Геноцид у Руанді

Найдавнішими жителями Руанди були пігмеї Тва, які й досі становлять невелику частину населення країни. Народи банту — предки сучасних хуту оселилися на території країни кілька століть тому. Їх головним заняттям було землеробство. Пізніше прийшли тутсі, що за походженням були кочовим нілотським народом. Скотарі тутсі підкорили землеробів хуту, однак дуже швидко, буквально за одне покоління, перейняли мову банту та багато що запозичили в хуту. Подібність двох народів така, що на думку деяких дослідників хуту та тутсі є нащадками тих самих народів, певні фізичні відмінності пояснюються різним способом життя і дієтою. Новіші генетичні дослідження все ж підтверджують думку про різне походження двох етнічних груп. В будь-якому випадку і хуту, і тутсі розмовляють однією мовою — кіньяруанда; традиції, релігійні погляди, культура є ідентичними і переважна більшість дослідників схиляється до думки, що з середини 19 століття поняття хуту і тутсі були радше класовими і економічними, ніж етнічними.

Перші держави, створені бантумовними народами (як хуту, так і тутсі) датуються 15 століттям. Проте сильна центральна влада в країні з'явилася у середині 19 століття за правління мвамі (короля) Рвабугірі[2]. Рвабугірі, його найближче оточення й більшість дрібних феодалів були тутсі і саме в цей період посилюється соціальне розмежування між двома групами. Також відмінності між ними стають більш чіткими і поступово зменшується кількість переходів з однієї групи в іншу і кількість змішаних шлюбів. Для контролю над підлеглим населенням королівський двір встановив два види соціальних інституцій — убухаке і убуретва[3]. При убуретва власники земельних наділів повинні були відпрацювати за можливість користуватися землею, яка формально належала мвамі чи його оточенню. Це стосувалося землеробів, тобто хуту. Убухаке стосувалася власників худоби і полягала лише в незначних сезонних роботах, що значно покращувало статус простих тутсі порівняно з хуту. Також найбагатші верстви хуту могли перейти в систему убухаке і в стан тутсі. Окрім власне держави Руанда на території сучасної країни також існували два королівства хуту — Букунзі і Бусозо[4].

1907—1916 років Руанда перебувала під владою Німеччини. У 1910 країна набула сучасних кордонів. У 1916 Руанда перейшла під владу Бельгії. Обидві колоніальні адміністрації опиралися на тутсі, яких вони вважали більш розвинутим народом ніж хуту. Бельгійська адміністрація підтримала і далі розвинула існуючий феодальний лад. Також за допомогою бельгійців під владу центрального двору підпали раніше незалежні держави хуту на півночі Руанди.

1933 року колоніальна адміністрація запровадила ідентифікаційні картки, на яких кожен місцевий житель однозначно визначався як хуту, тутсі чи тва. Таким чином поділ між цими групами був офіційно оформлений.

Після Другої світової війни бельгійська адміністрація поступово відмовляється від повної підтримки тутсі та розпочинає демократизацію країни. У цей же час мвамі Мутара здійснив перерозподіл землі та відмінив системи Убухаке й Убуретва. Всі ці зміни значно посилили позиції хуту.

Напередодні незалежності, у 1959—1961, відбуваються сутички між бойовиками хуту й тутсі, унаслідок яких 20 000 — 100 000 тутсі загинуло, а 150 000 — покинули межі країни.

На референдумі в 1960 вирішено перетворити Руанду в республіку. Першим президентом став хуту Грегуар Каїбанда. У країні поступово формується однопартійна система з домінуванням хуту. Перші роки незалежності характеризуються новими сутичками з численними жертвами.

1973 року внаслідок військового перевороту до влади прийшов Жувеналь Габ'ярімана при якому продовжилося домінування хуту.

У період загострення економічних складнощів, що збігся за часом з активізацією повстанського руху на базі тутсі, відомого як Руандійській патріотичний фронт (РПФ). З 1990 року почався процес демонізації тутсі в засобах масової інформації. Громадянська війна між РПФ і армією Уганди завершилася Арушськими угодами 1993 року, проте радикальні сили із середовища хуту їх не прийняли.

