Верхнє Синьовидне

Панорама селища
(вигляд з Комарницьких гір)

Селище розташоване у Верхньосиньовидненській улоговині, при підніжжі Сколівських Бескидів, біля річки Опір, що впадає в річку Стрий.

Над долиною річки Стрий височіє гора Парашка — найвища у Львівській області. На північ від селища розташований хребет Комарницькі гори.

За Верхнім Синьовидним видніється крутий берег річки Опір зі скелями червоного кольору. Легенда розповідає, що на цьому місці під час бою із смоляками було поранено Олексу Довбуша і його кров залила берег[2].

На північно-західній околиці селища річка Здзенни та потік Середній впадають у Стрий. На північний захід від містечка розташована ботанічна пам'ятка природи «Дугласія» і геологічна пам'ятка природи «Красний Камінь».

Золота гора (відбудована церква собору Пресвятої Богородиці)

Археологічні дослідження засвідчують, що у цій місцевості мешкали люди ще за часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства. Тут збереглися залишки давньоруського городища, яке датують XІ-ХІІІ ст[3].

У Галицько-Волинському літописі село вперше згадується під назвою Синоводсько в часи князювання Данила Галицького. Перша письмова згадка про село припадає на 1240 р.

У літописі йдеться про те, що того року Данило, повертаючись із поїздки до Угорського короля Бели, переночував у Синевідському монастирі «… поїхав Данило-князь до короля в Угри, маючи намір заприязнитися з ним, посвататися. Та не було приязні між ними обома і вернувся він од короля, і приїхав у Синевідсько в монастир Святої Богородиці…»[4].

Не випадково це бойківське поселення називали надалі Синевідсько (Synowodzko). Старий путівник Галичиною передає переказ про те, що на місці теперішньої долини Стрия, де лежить Верхнє Синьовидне, колись було озеро Сині Води[5].

1349 р. — на той час землі села, як і вся Галичина, були захоплені Польським королівством (з 1569 — Річ Посполита).

Селяни брали участь у антифеодальних повстаннях 1607 року — проти Речі Посполитої, а у 1824—1826 роках — проти Австрійської імперії.

Після першого поділу Польщі 1772 (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795) село відійшло до Австрії (з 1867 — Австро-Угорщина)[3].

1886 р. — збудована мурована церква Св. Івана Хрестителя[2].

1895—1896 pp. долиною річки Стрий планувалось збудувати залізницю Верхнє Синьовидне-Кропивник-Турка-Самбір. Однак ці плани так і не були реалізовані. У 1905 році на цій трасі була прокладена лише лісова вузькоколійка Верхнє Синьовидне-Крушельниця, продовжена пізніше до Рибника[6].

На межі ХІХ-ХХ сторіч синевідчани займалися торгівлею їстівними каштанами — закуповували їх в Італії й перепродували до Львова, Кракова і Варшави. Через те мешканців селища і досі називають «каштанами»^{[джерело?]}.

1906 р. — побудований деревообробний завод, продукція якого вивозилася за межі Галичини.

Церква Собору Пресвятої Богородиці

Після розпаду Австро-Угорщини (1918) село увійшло до складу ЗУНР. 1919—1939 належало Польщі.

В 1926, 1936 і 1939 під керівництвом комуністів відбулися страйки деревообробників.

Від 1 листопада 1939 — у складі УРСР. 1943 р. — збудована Церква Собору Пресвятої Богородиці[2] за проектом Євгена Нагірного.

Від 1957  має статус селище міського типу[3]. 

У радянські часи працювали три загальноосвітні школи, лікарня, клуб, кінотеатр та бібліотека. Також були дерево-обробні підприємства, пластмасовий та асфальтовий заводи, комбінат побутового обслуговування[7]. 

У селищі була центральна садиба радгоспу «Сколівський», що спеціалізувався на молочно-м'ясному тваринництві[8]. До нього входило 4715 га сільгоспугідь, зокрема 1115 га ріллі та 3469 га пасовиська і сінокосу.

Поруч із радгоспом функціонували автоколона Дрогобицького автопарку, асфальтний завод (на базі сланцевих покладів), а також лісозавод, що залишився з австрійських часів.

Пам'ятник борцям за волю України

Влітку 1991 року ще до проголошення незалежності України мешканці селища за власний кошт спорудили, відкрили й освятили пам'ятник Тарасові Шевченку, приурочивши його 750-річчю від часу першої згадки про Верхнє Синьовидне.

Легенда

Жили два брати — Стрий і Опір. Народила їх одна мати — висока гора Явірник, що здавен стереже південні границі Тухольщини. На них чекала одна дорога до синього Дністра. Стрий, як розважніший і старший, вирушив у дорогу зразу ж. Ішов він широким півколом, обминаючи вузькі ущелини та перепади. Опір, легковажний, не думаючи про важливу мандрівку, заснув солодким сном. Коли ж пробудився, сонце було вже в зеніті, а Стрий далеко за лісами та горами. Опір, не роздумуючи, кидається стрімголов униз, навпростець через гори. Він пливе тісними ущелинами, рветься вперед через круті схили, піниться, шумить, реве, підточуючи скелі та береги. Наприкінці, прорвавшись через Ворота, які звуться тухольськими, побачив у широкій, мальовничій долині свого старшого брата. Тут злилися їх води, і це місце люди назвали Синевідсько. До заходу сонця Стрий та Опір підгірською долиною доплили до Дністра.

Нині у селищі розвивається зелений туризм. Гостей та відпочиваючих приймають база відпочинку «Вогник» та готель «Соняшник»[9].

Протягом 2000-х років у селищі закінчилася газифікація, освітлено центральні вулиці, відремонтовано лікарню, народний дім. У Верхньому Синьовидному функціонують дільнична лікарня, середня школа, ДНЗ «Теремок»[10], а також селищна хорова капела «Синьогора». Працюють деревообробні підприємства.

• Роман і Іван Мицики — українські політичні діячі.
• Матисякевич Зеновій Михайлович — вчений-краєзнавець.
• Струк Євстахій Данилович — діяч ОУН.
• Цмоць Костянтин — окружний Провідник ОУН Стрийщини у 1939—1941.
• Яцик Петро Дмитрович — меценат і філантроп.
• Сливка Микола Семенович — діяч ОУН-УПА.
• Юліан Макаревич (1854—1936) — польський художник та реставратор українського походження.

• Верхнє Синьовидне: минуле і сучасне. — Львів : Літопис, 2003. — 616 с. — ISBN 966-7007-60-9.
• Географічна енциклопедія України : [у 3 т.] / редкол.: О. М. Маринич (відповід. ред.) та ін. — К., 1989—1993. — 33 000 екз. — ISBN 5-88500-015-8.
• Данилюк Ю. З. Верхнє Синьовидне // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 488. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
• Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж—Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995.
• Коваль М. ВЕ́РХНЄ СИНЬОВИ́ДНЕ (до 1946 — Синевидсько-Вижнє) // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
• Ців'юк Д. Про друзів і ворогів України. — Дрогобич : Відродження, 2006.

• Іменний список членів підпілля ОУН у Запорізькій області.
• Облікова картка^{[недоступне посилання з березня 2019]}.