Велика Димерка

Місцевість, де розташована Велика Димерка, у давнину була лісистою, росли переважно берези. Основним заняттям жителів поселення, що виникло на березі озера Міхов було смолокуріння, також виробляли поташу, селітру. Процес смолокуріння потребував великої кількості дров, тому селище постійно диміло. Однією із версій походження назви села і є великі дими, що стояли над поселенням. Інша легенда про походження назви стверджує, що жителі першими почали будувати димарі. У документах згадуються назви — Здимерков, Здимеров, Здимирівка, Димерка.

15-річним юнаком на початку вересня 1829 року їхав Тарас Шевченко в обозі дворових кріпаків Енгельгарда з Києва на Вільнюс, куди молодий пан був призначений ад'ютантом при генерал-губернаторі. Пізніше про цей шлях Тарас Шевченко писав: «Далекий шлях, пани — брати знаю його, знаю! Аж на серці похолоне, як його згадаю». Т. Г. Шевченко, буваючи в Броварах, чув переказ людей про знедолену скривджену паничем-москалем дівчину, яка втопилась на шляху на Московщину. В народі говорять, що дійсно, цей випадок мав місце в озері біля Димерки. Пізніше цей епізод Т. Г. Шевченко описав у своїй знаменитій поемі «Катерина».

З давніх-давен жителі цих країв займались землеробством, скотарством, мисливством і ремеслом. В народі ходять легенди, що ніби в Димерці набагато раніше, аніж в навколишніх селах почали робити димарі в хатах. Звідси й первісна назва — Димарка (пізніше Димерка). Інше походження назви пов'язують з тим, що димерчани займались варінням смоли, дьогтю, випалюванням вугілля, — «димними ремеслами».

В Іпатіївському літописі від 1158 року розповідається, що князь Ярополк Ізяславович подарував монастиреві «Небельскую волость». Дуже вірогідно, що в цей час Димерка попала під владу Києво-Печерської Лаври. У 1239 році в лівобережну Київську Русь прийшли татаро-монголи, які не залишали після себе ні міст, ні сіл. Люди втікали від ворога, ховались в лісах, а потім повертались на попелища і відбудовували зруйновані житла. Татари чоловіків убивали, а жінок і дітей брали в полон. Та люди не корились завойовникам, чинили опір. Літопис розповідає про цікавий випадок. В одній хаті лишились дід і баба. Якось ранком баба топила піч. До оселі увірвався татарин і почав душити діда в сінях. Хоробра бабуся не розгубилася. Вона вихопила з печі чавун з окропом і вилила на чужинця. В 1240 році татаро-монголи на чолі з ханом Батиєм захопили Київ, зруйнували його і Печерський монастир. 122 роки панували чужинці на Русі, до битви на Синіх водах. На зміну литовцям у край прийшли нові польські магнати. В державному історичному архіві є відомості про те, що в 1392 році село, яке входило до Остерської волості було віддане «Митьке Сокире из рода Гольшанских». Ось цей рік, а також дату 14 жовтня і взято за відлік часу від заснування.

Є й інші міркування. В 1863 році «Черниговские епархальные известия» писали: «… таким образом более чем вероятно, что Дымерка еще до татар … принадлежала Лавре й населена ею». Отож вірогідно, що поселення з назвою Димерка засновано у XII столітті на шляху Київ — Новгород. Перші мешканці поселились біля озера Міхов. З 1569 року за Люблінською унією польська шляхта захопила Лівобережжя, куди входили поселення Броварщини. Тривалий час поляки були в управлінні Лаври, яка з 1616 року за рішенням короля Сигизмунта III одержала володіння на Лівобережжі.

З 1624 р. право власності на Димерку має княжна Анна Корецька. У 1630 р. під час козацького повстання проти уряду Речі Посполитої під проводом Тараса Трясила козаки напали на загони шляхти і розбили їх під Димеркою. З 1636 р. село (або частина димерських земель) згадується як власність сина Степана Аксака — Михайла.