Ідеологічним підґрунтям для геноциду стала ідеологія Сила Хуту. Її основи закладені ще до незалежності Руанди. Проте нового розвитку і широкої популярності вона набула наприкінці 80-х років, особливо після початку громадянської війни. Одним з центрів розвитку ідеології є неформальна організація Аказу, яка сформована з оточення президента Габ'ярімана та його дружини. Вони є призвідником геноциду. Основними виконавцями стали молодіжні угруповання «Інтерахамве» та «Імпузамугамбі», які активно розвивалися у 90-х роках.

Масова пропаганда в друкованих ЗМІ направлена проти тутсі та РПФ розпочалася відразу після входження повстанців на територію Руанди у жовтні 1990 року. Цей процес започаткувала газета «Кангура», яка постійно була впливовим інструментом радикальних політиків хуту. У грудні 1990 року в спеціальному виданні газети з'явилися так звані «десять заповідей хуту», одна з яких закликала припинити будь-яку пощаду у відношенні до тутсі. Згодом подібну пропаганду поширили десятки дрібніших видань. Проте, зважаючи на невисокий рівень писемності, куди більший вплив на громадську думку мало радіо. До початку громадянської війни в країні існувала лише одна радіостанція — державне Радіо Руанда[5]. До 1992 року воно повністю поділяло проурядову лінію і виступало з пропагандою проти тутсі. У березні 1992 року повідомлення на Радіо Руанда спровокувало масові вбивства тутсі в провінції Бугесера. Згодом, після зняття з посади наглядача Фердінанда Нахімани, радіо зайняло нейтральнішу позицію. Тоді ж^[коли?] РПФ розпочав мовлення власної радіостанції — Радіо Мугабура. У відповідь екстремісти хуту розпочали створення радіостанції «RTLM» (Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів, фр. Radio Télévision Libre des Mille Collines), яке вийшло в ефір у 1993 році. Серед засновників радіо багато людей наближених до Габ'ярімани і навіть декілька міністрів уряду. Очолив «RTLM» Фердінанд Нахімана. У своїх передачах «RTLM» використовувало поп-музику та інтерактивний зв'язок із слухачами, що швидко забезпечило йому широку популярність. Однак, основною метою радіостанції було поширення пропаганди проти тутсі. Одним із спонсорів «Вільного радіо і телебачення тисячі пагорбів» та угруповання «Інтерахамве» став руандійський бізнесмен Фелісьєн Кабуга (англ. Félicien Kabuga).

6 квітня 1994 року при наближенні до Кігалі з ПЗРК збито літак, на якому летіли президент Руанди Жувеналь Габ'ярімана і президент Бурунді Сіпрієн Нтар'яміра. Літак повертався з Танзанії, де обидва президенти брали участь у міжнародній конференції. Після аварії відбулися збори вищого військового керівництва під головуванням полковника Теонеста Богосори. Серед присутніх був також і голова місії UNAMIR Ромео Даллер. Результатом зібрання стало рішення про відмову від пропозиції Богосори про перехід влади до військових, проте не була прийнята ідея про співпрацю з чинним прем'єр-міністром Агатою Увілінгіїмана.

7 квітня була вбита Прем'єр-міністр Агата Увілінгіїмана. Уранці того дня 10 бельгійських і 5 ганських миротворців ООН, що прибули до дому прем'єр-міністра, були оточені солдатами президентської гвардії Руанди.

Меморіал загиблим солдатам місії UNAMIR

Побачивши, що миротворці, які її охороняли, роззброєні, прем'єр-міністр Увілінгіїмана з чоловіком, дітьми і декількома супровідниками намагалася сховатися на території американського посольства. Проте солдати і бойовики молодіжного відділення правлячої партії, відомого як «Інтерахамве», знайшли і вбили прем'єр-міністра, її чоловіка і ще декілька людей. Дивом уціліли лише її діти, заховані одним із співробітників ООН.

Доля бельгійських солдатів ООН, що здалися, також була вирішена бойовиками, керівництво яких вважало за необхідне нейтралізувати миротворчий контингент. Бойовики «Інтерахамве» спочатку підозрювали бельгійський контингент сил ООН в «симпатіях» до тутсі. До того ж у минулому Руанда була колонією Бельгії, і багато хто був не проти порахуватися з колишніми «колонізаторами». За свідченнями очевидців, бойовики спочатку кастрували всіх бельгійців, потім запхали відрізані статеві органи їм в рот, а після жорстоких тортур і знущань застрелили.

В цей самий час військові та поліція стратили двох можливих наступників президента. Також були страчені більшість провідних політиків опозиційних партій.

