Водійське посвідчення

В Англії в 1928 році не існує спеціальних дозволів на право керування автомобілем і кожен може керувати автомобілем і мотоциклом.[3] В СРСР право на керування автомобілем і мотоциклом має лише невеличка група спортсменів, які є професійними водіями, на відміну від США і Англії — де автомобілями керують прості люди.[3]

В Англії не існує жодних екзаменів для одержання права на їзду: люди просто подають заяву урядові, і за дуже незначну плату отримують водійський листок; в Нідерландах — потрібно лише пред'явити медичне свідоцтво, що ти здоровий; в Бельгії немає жодних свідоцтв на право їзди і не потрібні також і медичні свідоцтва; у Франції необхідне складання практичного екзамену (без теорії) в поліції, а сам екзамен є дуже полегшений; в США ліцензію на водіння видають протягом кількох хвилин на основі письмової, усної, або навіть телефонної заяви.[4]

В СРСР — дорого[4] і болісно: СРСР ніби знову переживає «радіо-заборонений період», коли дозвіл на радіоприймач коштував багато грошей, часу і нервів.[4]

Обкладинка водійського посвідчення СРСР (1985 р.)

Щоб отримати дозвіл на їзду, радянський громадянин повинен:[4]
1. Пройти психологічне випробування (вартість: 4 рублі);
2. Надати посвідчення із МУУР'а про відсутність судимостей (вартість: 2 рублі);
3. Пред'явити посвідчення особи;
4. Написати заяву в письмовій формі;
Отримати ці документи займає багато часу. Отримання посвідчення із МУУР'а займає місяці, так само займає і потрапляння в чергу по психо-технічному випробуванню.[4]
Отримавши ці папери:[4]
5. Теоретичний екзамен в МКХ (вартість: 3 рублі, 25 копійок);
6. Безкоштовний практичний екзамен по їзді. Найкоротший строк, за який цей екзамен можна пройти, становив біля місяця.

При цьому, за Статистичними даними Центрального Статистичного управління СРСР у 1928 рік число автомобілів в експлуатації у Великій Британії становило 1 023 700 одиниць, Франції — 891 000, коли в СРСР — 20 600; число жителів на 1 автомобіль у Великій Британії становило 34 чоловік, Франції — 46, СРСР — 7 000.[5]

У 2020 році в Україні для всіх громадян стала доступна цифрова версія їхнього водійського посвідчення в додатку державних послуг Дія. Відтоді зникла потреба мати з собою картку чи свідоцтво про реєстрацію транспортного засобу. Їх замінив QR-код, що генерується в додатку, та може бути перевірений на чинність працівником поліції. Таким чином Україна приєдналася до 10 країн світу, що першими впровадили подібну послугу.[8]

В 2010-х роках в Україні спостерігалася корупційна практика купівлі водійських посвідчень.[9][10] За різними оцінками водійське посвідчення купили від 49,6% до 90% українських водіїв.[11][12][13]

Можливістю купити водійське посвідчення в Україні користуються також мешканці сусідніх країн, зокрема, Польщі.[14][15]

Відповідно до чинного законодавства, залежно від їх типів і призначення, виділяють 14 видів категорій транспортних засобів, керування якими дозволено при наявності у водія відповідного посвідчення водія:

А1 — мопеди, моторолери та інші двоколісні (триколісні) транспортні засоби, які мають двигун з робочим об'ємом до 50 куб. сантиметрів або електродвигун потужністю до 4 кВт;

А — мотоцикли, у тому числі з боковим причепом, та інші двоколісні транспортні засоби, які мають двигун з робочим об'ємом 50 куб. сантиметрів і більше або електродвигун потужністю 4 кВт і більше;

В1 — квадро- і трицикли, мотоколяски та інші триколісні (чотириколісні) транспортні засоби, дозволена максимальна маса яких не перевищує 400 кілограмів;

В — автомобілі, дозволена максимальна маса яких не перевищує 3500 кілограмів (7700 фунтів), а кількість сидячих місць, крім сидіння водія, — восьми, состав транспортних засобів з тягачем категорії B та причепом, повна маса якого не перевищує 750 кілограмів.[16]

С1 — призначені для перевезення вантажів автомобілі, дозволена максимальна маса яких становить від 3500 до 7500 кілограмів (від 7700 до 16500 фунтів);

С — призначені для перевезення вантажів автомобілі, дозволена максимальна маса яких перевищує 7500 кілограмів (16500 фунтів);

D1 — призначені для перевезення пасажирів автобуси, в яких кількість місць для сидіння, крім сидіння водія, не перевищує 16;

D — призначені для перевезення пасажирів автобуси, в яких кількість місць для сидіння, крім сидіння водія, більше 16;

ВЕ, С1Е, СЕ, D1E, DE — состави транспортних засобів з тягачем категорії В, С1, С, D1 або D, яким водій має право керувати, але який не належить до зазначених категорій составів транспортних засобів;

Т — трамваї та тролейбуси[7].

Право на керування транспортними засобами надається з такого віку:[17]

• з 16 років — категорії А1, А;
• з 18 років — категорії В1, В, С1, С;
• з 19 років — категорії BE, C1E, СЕ;
• з 21 року — категорії D1, D, D1E, DE, Т.