Вільгельм II Рудий

Вільгельм Руфус був середнім сином Вільгельма I Завойовника і Матильди Фландрської. Точна дата його народження невідома, ймовірно він народився між 1056 та 1060 роками в Нормандії. З усіх дітей Вільгельма Завойовника він був найближчим до батька й користувався його особливою любов'ю. З ранніх років Руфус відзначався хоробрістю, рішучістю й жагою до полювання та військових справ. Він виховувався під керівництвом архієпископа Кентербрійського Ланфранка, одного з найбільших релігійних і державних діячів свого часу, однак, вочевидь, майбутній монарх набув мало якостей від свого наставника. Стосунки між синами Вільгельма Завойовника завжди були далекими від добросердних й уже наприкінці 1070-их років конфлікт між Вільгельмом Руфусом та його старшим братом Робертом Куртгезом призвели до заколоту останнього проти свого батька.

Незадовго до своєї смерті 9 вересня 1087 року Вільгельм Завойовник визначив Руфуса своїм наступником на англійському престолі: на відміну від Нормандії, де вже склався принцип передавання влади за старшинством, Англія була завойованою країною з виборним королем. Це дозволило усунути Роберта Куртгьоза від англійської корони, хоч позбавити його прав на Нормандію було неможливо. Тому після смерті Вільгельма Завойовника англонормандську монархію було розділено: Вільгельм Руфус 26 вересня 1087 року був коронований у Вестмінстері королем Англії, а Роберт Куртгьоз став герцогом Нормандії.

Розділ англонормандської монархії після смерті Вільгельма Завойовника призвів до того, що одні й ті самі нормандські барони, що отримали в оді завоювання земельні володіння в Англії, виявились васалами двох монархів, що перебували у конфлікті один з одним. Це стало головною причиною масового повстання баронів, що спалахнуло 1088 року, невдовзі після коронації Вільгельма II. Лідером заколотників став Одо (єпископ Байо), один з найбільших англонормандських землевласників. Повстання 1088 року мало безпрецедентно широкий розмах: за оцінкою Вільяма Малмсберійського в ньому взяли участь «майже всі нормандці». Повстанці ставили собі за мету скидання Вільгельма й передачу престолу нормандському герцогу Роберту Куртгьозу, що відновило б єдність монархії. Нормандські війська на чолі з Робертом Беллемським висадились у Кенті та зайняли Рочестер. Єпископ Байо разом зі своїм братом графом де Мортеном укріпились у замку Певенсі на узбережжі Ла-Маншу. На кордоні з Уельсом діяли загони Роджера де Монтгомері.

Однак на бік короля встало все англійське духовенство на чолі з архієпископом Ланфранком, а також незнатне англосаксонське населення країни, приваблене клятвами Вільгельма II свято шанувати закони Англії й правити виходячи з принципів справедливості й милосердя. Король також пообіцяв зниження податкового тягаря та скасування обмежень на полювання. Роздаванням грошових субсидій Руфусу вдалось відколоти від повстанців кількох крупних магнатів. У результаті ефективних дій Вільгельма та його прибічників спроби баронів валлійських марок вторгнутись до Середньої Англії були попереджені, а після тривалої облоги пали Певенсі й Рочестер. Лідери заколотників опинились у руках короля і повстання було придушено. З учасниками повстання 1088 року Вільгельм II вчинив відносно м'яко: конфісковано було лише володіння єпископа Байо, графа де Мортена й Вільгельма де Сен-Кале, причому останній здобув пробачення короля й відновлення у своїх правах.

Обіцянки, які король давав під час заколоту 1088 року, були швидко забуті. Після смерті Ланфранка у 1089 році правління Вільгельма II набуло яскраво вираженого деспотичного характеру. Закони проти порушників права королівського полювання стали жорсткішими, податковий тягар на населення значно збільшився: для фінансування своїх видатків Вільгельм II увів щитовий збір з власників ленів, стягував величезні рельєфи під час вступу у спадщину, довго не заміщав церковні посади, користуючись прибутками з відповідних земельних володінь. Барони втратили вплив на короля, який у прийнятті рішень керувався виключно власною думкою й порадами вузького кола наближених на чолі з Ранульфом Фламбардом. Суворість Вільгельма II стосовно порушників прав корони межувала з жорстокістю.

Деспотизм короля викликав невдоволення значної частини англонормандських баронів. У 1095 році спалахнуло чергове повстання з метою усунення Вільгельма II. На чолі його стояли учасники повстання 1088 року: Роберт де Мобрей, Вільгельм д'Е, Гілберт Фітц-Ричард. Для придушення заколоту король поспіхом повернувся з Нормандії й особисто очолив похід до Північної Англії. Повстанців обложили в замках Тайнмаут і Бамбург, за кілька місяців вони капітулювали. Стосовно учасників заколоту Вільгельм II застосував жорсткі заходи: окрім конфіскації їхніх володінь і титулів, багатьох було ув'язнено або страчено, а Вільгельм д'Е був засліплений та кастрований.

