Володимир Янів (військовик)

Народився у селі Дроговиж, що на Львівщині. Успішно закінчив народну школу, здобув середню освіту та завдяки старанням батьків вступив до Львівської Політехніки. У студентські роки поповнив ряди членів Організації Українських Націоналістів.

На початку 1940 року співробітники НКВС оточили університет й арештували 17 студентів, зокрема й Володимира Янева. Без слідства й суду він потрапив до в'язниці; поневірявся радянськими тюрмами в Дрогобичі, Львові та Києві, Самборі й Старобільську, у лісах поблизу Нижнього Новгорода. Відтак вивезли до Сибіру, прирікши на невільничу працю у тайзі, голоді та холоді.

19 вересня 1941 року, тобто у день підписання угоди між генералом Сікорським та Радянським Союзом, Володимира Янева звільнили з в'язниці й перевезли потягом до Куйбишева, де містилася Комісія для організації польської армії. Перед ним постав вибір: або зголоситися на військову службу, або знову повернутися у табори НКВС. Утім, з огляду на молодий вік, комісія відмовилася його брати. Натомість Володимира Янева відправили до Ташкента, а звідти річкою Амудар'я у колгосп. З поляків та кількох українців організували трудову бригаду для збирання вирощуваної тут бавовни. По завершенню робіт їх знову відправили до узбецької столиці.

У цей самий час серед солдатів розповсюдився тиф. 6 січня 1942 року Янів також занедужав на цю хворобу, й пролежав в шпиталі до 18 березня. Лікар, котрий опікувався ним, виявився товаришем по службі його батька з часів австрійської армії. Завдяки його старанням Володимира Яніва перевели до польського міського шпиталю, де працювала комісія для підбору молодих людей до армії. У рамках категорії «Ц» Янів потрапив до Ірану, де добровольцями зайнялися британці. Солдати отримали нові однострої, а відтак переправились у Палестину.

Спершу Володимир Янів опинився у 7-й дивізії, опісля її розформування, потрапив до 3-ї Карпатської, в котрій служило багато вихідців із Західної України. Рівно ж як і поляки, українці підпорядковувалися командуванню 8-ї британської армії. Після вишколу Янева приділили до військ зв'язку; вивчав основи телеграфії й телетехніки. Перебуваючи в Тель-Авіві, одержав атестат зрілості, після чого був скерований до офіцерської школи зв'язку. Поблизу лівійського Триполі пройшов високогірний курс вправ. Вже в Єгипті склав іспит, здобув свідоцтво, й у вересні 1943 року був перекинутий до Італії. Впродовж кількох місяців працював інструктором на курсах біля міста Барі. В повоєнних спогадах зазначав, що часто відвідував концерти Ірени Яросевич, відомої акторки українського походження, майбутньої дружини генерала Андерса[1].

У січні 1944 року Янів повернувся до 3-го батальйону піхоти, який на початку квітня вислали для боротьби проти сильно укріпленого і добре озброєного німецького війська в Монте-Кассіно. Особливо криваві бої тривали протягом травня. Володимир Янів, уже у званні підхорунжого, служив на спостережному пункті, брав участь у боях, та врятував життя п'ятьом офіцерам. За проявлений героїзм його нагородили орденом Віртуті Мілітарі 5 класу. Надалі Володимир Янів воював над рікою Сенія, в Анконі та Форлі, дійшовши з військом до північної Італії. Планувався перехід Армії Андерса на терени Австрії, але 8 травня 1945 року Німеччина капітулювала. З того моменту й аж до літа 1946 Янів служив охоронцем в таборах для військовополонених.

У Війську Польському Володимир Янів дослужився до поручника, після демобілізації отримав ранг капітана, а пізніше 1982 року уряд УНР у вигнанні надав йому звання майора. В 1947 з почестями звільнений зі служби, оселився в Англії, та влаштувався на роботі. Зустрівся зі Стефанією, дівчиною з України, з котрою одружився у 1950. Через рік народилась дочка Лідія. В 1956 родина перебралася до Сполучених Штатів, де також мешкала сім'я дружини. Працював інженером.

Володимир Янів долучився до громадського життя української громади, працював учителем, а згодом і директором Школи українознавства в Картереті, започаткованої ним же в 1966 при українській католицькій церкві св. Марії[2]. Став членом Головної управи Організації оборони чотирьох свобід України, пресовим референтом Українського Народного Союзу, входив до Фундації «Воля». Упродовж тривалого часу належав до Відділу Українського Конгресового Комітету Америки в Картереті, обирався фінансовим секретарем, а відтак членом Крайової Екзекутиви цієї організації та головою Стейтової Координаційної Ради УККА в Нью-Джерсі. На сторінках газети Свобода висловлював пропозицію створення комітету, що опікувався б могилами вояків-українців, полеглих під Монте-Кассіно, та спорудження пам'ятника для вшанування їх пам'яті[3]. Помер після тривалої й важкої недуги.

• Яків Стоцький
• Осип Круковський
• Лайко Андрій Павлович

• Кравчук Наталія. Червоні маки на Монте-Кассіно // Сурмач. — Лондон, 1994. — № 1-4 (118-121). — С. 37-38.
• Буртик Іван. Пам'яті патріота Володимира Янева // Свобода. — 2010. — № 9 (26 лютого). — С. 22.