Гвінейська затока

Гвіне́йська зато́ка затока в Атлантичному океані, біля берегів Екваторіальної Африки. Площа — 1 533 тис. км². Найбільша глибина — 6 363 м. Температура води — 25—27 °С.

Гвінейська затока
англ. Gulf of Guinea
Карта Гвінейської затоки
1°00′ пн. ш. 4°00′ сх. д.
Частина від Атлантичний океан
складники Бенін і Біафра
Море Атлантичний океан,
Прибережні країни Ліберія
Кот-д'Івуар
Гана
Того
Бенін
Нігерія
Камерун
Екваторіальна Гвінея
Габон
Сан-Томе і Принсіпі
Площа 1 533 000 км²
Максимальна глибина 6 363 м
Середня глибина 5000 м
Вливаються
  • Нігер, Вольта
  • Солоність 34—35 
    Температура 25—27 °C
    Острови Біоко, Сан-Томе, Принсіпі
    Міста та поселення Абіджан, Аккра, Ломе, Котону, Лагос, Дуала, Лібревіль
    ідентифікатори і посилання
    P3006/ідентифікатор Marine Regions Geographic 4286
    GeoNames 2363255
    Гвінейська затока
    Гвінейська затока (Земля)
     Гвінейська затока у Вікісховищі

    На крайньому північному сході ділиться на дві затоки Біафра і Бенін. У Гвінейській затоці розташовані острови материкового й вулканічного походження (Біоко (в минулому Фернандо-По), Принсіпі, Сан-Томе тощо).

    Солоність — 34—35 ‰, поблизу гирл річок (Нігер, Вольта, Огове, Конго тощо) знижується до 20—30 ‰.

    Припливи півдобові, їхня величина до 2,7 м.

    Межі

    Міжнародна гідрографічна організація встановила межі Гвінейської затоки[1]:

    Клімат

    Акваторія затоки лежить в екваторіальному кліматичному поясі[2]. Увесь рік панують екваторіальні повітряні маси. Клімат спекотний і вологий зі слабкими нестійкими вітрами. Сезонні амплітуди температури повітря часто менші за добові. Вітри слабкі й нестійкі. Зволоження надмірне, часті зливи й грози[3].

    Біологія

    Акваторія затоки поділяється на 6 морських екорегіонів атлантичної тропічної зоогеографічної провінції (уздовж узбережжя з півдня на північ): ангольський, південногвінейський, центральногвінейський, островів Гвінейської затоки, гвінейського апвеллінгу, західногвінейський[4]. У зоогеографічному відношенні донна фауна континентального шельфу й острівних мілин до глибини 200 м відноситься до східної атлантичної області тропічної зони[5].

    Острови Гвінейської затоки

    Гвінейська затока має низку островів, найбільші з яких знаходяться у напрямку SW-NE, утворюючи Камерунську лінію.

    Аннобон, також відомий як Пагалу або Пігалу, — острів, який є частиною Екваторіальної Гвінеї.

    Острів Бобовасі — острів біля західного узбережжя Африки у Гвінейській затоці, є частиною Західного регіону Гани.

    Біоко — острів біля узбережжя Амбазонії, Камерун у Гвінейській затоці під суверенітетом Екваторіальної Гвінеї.

    Кориско — острів, що належить Екваторіальній Гвінеї.

    Елобей-Гранде та Елобей-Чіко — два невеликі острови, що належать Екваторіальній Гвінеї.

    Сан-Томе і Принсіпі (офіційно Демократична Республіка Сан-Томе і Принсіпі) — португаломовна острівна держава у Гвінейській затоці, яка стала незалежною від Португалії в 1975 році. Вона розташована біля західного екваторіального узбережжя Африки та складається з двох островів , Сан-Томе та Принсіпі. Вони розташовані приблизно за 250—225 км відповідно від північно-західного узбережжя Габону. Обидва острови є частиною вулканічного гірського масиву.

    Головні порти

    Див. також

    Примітки

    1. Limits of Oceans and Seas, 3rd edition. International Hydrographic Organization. 1953. Архів оригіналу за 8 жовтня 2011. Процитовано 7 лютого 2010.
    2. Атлас. 7 клас. Географія материків і океанів. / Укладач Скуратович О. Я. К.: ДНВП «Картографія», 2008.
    3. (рос.) Физико-географический атлас мира. М.: Академия наук СССР и главное управление геодезии и картографии ГГК СССР, 1964. — 298 с.
    4. (англ.) Mark D. Spalding et al. Marine Ecoregions of the World: A Bioregionalization of Coastal and Shelf Areas. BioScience Vol. 57 No. 7. July/August 2007. pp. 573—583. doi: 10.1641/B570707
    5. (рос.) Жизнь животных. Том 1. Беспозвоночные. / Под ред. члена-корреспондента АН СССР профессора Л. А. Зенкевича. М.: Просвещение, 1968. — с. 576.

    Література

    • Географический энциклопедический словарь. Москва. «Советская энциклопедия». 1989. стор. 125. (рос.)

    Посилання

    This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.