Василь Дунін-Борковський

У 1675 р. на його кошти відреставровані Чернігівський Спасо-Преображенський собор, Єлецький монастир, оздоблено Воскресенський, Благовіщенський храми. П'ятницький монастир у Чернігові, пошкоджений під час повстання 1668 р., відновлений теж на його кошти. Полковник відомий також іншими церковними численними пожертвами.

За дружину Дунін-Борковський мав Марію Василівну Шубу. У них було двоє синів. Ще 1672 р. гетьман Іван Самойлович надав йому довічні маєтності - села Авдіївці, Козилівці і Холмах з Понорницької сотні, село Бобровицю біля Чернігова і частково маєтності села Бурківка Березнянської сотні. Від гетьмана Івана Мазепи отримав села Орлівка на річці Убідь, Брусилів на Снові, затим Тупичів і Шаболтасівка. Після його смерті (4 чи 7 березня 1702 р.) у 1704 і 1706 рр. до вдови Василя Андрійовича та двох його синів перейшли Бобровиця, Яцево, Брусилів, Тупичів, Листвен, Пекурівка, Холми і Борківка.

Храмам Дунін-Борковський подарував потири, ставник, тарілки, Євангелія у срібних оправах. Більшість цих пам'яток — роботи західноєвропейських майстрів. Близько десяти з них складають гордість Чернігівського історичного музею ім. В. В. Тарновського. На кожній з пам'яток — герб Дуніна-Борковського та записи про його вклади. Дари чернігівського полковника сільським церквам були значно скромніші як за розмірами, так і за оздобленням.

Дунін-Борковський не лише давав гроші на відновлення храмів або здійснював для них коштовні дари. Так, у 1676 р. він побудував трапезну і келії Єлецького монастиря. До 1914 р. вони знаходилися у непоганому стані і це дало можливість відомому історику Вадимові Модзалевському (1882—1920) і молодому тоді мистецтвознавцю Петрові Савицькому (1895—1968) зробити висновок: «В келіях Дунина-Борковского упрощенность и в то же время подчеркнутая рельефность и гранность украинской настенной декорации достигает своего апогея. Перед глазами мастеров, украшавших келии, могли быть образцы московской настенной декорации 17 века, времен до утверждения здесь форм Бароко, и образцы западного, в частности польского Бароко».

Наприкінці 1670-х або на початку 1680-х вклав великі кошти, аби влаштувати в Єлецькому монастирі іконостас, в якому мистецтво епохи залишило один з найкращих своїх зразків. На жаль, іконостас Єлецького монастиря в епоху революційних катаклізмів було знищено. Його можна побачити лише на старих фото, вміщених у книзі «Картини церковной жизни Черниговской епархии» (К, 1911).

Український історик та етнограф Петро Єфименко під час перебування в Чернігові на початку 1880-х років записав цікавий переказ про посмертні пригоди Василя Дуніна-Борковського. Поховали його з урочистостями, притаманними генеральному обозному Війська Запорозького. Та щоночі піднімався він з домовини і, у супроводі прислужників і гайдуків, гасав до своєї бобровицької оселі на Чернігівщині, де до ранку влаштовував гучне застілля. Поки одного разу вдова покійного не запросила архієпископа Іоанна Максимовича і той перекрив хрестом шлях Дуніну-Борковському на Червоному мосту. Міст зруйнувався, і Борковський разом із почтом зник у водах Стрижня. Дивно, що таке, за народними переказами, зчинив саме Іоанн Максимович, котрий поховав Дуніна-Борковського і присвятив йому епітафію. У цьому творі, викарбованому на могильній плиті, перераховано все, що відновив і відбудував Василь Андрійович, коли був чернігівським полковником. «Его надгробная доска, — писали В. Модзалевський і П. Савицький, — сохранилась внутри Елецкого собора — недалеко от входа. Это — серебряная доска, украшенная прекрасной гравюрой, исполненной духа самого пышного Бароко».