Гель Іван Андрійович

Батько — колишній вояк УГА, потім голова «Просвіти» в селі, був головою колгоспу, одночасно співпрацюючи з підпіллям ОУН (був станичним, зв'язковим окружного провідника СБ ОУН), за що 1950 року був засуджений на 20 років[2].

1952 — публічно відмовився вступити в комсомол, за що був вигнаний з 10 класу Комарнівської середньої школи. Закінчив вечірню школу в Самборі. Після відмови в прийомі документів на вступ до Львівського університету працював слюсарем на Львівському заводі автонавантажувачів.

1956—1959 — служив у війську. Після демобілізації вступив на заочне відділення історичного факультету Львівського державного університету. На 2-му курсі перевівся на вечірній відділ, працював слюсарем на Львівському електровакуумному заводі.

Після знайомства з Михайлом Горинем, почав виготовляти і поширювати самвидав: «Стан і завдання українського визвольного руху» Євгена Пронюка, «Що таке поступ» Івана Франка (критика марксизму), «Вивід прав України», «Україна і українська політика Москви» тощо.

24 серпня 1965 року, будучи студентом 6-го курсу, був заарештований. У березні 1966 засуджений за ст. 62 ч. 1 і ст. 64 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаґанда», «організаційна діяльність») до 3 років таборів суворого режиму.

1966—1968 — відбував термін у таборах Мордовії, де познайомився з багатьма учасниками демократичного руху в СРСР. 1967 двічі звертався до Президії Верховної Ради УРСР з листами на захист Української Греко-Католицької Церкви та з вимогою скасувати ст. 62 КК УРСР.

Після звільнення жив у м. Самбір. Там видрукував у самвидаві і поширив 11 книжок («Серед снігів» Валентина Мороза з передмовою самого Геля «Тоталітаризм, український рух і Валентин Мороз», «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, збірка віршів Миколи Холодного «Крик з могили», книжку листів Михайла Гориня з неволі, багато статей).

Весною 1970 року упродовж трьох місяців працював вчителем біології, географії та природи у восьмирічній школі с. Надиби Старосамбірського району Львівської області.

7 грудня 1970 р. виступив на похороні Алли Горської в Києві, через що отримав на роботі сувору догану за «прогул». У листопаді 1970 надіслав до Верховного суду УРСР заяву протесту проти вироку в справі В.Мороза.

12 січня 1972 року заарештований удруге. У серпні засуджений за ст. 62 ч. 2 КК УРСР на 10 років таборів особливого (камерного) режиму, 5 років заслання, визнаний особливо небезпечним рецидивістом. Термін відбував у Мордовії (Сосновка) та в Пермській області (Кучино), заслання — в Комі АРСР (Троїцько-Печерський район, селище Милва).

Загалом в ув'язненні провів 16 років, на засланні — 5.

У таборах брав участь у голодуваннях, зокрема, в голодуванні з вимогою статусу політв'язня. Одне з його голодувань тривало 100 діб: домагався реєстрації шлюбу зі своєю фактичною дружиною Марією, матір'ю їхньої доньки Оксани (1964 р. н.). 1975 року шлюб був зареєстрований. Усього голодував понад 300 діб.

Автор книжки «Грані культури» як відповіді на «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Написана в ув'язненні в 1970-х рр., поширювалася в самвидаві, нелеґально потрапила за кордон і під псевдонімом Степан Говерля була видана у Лондоні 1984 року. В Україні під справжнім іменем автора книжку вперше видали у Львові 1992 року. Автор дав глибокий аналіз становища української культури в умовах російської окупації.

17 січня 1987 р. повернувся в Україну. Рік жив у рідному селі, працював пастухом. Навесні 1987 разом з В.Чорноволом, М.Горинем, П.Скочком відновив журнал «Український вісник», був його відповідальним секретарем. Співзасновник Української ініціативної групи за звільнення в'язнів сумління. 1987 року створив і очолив «Комітет захисту Української Греко-Католицької Церкви», редаґував журнал «Християнський голос», організовував перші масові релігійні та політичні акції в Галичині, зокрема, збори 250 тисяч вірних УГКЦ 19 вересня 1989 року біля собору Святого Юра у Львові — тоді катакомбна церква леґалізувалася і дістала офіційне визнання. Брав активну участь у створенні «Меморіалу» і Народного Руху України.

Був депутатом, заступником голови Львівської обласної ради першого демократичного скликання (1990—1994).

Активний учасник громадсько-політичного життя. Очолював Львівську обласну комісію відновлення прав реабілітованих.

Помер 16 березня 2011 року у віці 73 років у Львові після другого інсульту. Тривалий час хворів на цукровий діабет[3]. Був похований 18 березня в родинному гробівці на 67 полі Личаківського цвинтаря[4].

• Гель І. Грані культури. — Л., 1992.

• 18 вересня 2009 року Президент України Віктор Ющенко нагородив Івана Геля орденом Свободи «за вагомий особистий внесок у відродження Української греко-католицької церкви та з нагоди 20-ї річниці виходу її з підпілля».[5]

• Орден князя Ярослава Мудрого IV ст. (18 серпня 2006)[6], V ст. (21 січня 2002)[7]

• Іван Гель - син бандерівця, жив у рідному селі, працював пастухом, нагороджений орденом Свободи... // Муза
• Іван Гель - людина незламної волі // Майдан, 16.03.2011^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Пішов з життя відомий правозахисник Іван Гель // ZIK, 16.03.2011^{[недоступне посилання з липня 2019]}
• Помер дисидент і самвидавник Іван Гель // Історична правда
• Сайт "Дисидентський рух в Україні"
• Правозахисник Іван Гель вступив до «Нашої України»^{[недоступне посилання з липня 2019]}

• Зайцев Ю. Д. Гель Іван Андрійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 68. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• Захаров Б. Гель І.А. // Міжнародний біоґрафічний словник дисидентів країн Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР. Т. 1. Україна. Частина І. — Харків : Харківська правозахисна група; "Права людини", 2006. — Т. 1. — С. 127-130. — 1500 прим. — ISBN 966-8919-09-2.
• Політичний портрет Івана Геля. — Львів, 1999. — 224 с.
• Іван Гель: Україну завалили політичні повії // Україна молода, 19.10.2010, с. 5
• Іван Гель — скромна, віддана Богові й Україні людина // Львівська газета