Тіла загиблих у музеї в Мурамбі

• Державне радіо і приватна станція, відома як «Тисяча горбів» (Radio Television Libre des Mille Collines), підігрівали обстановку закликами до вбивства тутсі і зачитували списки потенційно небезпечних персон; бургомістри на місцях організовували роботу з їх виявлення і вбивств. За допомогою адміністративних методів в організацію кампанії масових вбивств були залучені і звичайні громадяни — багато тутсі були вбиті своїми ж сусідами. Знаряддям вбивства в основному служила холодна зброя (мачете). Найжорстокіші сцени розігрувалися в місцях тимчасової концентрації біженців в школах і церквах.
• У ніч на 7 квітня бойові дії починає загін РПФ чисельністю 600 чоловік, розквартирований на околиці Кігалі відповідно до угод серпня 1993 року. Того ж дня на півночі країни починають бойові дії основні сили РПФ.
• 8-9 квітня — Бельгія і Франція починають операції з евакуації своїх громадян.
• 11 квітня — Організація Червоного хреста повідомляє, що загинули вже десятки тисяч руандійців. Вбивство 2000 тутсі в школі Дон Боско (Кігалі), після евакуації бельгійських миротворців.
• 14 квітня — Бельгія закінчує виведення своїх військовослужбовців з Руанди.
• 15 квітня — в центрі Святого Йосипа, в містечку Ньярубуе провінції Кібунго, 20000 людей народності тутсі і поміркованих хуту атаковані солдатами армії Руанди та Інтерахамве і закидані гранатами.
• 18 квітня — за наказом префекта Кібує 15 тисяч тутсі були зібрані на стадіоні «Гатваро» в місті Кібу і вбиті членами Інтерахамве. 2000 чоловік убиті руками членів Інтерахамве в римсько-католицькій церкві в Мабірізе, префектурі Чьянгугу. 18-20 квітня 4300 чоловік убиті в притулку Святого Іоанна.
• 19 квітня — глава «тимчасового уряду Руанди» Теодор Синдікубвабо особисто закликає по радіо до вбивства «спільників» в Бутаре, останній префектурі, ще не поглинутій хвилею насильства. У ту ж ніч в Бутаре прибуває президентська гвардія і починає страти тутсі. Гинуть тисячі чоловік.
• 21 квітня — Міжнародний Червоний Хрест повідомляє про можливі страти сотень тисяч цивільного населення. Цього ж дня Рада безпеки ООН одноголосно голосує за скорочення штату UNAMIR до 270 чоловік — одного мотострілецького взводу з Гани. Масові вбивства в технічній школі міста Мурамбі.
• 22 квітня — різанина 5000 тутсі в монастирі Сову.
• 3 травня — президентська директива №;25 (PDD 25), що обмежує участь американських озброєних сил в операціях ООН з підтримання миру; має місце точка зору, що США не втручалися в конфлікт, побоюючись повторення подій 3-5 жовтня 1993 в Сомалі.
• 13 травня — Генеральний секретар ООН Б. Бутрос-Галі говорить про два мільйони біженців і про гуманітарну катастрофу в регіоні, а також про необхідність відтворити місію ООН з допомоги Руанді (UNAMIR). Того ж дня Рада безпеки ООН готується провести голосування з приводу відновлення чисельності UNAMIR, проте представник США в ООН, Мадлен Олбрайт, відкладає голосування на 4 дні.
• 17 травня — Рада безпеки ООН резолюцією 918 вводить ембарго на ввезення зброї до Руанди і голосує за відновлення чисельності UNAMIR до 5500 чоловік, але внаслідок розбіжностей з питання фінансування місія, що одержала назву UNAMIR II, до початку липня все ще не діяла.
• 19 травня ООН запитує у США 50 бронетранспортерів для UNAMIR II, але починаються розбіжності з питання вартості.
• До 31 травня РПФ контролює половину території країни і закріплюється на околицях Кігалі, зокрема захоплює аеропорт.
• 22 червня — Рада безпеки ООН, визнаючи безвихідь щодо питання про організацію UNAMIR II, закликає своїх членів організувати міжнародну операцію з підтримки миру в Руанді під національним командуванням; початок операції «Бірюза» французьких озброєних сил. Мета останньої полягала створенні демілітаризованої безпечної зони в трикутнику Гома — Жіконгоро — Чьянгугу і проведенні гуманітарних акцій. Тривала операція до 21 серпня 1994 року.
• 4 липня — загони Руандійського патріотичного фронту увійшли до столиці. 5 липня ними був узятий Бутаре, 14 липня — Рухенгері, 17 липня — Гісеньї, і до 18 липня РПФ контролював більшу частину країни. 2 мільйони хуту, побоюючись розплати за геноцид (у воєнізованих загонах було 30 тисяч чоловік), а більшість — геноциду з боку тутсі, покинули країну.

