Грицяк Євген Степанович

Перед початком Другої світової війни закінчив Стецівську неповну середню школу, а в період німецької окупації був студентом середньої торгової школи (м. Снятин[2]). Саме тоді, юнаком 16-17 років, став членом Молодіжної мережі ОУН (Організація Українських Націоналістів), яка готувала молодь до боротьби з німецькими окупантами. Тому, не почуваючи за собою ніякої вини, не тікав із рідного краю перед наступом Червоної армії. У липні 1944 мобілізований, був солдатом 4-го Українського Фронту, у боях поранений. 1 травня 1945 року відзначився під час бою поблизу села Вишковіце і 12 червня 1945 року був нагороджений медаллю «За Відвагу»[3]. У серпні 1945 року нагороджений медаллю «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941—1945 рр.»[4].

У 1949 році радянська розвідка розкрила минуле Грицяка, він був заарештований і 12 грудня 1949 засуджений до смертної кари, яку замінили на 25-літнє позбавлення волі. Карався в Джезказгані, Норильську, Владимирській в'язниці, на Тайшетській трасі, в Іркутській в'язниці, Інті та Мордовії.

Євген Грицяк під час конференції.

У таборах ГУЛАГу Грицяк постійно й активно протистояв сваволі табірної і в'язничної адміністрації, за що мав 42 дисциплінарні покарання і за три з них — по 1 рік закритої тюрми. Либонь, найдраматичнішим було перебування Євгена Грицяка в Норильських таборах. Уже весною 1952, коли Євген Грицяк ще був у таборі Караганди (Казахстан), у нього з'явилась ідея всегулагівського страйку, однак він розумів, що повна ізольованість людей, а головне всепроникний страх і виснаження в'язнів, роблять цю ідею нездійсненною, і вирішив провести таку акцію в своїй зоні, сподіваючись на те, що рух опору пошириться як ланцюгова реакція на інші табори. Під ту пору кількість таборів в СРСР і ув'язнених у них людей досягли небувалої величини, умови роботи й утримання людей були жахливими. Очевидно, що доведені до відчаю ще й жорстокістю та безкарністю адміністрації в'язні в багатьох місцях ГУЛАГу доходили того самого висновку — необхідно захисти свою гідність. У Караганді в'язні почали чинити спротив знущанням охорони й кримінальників. Наслідком цього в'язнів розвезли по різних таборах. Грицяк потрапив у заполярний Горлаг Норильська. Там руками в'язнів тоді будували Норильський гірничо-металургійний комбінат, вони працювали в копальні, а також будували місто. Горлаг складався з шести відділень, у кожному утримувалося по кілька тисяч осіб. У 4-му відділенні, куди спрямували Грицяка, було понад п'ять тисяч осіб. Коли в березні 1953 помер Сталін, усі сподівалися пом'якшення умов у таборах, однак у перші місяці адміністрація повелася ще жорстокіше (розпочалися розстріли непокірних і підозрюваних), що й призвело до повстання у всіх зонах Горлагу в травні. Грицяк очолив опір у своїй 4-й зоні. 25 травня 1953 року в'язні припинили роботу просто на будмайданчику, відмовилися повертатися в житлову зону. Три дні на будмайданчик не завозили їжу. Через три дні в'язні повернулися в житлову зону, де на знак солідарності з ними голодували ті, що залишалися в зоні. На роботу в'язні виходити відмовилися.

Спроби взяти в'язнів в одній із зон з допомогою солдатів з кийками і навіть офіцерів, які стріляли перед себе, не увінчалися успіхом — щільний натовп в'язнів учинив спротив, вступив у кулачний бій. Керівництво табору зміцнило охорону, але до якихось рішучих дій не вдалося. В'язні вимагали приїзду комісії з Москви й виконання їхніх вимог: припинити розстріли; скоротити робочий день до 8 годин, гарантувати вихідні дні; дозволити листуватися з близькими; вивезти із Заполяр'я всіх інвалідів; поліпшити харчування; зняти з бараків замки й ґрати, а з людей — номерні знаки; припинити катування на допитах і практику закритих судів; скасувати постанови ОСО (особливої наради) як неконституційного органу; організувати перегляд особових справ усіх політв'язнів. Ці вимоги Грицяк 6 червня пред'явив членам комісії, що приїхала з Москви. 9 червня 1953 року в'язням оголосили, що уряд задовольнив частину вимог, зокрема, в'язням дозволено відсилати 2 листи на місяць, а також мати побачення з родичами; установлюється 8-годинний робочий день і гарантуються вихідні дні; з бараків знімаються замки і ґрати, а із в'язнів — номерні знаки та інше.