У стосунках з церквою король Вільгельм II виступав з позицій абсолютного суверена. Байдужий до питань віри, він використовував англійську церкву для вилучення грошових коштів й обмежував стосунки з папою римським. За Руфуса для призначення на пост єпископа чи абата необхідно було сплатити королю досить крупну суму під виглядом феодального рельєфу. Багато кафедр упродовж тривалого часу залишались незаміщеними, оскільки у період відсутності священнослужителя прибутки з церковних земель надходили до королівської казни. До моменту смерті Вільгельма II в Англії були вакантними пости трьох єпископів й одинадцяти абатів. Головним радником і, можливо, ініціатором церковної політики короля був Рудольф Фламбард, який відкрито захоплював майно померлих абатів і стягував побори з релігійних організацій за будь-якого зручного приводу. За свідченням Едмера[1], король навіть розглядав можливість переходу в юдаїзм. Хоч очевидно, що репресії Вільгельма II стосовно церкви були безпрецедентними з точки зору сучасників, практика симонії під час призначення на церковні пости була наприкінці XI століття — у першій половині XII століття надзвичайно широко поширена і в Англії, і в континентальній Європі. Прибічники григоріанської реформи, яка, зокрема, забороняла священикам сплачувати кошти за призначення на церковний пост, навіть в Італії не здобули до того часу цілковитої перемоги.

Ансельм, архієпископ Кентерберійський

Архієпископство Кентерберійське після смерті Ланфранка 1089 року залишалось вакантним до кінця 1093 року, коли тяжкохворий король погодився на обрання архієпископом Ансельма, відомого релігійного діяча, що мав європейську репутацію. Стосунки Вільгельма II й Ансельма практично з самого початку зіпсувались. Конфлікт розвивався у кількох напрямках, головним з яких була заборона короля англійським священнослужителям визнавати папу римського без його санкції. Незважаючи на тиск інших єпископів королівства Ансельм відмовився поступитись Вільгельму. Король зажадав усунення Ансельма й навіть виступив для цього на боці Урбана II у боротьбі за інвеституру, що розгорнулась у Німеччині й Італії. Однак папа відхилив вимогу Руфуса. Це ще більше погіршило відносини короля та архієпископа. Відчуваючи постійні приниження та зазнавши краху у спробах покращити моральний стан королівського двору й вищого духовенства, у 1097 році Ансельм без дозволу Вільгельма залишив Англію й вирушив до Рима, де він перебував до самої смерті короля.

Смерть Вільгельма Рудого. Літографія, 1895

Однією з головних загадок правління Вільгельма II — обставини його загибелі. Історія смерті короля описана Ордеріком Віталієм[3] та Вільямом Малмсберійським[4]. 2 серпня 1100 року Вільгельм з групою англонормандських аристократів вирушив на полювання у Нью-Форест, Гемпшир. Під час переслідування здобичі король разом з одним зі своїх наближених, Вальтером Тірреллом, відокремились від решти групи мисливців. Наступного ранку місцеві селяни знайшли тіло короля зі стрілою у грудях. За свідченням Вільяма Малмсберійського, Руфус був випадково вбитий Тірреллом, який негайно після події втік з Англії. Чи дійсно смерть короля була результатом нещасного випадку чи мала місце змова проти Вільгельма, невідомо. На користь теорії змови каже той факт, що Тірел був одружений з сестрою Гілберта де Клера, неодноразового учасника повстань проти короля, який також був присутній на цьому полюванні. Окрім того, серед мисливців був молодший брат Вільгельма Генріх, який, кинувши тіло короля у лісі, негайно вирушив у Вінчестер, захопив державну казну, а лише за три дні, 5 серпня 1100 року був коронований у Вестмінстері. Родина де Клерів за нового короля Генріха I мала особливу прихильність монарха й отримала від нього значні земельні володіння. За легендою, поки Генріх спішив захопити владу в країні, тіло Вільгельма II підібрав місцевий селянин-вугільник, що перевіз його на своїй повозці до Вінчестерського собору. Король був похований у вежі собору, яка наступного року зруйнувалась.

Стела на ймовірному місці причини загибелі Вільгельма Рудого

Поблизу від ймовірного місця смерті Вільгельма Рудого у Нью-Форесті, що нині є національним парком Великої Британії, у 1865 році споруджено чавунну стелу[5]. На ній зокрема викарбувано: «Тут стояв дуб, від якого стріла, яку пострілив сер Уолтер Тіррелл в оленя, відхилилася і вдарила короля Вільгельма Другого, на прізвисько Руфус, в груди, від чого він миттєво помер, другого серпня дня, 1100 року».

• Мортон А. А. Історія Англії. — М., 1950.
• Пам'ятники історії Англії, 1936.
• Barlow, F. William Rufus. — Berkeley, 1983. — ISBN 0-300-08291-6.
• Poole, A. L. From Domesday Book to Magna Carta 1087—1216. — Oxford, 1956. — ISBN 978-0-19-821707-7.

• Біографія Вільгельма Рудого (англ.)
• Смерть Вільгельма Рудого (англ.)

Попередник Вільгельм I Завойовник

Король Англії 1087-1100

Наступник Генріх I Боклерк