Організацією геноциду займалися представники тодішньої влади Руанди. Розпочало геноцид центральне військове правління, однак скоро значну роль почала відігравати місцева влада. Вже 6 квітня мер міста Гісеньї організував збори на яких роздавалася зброя і заохочувалися вбивства тутсі. Основними виконавцями вбивств були угрупування «Інтерахамве» та «Імпузамугамбі», чисельність яких на початок геноциду становила до 30 тис. осіб, і які підкорялися армії та місцевій цивільній владі. Однак постійно долучалися і прості жителі, які часто вбивали своїх сусідів і співробітників. Для залучення простих жителів бургомістри організовували команди, що повідомляли хуту про роботу, яку вони мали виконати. Це могла бути й участь у вбивствах і отримання інформації про місцезнаходження тутсі, інша допомога. Ті, хто відмовлявся самі могли стати жертвами вбивств.

З початком геноциду армія та озброєні угруповання почали масове спорудження дорожніх постів для унеможливлення втечі біженців. На подібних постах охоронці перевіряли документи або в інший спосіб визначали приналежність людей до певних груп. Відомі випадки коли охоронці під загрозою власного життя пропускали потенційних жертв геноциду. Поширений був також підкуп.

Значна частина вбивств відбувалася у церквах, школах, урядових будівлях, де тутсі та помірковані хуту намагалися знайти порятунок. Часто урядові ЗМІ заохочували перебування тутсі у певних визначених місцях, на які згодом здійснювалися напади.

Члени РПФ у ході свого наступу протягом квітня-липня 1994, а також пізніше, здійснювали вбивства без суду та слідства. У серпні і вересні 1994 року з річки Кагера виловлювали безліч трупів, до 5 в день. Багато трупів були зв'язані по руках і ногах. Військовослужбовці РПФ залишили після свого наступу нові могили з масовими похованнями, що додалися до тих, що залишили після себе ополченці і руандійські військові. Багато повстанців РПФ мстили за своїх родичів, убитих за те, що їх близькі служать в РПФ, і аналогічним чином винищували сім'ї солдатів урядової армії і підозрюваних в членстві в Інтерахамве та Імпузамугамбі. Офіційні особи РПФ, що прийшли до влади на початку липня 1994 року в результаті успішних для них бойових дій, всі висунуті проти них звинувачення в масових вбивствах і судах без суду і слідства заперечували, одночасно звинувачуючи учасників французької операції «Бірюза» в штучній дестабілізації обстановки. При цьому, не зважаючи на те, що визнається доведеним, що РПФ винний в деяких злочинах проти людства, також доведено, що члени народності тутсі не здійснювали актів геноциду відносно народності хуту.

Графік кількості населення Руанди у 1961—2003

За офіційними даними уряду Руанди, число загиблих склало 937 тисяч чоловік, за іншими даними, прийнятими ООН — 800 тисяч. В цілому діапазон оцінок кількості жертв геноциду коливається від 500 до 1030 тисяч людей.

Було переміщено декілька мільйонів людей усередині країни і близько 2 мільйонів хуту перемістилися за кордон, рятуючись від загибелі. У таборах біженців виникли антисанітарні умови, лютувала епідемія холери, не вистачало медикаментів і продуктів харчування. Для сусідніх з Руандою держав руандійські події квітня-липня 1994 року вилилися у величезне число прибулих біженців. Наприклад, в заірське місто Гома, власне населення якого становило 300 тисяч чоловік, прибуло 1200 тисяч руандійців. Спалахнула епідемія холери, потім з'явилася дизентерія[6]. В результаті чого там загинуло від 20 до 50 тисяч чоловік.