З 1649 р., після угоди Б. Хмельницького з поляками, їх колишні землі, повертаються панам. Друга жінка С.Аксака, Катерина Аксак, отримала гетьманський універсал на володіння землями і доручила Петру та Якову Виговським зібравши чинш, продати нерухомість у селах, що їй належали, у тому числі і в Димерці. З 1650 р. Димерка належить родині Виговських.

Адміністративно, за гетьманщини, Димерка належала до Гоголівській сотні Київського полку.

З 1680 р. за указом царя Федора Олексійовича «Село Здымеров за древней Богдановкой» закріплене за Києво-Печерською лаврою.

У 1764 році в селі налічується 102 двори, 174 хати, 641 житель. Біля села знаходилось озеро Кулівщина, про яке також згадувалось у документах.

За матеріалами перепису 1767 р. в Димерці був розташований монастирський будинок. На головній київській дорозі стоїть шинок. При дерев'яній церкві Покрови є школа, у якій навчав дяк Тимофій Малаш. У селі був «гошпиталь», у якому жили знедолені, покалічені, сліпі люди.

В селі поширені прізвища: Бардашенко, Боровиченко, Грищенко, Землюченко, Кондратенко, Лизуненко, Мусієнко, Переносенко, Поповиченко, Ралюченко, Рубанка, Сахнюк, Селюченко, Семиноженко, Терлюк, Щербак.

У ті часи городничий крім Димерки, завідував Богданівкою та Омеляновим. У селі були господарські будівлі Лаври, винокурний завод на березі озера Леляки. Біля озера Петрово, у двох верстах від Димерки, був хутір Петровський. За архівними документами у 1750—1751 роки між Києво-Печерською лаврою і Видубицьким монастирем були сварки та суди за володіння цими землями. За указом Катерини ІІ землі обох монастирів стали державними 10 квітня 1786 року.

З ліквідацією полкового устрою, Димерка у складі Остерського повіту Київського намісництва, пізніше, Чернігівської губернії.

Історичні документи стверджують: «Село в окружності мало 4 верстви, у довжину верств 2, у ширину півверстви. Населення було 1367 душ, у тому числі чоловіків 708, жінок — 659. В селі було 12 шевців, З кравця, 4 коваля, бондарів 4, ткачів — 20. Хат в селі було 210. Більше всього сіяли жито, гречку, горох, ячмінь, льон, коноплю. Сади були з яблунями і вишнями».

Пам'ятні дати:

• 1804 р. — сарана спустошила поля;
• 1821 р. — посуха не дала зібрати урожай;
• 1847 р. — будівництво шосе Київ — Санкт-Петербург;
• 1851 р. — епідемія холери.
• 1857 р. — в Димерці було 330 дворів, 2774 душі.
• 1897 р. — проходив перший перепис населення Російської імперії. На той час у Великій Димерці мешкали 4912 осіб.

Згідно з постановою Пленуму Київського губвиконкому від 13/14 червня 1924 р. в село В . Димерку було переведено районний центр Семиполківського району. В 1932 році було ліквідовано Великодимерський район. В 20 — 30 роки населення В. Димерки швидко зростає і в 1925 році становить 8263 чол. З метою залучення селян до землі і для кращого її обробітку в 1924—1925 роках організовуються хутори: Калинівка, Миколаївка (по літківській дорозі за озером Дьогтярка під лісом — де тепер дачі), Тарасівка, (Жердівської сільської ради). Збільшився по населенню хутір Скибин (перший поселенець хутора був житель Скиба, який поселився в 1900 році), куди переселилась частина димерчан. Переселення в ці хутори тривало аж до 1928 року. У ті часи жителі Димерки засновують ряд поселень — Калинівку, Малу Тарасівку, Захарівку.

У 1923 р. із жителів с. Велика Димерка в урочище Шкапино було створено ТСОЗ. Яке у цьому ж році було об'єднано в комуну «Жовтнева революція» разом з ТСОЗ сіл Покровське та Жердова. В 1929 році розпочалась колективізація, у селі організовано колгосп — комуну «Поступ» з 15 сімей. Всього з 1929 по 1932 рік в В . Димерці і навколишніх хуторах організовано 10 колгоспів. Перед війною було 6 колгоспів в селі і 2 на хуторах. Одночасно з колективізацією тривало розкуркулювання селян.

