера Балатон, полк опинився на ділянці, де у супротивника були зосереджені ударні частини групи армій «Південь». За 3 перших місяці 1945 року полк тричі витримував контрнаступи німців, зазнавати найбільших збитків у своїй історії. Гвардії підполковник Іван Булаєнко неодноразово замінював вибулих бійців і бився, як простий солдат. Під натиском переважаючих сил противника його полк відступив, втративши Секешфегервар, однак противнику не вдалося прорватися в Будапешт. Полк Івана Булаєнко вдруге взяв участь у боях за Секешфегервар у березні 1945 року і, відбивши місто у супротивника, спрямував до території Австрії. За бої в Угорщині підполковник Іван Булаєнко був нагороджений орденом Суворова 3-го ступеня[1].

У квітні 1945 року полк Івана Булаєнко взяв участь у штурмі Відня. Під час боїв на вулицях Відня, його бійці зуміли опанувати добре укріпленим, опорним вузлом опору противника, а також взяти під контроль арсенал, хімічний і машинобудівний заводи зі складами та електростанцію з обладнанням. У Відні гвардії підполковник Іван Булаєнко закінчив свій бойовий шлях[1].

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року за зразкове виконання бойових завдань командування на фронті та проявлені при цьому мужність і героїзм гвардії підполковнику Івану Савелійовичу Булаєнко було надане звання Героя Радянського Союзу з врученням Ордена Леніна (№ 41946) і медалі «Золота Зірка» (№ 4963)[1].

Після війни Іван Булаєнко командував 354-м гвардійським стрілецьким полком 112-ї гвардійської стрілецької дивізії в складі Центральної групи військ і перебував у резерві Військової Ради Київського військового округу. У 1947 році звільнився в запас, переїхав до Харкова й працював головою «Харківлегпостачзбуту»[1].

Помер 21 лютого 2000 року. Похований на кладовищі № 2 у Харкові[1].