Ганс Блюменберг

Перший розділ «Легітимності Нового часу» роботи Блюменберг присвячує тезі Карла Льовіта про те, що ідея прогресу є секуляризованою версією християнської есхатології, бо вона містить сподівання на те, що якесь зовнішнє втручання змінить історію світу.

В другому розділі («Теологічний абсолютизм та самоствердження людини») Блюменберг пише, що прагматизм Бекона та «механізація картини світу» уможливили епоху Нового часу та «самоствердженням» людини. Як зазначив Річард Рорті, бажання Блюменберга легітимізувати Новий час було спробою захистити те, що розкритикував Мартін Гайдеґґер у ХХ столітті — допитливість, технічну майстерність, відмову бути зацікавленим в чомусь, що виходить за його межі, та орієнтацію на невідоме майбутнє.

За Блюменбергом, спроба романтиків дискредитувати Просвітництво та продовження цього проекту в творах Ніцше та Гайдеґґера, виникла через нерозрізнення обґрунтованої критики самолегітимації Просвітництва та безпідставної критики його ідеалів самоствердження.[3]

Рорті погоджується з критикою «метафізики присутності» в творах Фрідріха Ніцше, Мартіна Гайдеґґера та Жака Дерріда, але зазначає, що Блюменберг має раду, коли пише про те, що це ще не означає автоматичну відмову від того способу життя, який уможливила епоха Просвітництва. Якщо філософи давнього світу намагалися знайти сенс життя людини у філософії, а філософи Середньовіччя — у теології, то поняття легітимності сучасної свідомості, яке з'явилося в епоху Просвітництва, може стати більш прийнятною альтернативою. Блюменберг вважає, що ідея прогресу свідчить про певний розвиток в межах самої історії та діє завдяки притаманній їй внутрішній логіці, яка легитимізується в процесі самоствердження людини його відповідальністю за власну долю.

Схожі питання піднімаються в третій, і найдовшій, частині книги, назва якої звучить як «‘Суд’ над теоретичною допитливістю». Вона починається з Аристотеля, який написав у «Метафізиці» про те, що кожна людина від природи прагне пізнання. Блюменберг зазначає, що ці слова не завжди несли в собі той зміст, який ми приписуємо їм зараз, бо для античних філософів це означало те, що знання теоретичної істини було необхідним для досягнення щастя, водночас, як зазначає Рорті, за Гайдеґґером, наш концепт щастя виглядає ближчим до володарювання, а не до роздумів та співучасті.

Остання частина книги присвячена Миколі Кузанському та Джордано Бруно. Рорті відзначає подібність ідей Блюменберга та Мішеля Фуко, але доходить до висновку, що Блюменберг не заперечує написання історій наслідування ідей, але вважає, що вони мають відповідати логіці певного діалогу, у якому ми шукаємо питання на відповіді, які нам вже відомі.

За цю працю Блюменберг отримав 1980 року премію Зигмунда Фрейда. Він аналізує, яким чином ми отримаємо міфи у спадок та намагаємося їх змінювати. Блюменберг розглядає визначальні характеристики міфу та стадії роботи над міфом, а також приділяє особливу увагу таким авторам як Зигмунд Фрейд, Ернст Кассірер, Джеймс Джойс та Поль Валері. Наприкінці книги він звертається до історії історію міфу Прометея, від часів Гесіода та Есхіла, до Франца Кафки та Андре Жида.

Вперше до метафори кораблетрощі Блюменберг звернувся на сторінках праці «Парадигми метафорології» 1960 року. Тоді він вважав, що метафора є окремою стадією на шляху формування поняття, але згодом змінив свою думку та вирішив, що метафора спрямована не на концептуальність, а на зв'язки з життєвим світом, який стає джерелом мотиваційної підтримки. Книга «Кораблегин зі спостерігачем» стала подальшим зверненням до теми морського плавання як метафори життя людини. Блюменберг вивчає, як змінювалися уявлення людини про життєвий світ. Зокрема, для нього є важливою постать глядача, який спостерігає за кораблегином із берега. Цей спостерігач є втіленням теорії.

В передмові до першого німецького видання книги проведено паралель між «самоствердженням» людини, про яке Блюменберг пише у «Легітимності Нового часу», та трансгресії встановлених природою обмежень під час кораблеплавання, яка у часи античності розглядалася як така, що підлягає покаранню. «Допитливість», яка спонукала людину вирушити в плавання, засуджувалася мислителями античності та Середньовіччя як бажання пізнати те, про що нам не варто нічого знати. У часи Просвітництва ставлення до цієї метафори змінюється, а Вольтер вже пише про те, що глядач не отримує задоволення від того, що він, спостерігаючи за кораблегином, стоїть на березі, але просто ставиться до цих подій з інтелектуальною допитливістю. Паскаль, навпаки, зазначає, що немає ніякого берега, бо спостерігач сам опинився в морі та не бачить землі.

Для Блюменберга є вкрай важливою ця ідентифікація суб'єкта та об'єкта пізнання, а кораблетонець сприймається як такий, що тримається за уламок кораблетроща (наукової картини світу), який йому видається чимось важливим, і сподівається на те, що він допоможе йому дістатися берега. Разом із тим, спостерігач завжди має бути готовим покинути і цей останній уламок, щоб побудувати новий корабель. Таким чином, метафора стає для Блюменберга лише одним із випадків «непоняттєвості» (нім. Unbegrifflichkeit), який вказує на те, що культуру неможливо звести до понять. Схожим чином, у праці «Робота міфу» Блюменберга цікавить не стільки те, що міф був попередньою стадією наукового світогляду, але те, які питання він намагався вирішити.