В 1933 році спалахнув голодомор, вмирали не тільки окремі жителі, а й цілі сім'ї. Після організації колгоспів розпочалось будівництво тваринницьких приміщень, парникових господарств, збудовано 2 млини, олійниця, пекарня та ін. Закладались сади та ягідники. З того часу почали вирощувати екзотичні на той час овочі: помідори, перець, баклажани. Під час організованого радянською владою Голодомору 1932—1933 років померло щонайменше 207 жителів селища[3].

В 1937 році електрифіковано житлові будинки димерчан.

В 1950 році відкрив: для відвідувачів двері сільмаг, методом народної будови на місці спаленої школи зведено нову середню школу. У 1955 році побудовану чайну. В 1958 році в центрі виріс сільський Будинок культури на 500 місць. Та особливо розширилось будівництво в селі з часу організації на території його радгоспу «Великодимерський» (1959 рік). Збудовано гуртожиток на 100 чоловік та на кожному відділку гуртожитки на 50 чоловік, зведено 6 2-поверхових будинків і один 3-поверховий на 18 квартир. Всього радгосп збудував житла на 100 квартир.

В 1963 році розпочато, а в 1965 році закінчено будівництво дороги з твердим покриттям. Ця дорога з'єднала Велику Димерку з шосе Київ — Чернігів. З 1966 року розпочався регулярний рух автобусів з села до районного центру Бровари і столиці — міста Києва. Прокладено дорогу з твердим покриттям від центру села до залізничних платформ Димерка та Парникова (1970—1981).

• 17 вересня 1941 р. — село окупували німецькі війська, які увійшли з північної сторони.
• З 1942 року — молодь села почали вивозити на каторгу в Німеччину. У німецьке рабство було забрано 409 димерчан.
• 8 серпня 1942 року нацисти стратили Семена Степановича Бардаша, Івана Пилиповича Євтушенка, Семена Терентійовича Гришка, Савку Гнатовича Половка, Гаврила Мусійовича Гарбузу, Анастасію Макарівну Губську, Савелія Гнатовича Половка, Дуню Безсмертну.
• Весною 1943 року німці вивезли за село сім'ї із Великої Димерки та Богданівки і розстріляли. Серед розстріляних було понад 27 димерчан.
• 23 вересня 1943 року — село Велика Димерка було захоплено Червоною Армією.

Хоругва Великої Димерки

Штандарт селищного голови Великої Димерки

Сучасний герб затверджений рішенням сільської ради 21 вересня 1998 року. Щит розтятий червоним і зеленим. У першому полі срібний архістратиг Михаїл з піднесеним угору вогненним мечем. У другому полі срібний стовп диму від палаючого поліна. Зображення Архангела перенесене у герб з ікони, що знаходиться у сільській церкві й дуже шанується місцевими жителями, оскільки архістратиг Михаїл вважається покровителем Великої Димерки. Щит увінчує сільська корона — античний вінець з колосся, символ богині родючості Деметри (ідея вінця належить О.Кохану). Автор — М.Юхта. Навіяв цей сюжет на художника вірш, рефреном через який проходять слова «моє село з димів прийшло».

Хоругва затверджена рішенням сільської ради 21 вересня 1998 року — прямокутне полотнище із співвідношенням сторін 1:1, що складається з двох вертикальних смуг — червоної та зеленої; у центрі зображення архістратига Михаїла білого кольору з піднятим угору червоним мечем: по периметру полотнища йде біла лиштва шириною в 1/20 сторони хоругви.

Штандарт селищного голови затверджений рішенням сільської ради 21 вересня 1998 р. — біле квадратне полотнище, у центрі якого повний герб (висота зображення становить 3/4 сторони полотнища). Штандарт облямований з трьох сторін жовтими торочками.

