Буруанці

Етнографічна карта Буру: ареал розселення буруанців виділений жовтим кольором

Загальна чисельність — близько 48000, з них більшість — на острові Буру. Є найчисельнішою серед тубільних народностей Буру, становлять більше чверті сучасного населення острова (близько 165 000 осіб на 2012 рік). За межами Буру найбільша кількість буруанців проживає на острові Амбон — близько 2000 осіб, по кілька сотень живе на деяких інших островах індонезійської провінції Малуку і в столиці країни Джакарті. Невелика громада буруанців існує в Нідерландах — здебільшого нащадки військовослужбовців Республіки Південно-Молуккських островів (індонез. Republik Maluku Selatan), які емігрували туди після приєднання цієї самопроголошеної держави до Індонезії в 1950 році[3].

Традиційне житло буруанців. Початок XX століття

Буруанці досить рівномірно проживають практично по всій території Буру, крім деяких ділянок північного узбережжя — при тому, що в центральній, гористій частині острова, щільність їх розселення, природно, значно нижча, ніж на рівнинному узбережжі. У багатьох районах острова вони утворюють більшість сільського населення. Значна частка буруанців і серед міських жителів, проте в найбільших населених пунктах — зокрема, в Намролі й Намлеа — вона поступово знижується внаслідок поселення там вихідців з інших районів Індонезії[3].

На початку голландської колонізації острова Буру — в середині XVII століття — значну частину буруанської племінної верхівки переселили на східний край острова, де згодом вона стала однією зі складових у процесі етногенезу народності каєлі [7][8].

У складі буруанської народності можна виділити кілька етнічних груп, що різняться за способом життя та мовною специфікою — рана (14258 осіб, переважно в центральній частині острова), масарете (близько 9600 осіб, переважно на півдні острова), ваесама (6622 особи, переважно на південному сході острова), фогі (близько 500 осіб, здебільшого на заході острова)[3][4].

Рідною для народності є буруанська мова, що належить до центрально-молуккської гілки центрально-східних малайсько-полінезійських мов[4]. У складі мови вирізняють три діалекти, носіями яких є однойменні етнічні групи рана, масарете і ваесама. Крім того, частина рана (за різними підрахунками, 3-5 тисяч осіб), поряд зі своїм основним діалектом використовує так звану «секретну мову» лігахан. Існуючий раніше на заході острова діалект фогі нині вважають вимерлим[4]. Лінгвістична відмінність між буруанськими діалектами відносно невелика. Так, лексична спільність між масарете і ваесама становить близько 90 %, між масарете і рана — 88 %, між ваесама і рана — 80 %[4].

Хоча в побуті більшість буруанців розмовляє переважно рідними діалектами, значна їх частина, особливо в прибережних районах і великих населених пунктах, на тому чи іншому рівні володіє державною мовою Індонезії — індонезійською. На узбережжі також в обігу амбонський діалект малайської мови, так званий Мелаю Амбон (індонез. Melayu Ambon) — доволі поширений на Молуккських островах у ролі лінгва-франка (фактично являє собою спрощену індонезійську мову з тією чи іншою часткою місцевої лексики)[1][4].

З конфесійної точки зору буруанці не є однорідною спільністю: близько 30 % з них є мусульмани — суніти (переважно жителі південної частини острова), близько 12 % — християни, переважно протестанти (здебільшого на півночі)[3]. При цьому більш як половина народності тією чи іншою мірою дотримується традиційних місцевих вірувань. У центральних районах острова частина буруанців відкрито сповідує культ верховного божества Опо Геба Снулат і його посланця Набіата[1].

Наприкінці 1990-х — на початку 2000-х років у контексті важкої соціально-економічної кризи й загального загострення етноконфесійних відносин в Індонезії серед буруанців почастішали конфлікти на міжрелігійному ґрунті, які часто накладалися на традиційні міжродові суперечності. При цьому на стороні буруанців-мусульман нерідко виступали їхні одновірці — численні мігранти з Яви, тоді як їх супротивників підтримували представники християнських народностей з інших Молуккських островів, що також у значній кількості проживають на острові. Найбільшого озлоблення конфлікт набув у селі Ваінібе (індонез. Wainibe), де всього за кілька днів грудня 1999 року, було вбито 43 людини й спалено не менш як 150 житлових будинків[5][6].

Буруанці демонструють володіння традиційною зброєю — списами

Основа традиційної соціальної організації буруанців у гірських та рівнинних районах різна. У першому випадку це — патрилінійний локалізований рід фена, у другому — сусідська громада н́егрі[1].

Більшість буруанців зайняті в різних галузях сільського господарства, насамперед — у землеробстві. Найпоширеніші культури — рис, кукурудза, саго, батат, а також прянощі — гвоздика, мускатний горіх і евкаліптове дерево, з пагонів якого виготовляють ароматичну олію[1][2].

У внутрішніх районах поширене полювання (основні промислові види — дика свиня — бабірусса, олень, кускус), на узбережжі — рибальство (основний промисловий вид — тунець)[1]. У міру економічної модернізації острова Буру, зростає кількість буруанців, які знаходять роботу в сфері послуг і на промислових підприємствах[2][9].

Традиційні житла буруанцев — каркасні будинки з бамбука, часто на палях. Дахи покриті пальмовим листям або очеретом, нині все більшого поширення набуває черепиця. Національний костюм буруанців за фасоном нагадує одяг більшості народів Індонезії — саронг і довгопола сорочка у чоловіків, саронг і коротша кофта у жінок. При цьому забарвлення одягу та елементи декору у масарете, ваесама і рана розрізняються досить істотно[1].

Традиційна зброя буруанців — прямий тесак паранґ і невеликий спис. Колись буруанці славилися своїм вмінням майстерно кидати спис[10].

• Тишков В. А. (главный редактор). Народы и религии мира. — М. : Большая Российская энциклопедия, 1998. — 928 p. — ISBN 5-85270-155-6.
• Thomas Reuter (editor). Sharing the Earth, Dividing the Land: Land and Territory in the Austronesian World. — Canberra : ANU E Press, 2006. — 385 p. — ISBN 9781920942700.