Волкенштейн Сергій Сергійович

Онук видатного народника 1870-х Олександра Олександровича Волкенштейна Сергій Сергійович Волкенштейн народився 21 травня (за новим стилем 2 червня) 1900 року в Полтаві[1][2]. За іншими даними, Сергій Сергійович народився на хуторі Хатки нині Шишацького району Полтавської області[3][4].

Батько Сергія Сергійовича, соціал-демократ, публіцист, Волкенштейн Сергій Олександрович (літературний псевдонім «Сергій Штейн») помер у 1914 році. Майже одночасно з ним померла мати Сергія. Його на виховання взяла друг сім'ї Волкенштейнів, дочка видатного хірурга Миколи Скліфосовського Яковлева-Скліфосовська, яка мешкала в Москві[1].

У 1918 році Сергій Волкенштейн добровольцем пішов до Червоній армії. Брав участь у Громадянській війні — був комісаром артилерійського дивізіону. У 1927 році закінчив артилерійські курси, в 1935-му — Військову академію імені Фрунзе, в 1939-му курси вищого начскладу при Військовій артилерійській академії. Брав участь у радянсько-фінській війні 1939–1940 років. З літа 1940 по грудень 1942 року — начальник 1-го Київського Червонопрапорного артилерійського училища імені Кірова[5].

З перших днів війни полковник Волкенштейн домагався, аби його послали на фронт. Врешті-решт, у грудні 1942 року генерал-полковник артилерії Воронов задовольнив його прохання: Волкенштейн був призначений на посаду начальника штабу артилерії Волховського фронту, а пізніше — командиром новоствореної 17-ї артилерійської дивізії прориву Резерву Ставки ВГК.

Під час оборони Ленінграду, в березні 1943 року, діючи на Волховському фронті, 17-та артдивізія прориву брала участь в прориві довготривалої оборони ворога на ділянці між селами Воронове і Карбусель, що дало можливість розширити прорив блокадного кільця на південний схід від Ленінграду[3]. За відмінне виконання бойового завдання С. С. Волкенштейн був нагороджений орденом Червоного Прапора. Нагороду вручив особисто командувач фронтом генерал К. А. Мерецков. Тоді ж йому було присвоєне військове звання генерал-майор[2].

В травні 1943 року 17-та артилерійська дивізія була виведена в резерв та перекинута на Брянський фронт. Брала участь в прориві оборони противника на північному фасі Курської дуги[2]. В подальшому дивізія брала участь в здійсненні до 30 проривів оборони противника в складі Воронезького, 4-го Українського і 1-го Українського фронтів.

В ході битви за Київ дивізія брала участь в боях на Букринському плацдармі, а після відводу військ — здійснювала наступ на Київ з Лютізького плацдарму: Волкенштейн за ніч зумів непомітно для противника перегрупувати з'єднання[2]. 6 листопада 1943 року 17-та артилерійська дивізія прориву була названа в наказі Верховного Головнокомандувача в числі інших з'єднань і частин 1-го Українського фронту, що особливо відзначилися в боях за столицю України. Їй було присвоєне почесне найменування «Київська»[3].

Довелося дивізії діяти і в обороні — під Брусиловим, коли командувач німецькою групою армій «Південь» фельдмаршал Манштейн кинув свої війська в контрнаступ. Командувач 48-м танковим корпусом генерал Бальк контратакував відчайдушно, одними танками, без піхоти, намагаючись оволодіти трасою Житомир — Брусилів. Волкенштейн розставив свої бригади в населених пунктах у шаховому порядку. Саме розташування хуторів відповідало задуму оборони. Успіх бою залежав від майстерності і витримки особового складу від гарматних розрахунків до комбригів. Гітлерівці понесли важкі втрати від вогню прямою наводкою. Поєднуючи вогневі удари з маневром силами, артилеристи Волкенштейна разом з піхотинцями генерал-майора Москаленка і танкістами генерал-лейтенанта Рибалко не тільки зупинили ворога, але і розгромили та відкинули його на захід…[2] 13 листопада 1943 року військам, які брали участь у визволенні Житомира, наказом Верховного головнокомандувача було оголошено подяку, а 17-та Київська артилерійська дивізія прориву серед інших п'ятнадцяти частин і з'єднань отримала почесне найменування «Житомирська»[2].

Нищівним був артилерійське наступ, організований в ході Вісло-Одерської операції. На всю глибину оборони противника радянські артилеристи придушили його вогневі точки, штаби, резерви, в тому числі і танкові. Генерал-майор артилерії С. С. Волкенштейн організував дії частин в Берлінській операції при прориві оборони противника на річці Нейсе на південь від міста Форст і в боях на дрезденському напрямку[3].

Бойовий шлях генерал-майор Волкенштейн завершив у Празі 11 травня 1945 року. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 травня 1945 року за зразкове командування артилерійською дивізією і проявлені при цьому особисту мужність і героїзм генерал-майору артилерії Волкенштейну Сергію Сергійовичу присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі Золота Зірка. Найвищу нагороду від імені Радянського уряду бойовому командиру вручив маршал І. С. Конєв. С. С. Волкенштейн був учасником Параду Перемоги на Красній площі.

У 1948 році закінчив Вищі академічні курси при Військовій академії Генерального штабу. З 1958 року генерал-майор Волкенштейн — у відставці. Жив у Москві. Помер 19 травня 1977 року. Похований в Москві на Кунцевському кладовищі (ділянка № 10).

• Медаль «Золота Зірка» Героя Радянського Союзу (№ 6565)
• Три ордени Леніна
• Три ордени Червоного прапора
• Орден Суворова 2-го ступеня
• Орден Кутузова 2-го ступеня
• Орден Олександра Невського
• а також медалі, іноземні нагороди.

Пам'ять про Героя Радянського Союзу генерал-майора Сергія Сергійовича Волкенштейна і його бойових побратимів дбайливо зберігається в музеях двох шкіл: № 17 міста Києва і № 21 міста Житомира.

В 17-й школі міста Києва діє «Музей 17-ї артилерійської дивізії прориву ВГК». Одна з творців музею Лариса Іванівна Сивак та викладач математики, позаштатна завідувачка музеєм Оксана Олександрівна Данилюк дбайливо зберігають фотографії і особисті речі, передані на зберігання в музей родиною генерала Волкенштейна. Школярі під їх керівництвом створили велику картотеку на ветеранів дивізії[5].

Герои Советского Союза: Краткий биографический словарь / Пред. ред. коллегии И. Н. Шкадов. — М.: Воениздат, 1988. — Т. 1. — 863 с. — ISBN 5-203-00536-2