17 серпня 2014 року у селі відкрився магазин «Фора». Це перший супермакет у селищі серед 28 продовольчих, 7 непродовольчих, 5 змішаних магазинів. Магазин розташувався в приміщенні колишнього нічного клубу «Алексіс» за адресою: вул Радгоспна 2б, графік роботи 08:00 — 23:00.[6]

На 1 вересня 1975 р. Великодимерська школа не була готова, але відкриття відбулося. Згодом учні вчились в старій школі, а нове приміщення добудовувалось. Нова школа — триповерхове приміщення. Тут знаходиться їдальня, актовий зал, шкільна бібліотека та спортивний зал. Біля школи знаходився спортивний майданчик. На 1975 р. в Україні такої школи не було жодної.

У 1975—1979 рр. приділили увагу благоустрою й озелененню шкільної териротії: розпланували клумби, насадили кленовий парк. У 1980 р. створили музей бойової і трудової слави. Було відкрито пам'ятний знак на честь загиблих односельчан, страчених фашистами на території школи в 1942 році. У 1977 р. учні школи переходять на кабінетну систему.

З 1982 р. до 1990 р. керував школою М. М. Кеденко, з 1990 р. і до 2002 р. директором школи працював М. М. Нещимний. Під керівництвом нового директора — Нещимного Миколи Михайловича у 1992 р. у школі створюється комп'ютерний клас, найкращий у Броварському районі. Здійснюється оснащення закладу сучасним навчальним обладнанням.

З 1992 р. створено комп'ютерний клас, поряд зі звичайними класами створено профільні фізико-математичні. У 1997 р. відкрили курси водіїв для учнів 10-11-х класів, які стали основою центру допрофесійної та професійної підготовки.. Школа має свою тренажерну залу.

У 2000/2001 навчальному році в 41 класі було 1145 учнів.

У 2001 р. було створено перший у районі загальноосвітній навчально-виховний комплекс[7], який включає загальноосвітню середню школу І-ІІІ ступенів; ліцей природничо-математичного і філологічного профілів; центр професійної і допрофесійної підготовки. У розпорядженні комплексу два автобуси, 6 автомобілів, два трактори. Працює столярний цех. Освітній заклад забезпечений сучасними засобами зв'язку, має копіювальну техніку.

У Великодимерському НВК навчалися 1355 учнів. У 2001 р. на ІІ етапі всеукраїнських олімпіад брали участь 42 учні, на ІІІ — 9 учнів. За рейтинговою оцінкою освітній заклад посів перше місце на районних предметних олімпіадах.

У 2019 р. навчально-виховний комплекс став ліцеїв.

У 2021 р. змінився директор Царик Надії Михайлівни яка була з 2007 р. стала Філіпова Тетяна Анатоліївна.

Ліцей співпрацює з КНУТД, Університета Григорія Сковороди в Переяславі. Проводилась співпраця з Лоунтонським спортивним коледжем.

На базі ліцею створено районні та шкільні консультпункти із впровадження елементів перспективного педагогічного досвіду з математики, української мови і літератури, німецької мови, роботи в початкових класах.

Церква Покрови Божої Матері

Головною пам'яткою Великої Димерки є дерев'яна церква Покрови Божої Матері, збудована у 1888 році на місці попереднього храму 1785 року[10] . Існуюча церква є взірцем стилю історизм, хрещата в плані, одноверха, з прибудованою шатровою дзвіницею. Храм є об'єктом культурної спадщини.

Храм Покрова Пресвятої Богородиці збудований у 1782 та освячений у 1785 роках. Це була не перша димерська церква. Історики згадують церкву, яка стояла тут ще до 1564 р. і у якій велися книги до 1784 р. З 1680 р. село закріплене за Києво-Печерською Лаврою. З матеріалів перепису 1767 р. відомо, що «Димерка — монастирське село, тут розташований монастирський будинок, церква Покрови стара, при церкві — школа».

Потрапити до церкви можна двома шляхами: маршруткою з Києва (ст. м. Лісова) до центру селища, звідки йти до церкви хвилин 15. Або ж електричкою на Ніжин, яка зупиняється у Димерці двічі: на ст. Парникова і, власне, Димерка. Тільки йти від станцій до церкви не менше 40 хвилин.