Лютізький плацдарм

Лю́тізький плацда́рм — один із найважливіших плацдармів на правому березі річки Дніпра, в районі села Лютежа за 30 км на північ від Києва, захоплений у вересні 1943 року військами Воронезького фронту.

Перебіг подій

11 жовтня з Лютізького плацдарму війська 38-ї армії завдавали допоміжних ударів із метою відвоювання Києва. Переправою групи з 8 полків командував гвардії підполковник Йосип Юфа. Війська 38-ї армії розширили Лютізький плацдарм.

Бої на Лютізькому плацдармах точилися без успіху до 15-16 жовтня і потім були тимчасово припинені. Під час форсування Дніпра радянські війська зазнали великих втрат.

5 жовтня з Центрального фронту до складу Воронезького фронту були передані війська, що розташовувалися на північ від м. Лютіжа: 13-ї армії (дислокувалася на схід від м. Чорнобиль) і 60-ї армії (дислокувалася у районі м. Димер)[1].

20 жовтня 1943 року було перейменовано фронти, які билися за Дніпро на території України. З 21 жовтня Воронезький став називатися 1-м Українським фронтом.

Дії 38-ї армії в районі Лютізького плацдарму 11–17 жовтня 1943 року були визнані командуванням як відносно успішні. Тому було прийнято рішення перенести напрямок головного удару з Лютізького плацдарму, для чого перегрупувати сюди 3-ю гвардійську танкову армію й основну масу артилерії 1-го Українського фронту. До кінця жовтня це перегрупування було таємно здійснене. У результаті цього на новому напрямку головного удару вдалося досягти переваги над противником в людях у 3, в артилерії у 4,6 і в танках у 9 разів[2].

3 листопада 1943 року, після артилерійської й авіаційної підготовки, з плацдарму було розпочато головний наступ у південному напрямі вздовж річки Ірпінь, в обхід Києва з північного заходу силами 60-а і 38-а армії з 5-м гвардійським кавалерійським корпусом. Надвечір 4 листопада в бій була введена 3-я гвардійська танкова армія з 1-м гвардійським кавалерійським корпусом, котрі були перекинуті з Букринського плацдарму.

Радянські війська вибили німецькі війська 4-ї танкової армії з Києва (звільнений 6 листопада), Фастова, Житомира і захопили стратегічної величини плацдарм на захід від української столиці. Здійснений таємно маневр вирішив успіх Київської операції.

Втрати сторін

Радянські втрати з 20 вересня по 2 листопада 1943 року становили 24 422 особи, санітарні втрати склали 60 642 осіб. Середньодобові втрати становили 2 578 осіб. Разом: 85 064 осіб[3]. Серед втрат значну частину становили так звані чорносвитники.

У листопаді 1943 року кінорежисер Олександр Довженко записав у своєму щоденнику:

Сьогодні Віктор Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться як на винуватих.

Німецькі втрати за 20 вересня — 31 жовтня 1943 року склали 3 094 осіб убитими, 10 579 вояків пораненими та хворими, 1818 осіб пропало безвісти чи було взято у полон. Разом: 15 491 осіб[4].

Джерела

Література

Примітки
  1. Битва за Дніпро. До 70-ти річчя визволення Києва від нацистських загарбників Київська стратегічна наступальна операція Воронезького фронту
  2. Бережинський В. Г. Київська наступальна операція 1943 року / В. Г. Бережинський // Україна в полум'ї війни 1941—1945 [Гол. ред. кол. П. П. Панченко — К.: «Україна», 2005. — Розд. 2. — С. 215—223.
  3. Россия и СССР в войнах ХХ века: Статистическое исследование / [Под общ. ред. Г. Ф. Кривошеева]. — М.: Олма-Пресс, 2001. — 608 с.(рос.)
  4. Human Losses in World War II Heeresarzt 10-Day Casualty Reports per Army/Army Group, 1943 (BA/MA RW 6/556, 6/558) Архівовано 25 травня 2013 у Wayback Machine.(англ.)
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.