Після геноциду Руанда зіткнулася з різноманітними проблемами. Зокрема незаконне захоплення земель і майна. Після повернення до Руанди біженці-тутсі займали будинки і майно, покинуті хуту. Коли старі господарі, що також знаходилися у втечі, поверталися, то спалахували конфлікти. Унаслідок того, що законні власники майна були хуту, вони видавалися військовими як учасники геноциду або піддавалися жорстокому поводженню і навіть стратам без суду та слідства. Проблема ускладнювалася тим, що багато хто з новоприбулих репатріантів були емігрантами 1960-70-х рр. Крім того, серйозною проблемою стали масові арешти підозрюваних в геноциді. Арешти проводилися абсолютно довільно, в'язниці були переповнені, ув'язнені містилися у умовах тісноти та браку їжі. Проблема голоду стала важливою для країни в цілому. Урожай був незібраним, а великі території пустували. До того ж, на півдні Руанди була засуха. У таборах для біженців ставались випадки голодної смерті. Ще однією серйозною проблемою стала відсутність санітарної безпеки. Воно пов'язане з величезною кількістю трупів, кинутих на відкритому повітрі, а також скинутих у водоймища. Це призвело до виникнення епідемій, зокрема, епідемії холери. Крім того, бідою стала епідемія СНІДу, що і раніше була серйозною проблемою в Руанді.

У листопаді 1994 в Танзанії почав роботу Міжнародний трибунал із злочинів у Руанді. Серед підслідних — організатори та натхненники масового знищення громадян Руанди весною 1994, серед яких в переважали колишні чиновники правлячого режиму. Зокрема був ухвалений вирок довічного ув'язнення колишньому прем'єр-міністру Жану Камбанді за злочини проти людства. Серед доведених епізодів було заохочення до людиноненависницької пропаганди радіостанцією «RTLM», що закликала знищувати громадян народності тутсі.

У грудні 1999 засуджений до довічного ув'язнення Джордж Рутаганде, що в 1994 очолював загони «Інтерахамве» («молодіжного крила» правлячої тоді Партії «Республіканський національний рух за розвиток демократії»). У жовтні 1995 Рутаганде арештований.

1 вересня 2003 розглядалася справа Еммануеля Ндіндабахизі (Emmanuel Ndindabhizi), що був в 1994 міністром фінансів Руанди. За даними поліції він причетний до масового знищення людей в префектурі Кібує. Е. Ндіндабахизі особисто віддавав накази вбивати, роздавав зброю добровольцям з народності хуту і був присутній під час нападів і биття. За даними свідків він заявляв: «Немало тутсі проходять тут, чому ви їх не вбиваєте?», «Ви вбиваєте жінок-тутсі, які заміжні за хуту? Йдіть і убийте їх. Вони можуть вас отруїти».

16 грудня 2008 до довічного ув'язнення був засуджений Теонест Богосора, який був засуджений за злочини проти людства і вбивство Агати Увілінгіїмана та бельгійських миротворців.

Роль міжнародного трибуналу оцінюється в Руанді неоднозначно, оскільки судові розгляди в ньому дуже тривалі, а підсудні не можуть бути покарані смертною карою. Для судів над особами, що не потрапили в сферу юрисдикції трибуналу, що розглядає справи тільки найголовніших організаторів геноциду, в країні створена система місцевих судів, що ухвалила не менше 100 смертних вироків.

• У 2000 виходить роман канадського франкомовного журналіста Жіля Куртманша «Недільний день біля басейну в Кігалі». У 2001 році роман був названий «Книгою року» в Канаді, перекладений на десятки мов і ліг в основу фільму режисера Роберу Фавро.
• У 2004 знятий фільм «Готель „Руанда“[7]», що розповідає про менеджера готелю «Hotel des Mille Collines», що врятував під час геноциду в Руанді більше тисячі осіб.
• У 2005 вийшов фільм «Відстрілюючи собак» («Shooting Dogs»), що екранізує події в школі Дон Боско, коли 2000 чоловік були залишені силами ООН на вірну смерть.
• У 2007 фільмом «Рукостискання з дияволом» (англ. Shake Hands with the Devil) була екранізована автобіографія генерал-лейтенанта Ромео Даллейра, командуючого силами UNAMIR під час геноциду в Руанді.
• У 2009 на екрани США вийшов сьомий сезон серіалу «24», в якому розповідається про геноцид у вигаданій африканській країні Сангале, прототипом якої є Руанда.

• Сайт Міжнародного трибуналу в справах Руанди(англ.)
• Хроника геноцида в Руанде на сайте Общественного телевидения США (англ.)
• Leave None to Tell the Story: Genocide in Rwanda — звіт організації Human Rights Watch(англ.)
• фото-репортаж Gilles Peress
• (рос.) Акт геноциду в Руанді на сайті Genocide.ru.