Однак після цього не все обіцяне було виконане, зокрема, вивезення на материк усіх інвалідів і повна зміна керівництва Горлагу. Окрім того, розпочалися провокації. Страйк довелося продовжити. Тільки в серпні 1953, після масового розстрілу в'язнів 3-ї зони, опір був придушений.

Після цього Грицяка спровадили спочатку до в'язниці Норильська, а потім до Владимирської в'язниці.

Перебуваючи в камері-одиночці, він вивчив англійську. Мова потрібна була йому для опанування йоги, що допомогло йому вижити.[5]

1956 року був звільнений за постановою Комісії Президії Верховної Ради СРСР.

Він повернувся до рідного краю, працював вантажником, маляром, його навіть хвалили в місцевій газеті. Але в 1958 Євгену Грицяку заявили, що його прописка скасовується, тобто йому заборонено жити в Західній Україні, і він вимушений був полишити батьківщину. Знайшов роботу й прописався в місті Караганді.

28 січня 1959 року Є. Грицяк був заарештований за постановою Президії Верховної Ради СРСР, у якій було сказано, що постанова Комісії Президії Верховної Ради СРСР від 7 липня 1956, за якою Грицяк був звільнений, скасовується з огляду на тяжкість учиненого ним злочину. Таким чином, набрав сили попередній вирок 1949 року — 25 років позбавлення волі. Усі наступні роки Грицяк домагався пояснень, у чому ж полягає тяжкість його злочину, та відповідь була одна: засуджений обґрунтовано.

1961 року Є. Грицяк: надіслав лист-протест до ЦК КПРС з приводу переслідувань його за те, що був одним із лідерів повстання в'язнів 1953, де описав становище в'язнів у Норильських таборах, сваволю й жорстокість адміністрації та пояснює, що саме проти цього повстали в'язні, а не проти радянської влади; одержав у мордовському таборі атестат про середню освіту. Начальство таборів характеризує Грицяка як добросовісного працівника з доброю поведінкою.

1964 року справу Грицяка розглядала Воєнна колегія Верховного суду СРСР, наслідком чого термін позбавлення волі був скорочений до 10 років і з нього була знята судимість. І тільки тепер Грицяк дізнався, що 1959 його винуватили в тому, що ніде не працює, не припинив антирадянської діяльності, створив у Вінницькій області Організацію українських націоналістів, чого насправді не було.

6 жовтня 1964 Грицяк звільнений. Повернувся додому, одружився, народилася донька.

У дисидентському русі Грицяк участі не брав. Однак утиски не припинялися, він не міг улаштуватися на роботу, йому погрожували, що знову посадять, погрожували звільнити з роботи дружину. Грицяк вирішив емігрувати з СРСР. У 1973 він одержав виклик на виїзд до Ізраїлю від свого друга-співтабірника Авраама Шифріна, з яким підтримував тісні стосунки. Однак дозволу на виїзд так і не одержав, хоч неодноразово звертався в різні інстанції, аж до Л. Брежнєва.

У 1980 закордонне видавництво «Смолоскип» видало книгу Грицяка «Короткий запис спогадів. Історія Норильського повстання», після чого розпочалися нові утиски й погрози з боку КДБ. Тоді Грицяк написав листа Леоніду Брежнєву, в якому, зокрема, писав:

Обидва ми рівноправні громадяни Радянського Союзу і… обидва написали свої спогади. Ви писали про свій шлях, я про свій… Ви опублікували свої спогади в Радянському Союзі і за кордоном, я — тільки за кордоном. Але Вас не викликають, як мене, в КДБ і не питають, яким шляхом Ви передали за кордон Ваші спогади, від Вас не вимагають відречення від Вашої праці… Навпаки, Вас вихваляють і Вами захоплюються… Чому мене збираються судити? Адже Вас ніхто не судить?![6]

Зовнішні відеофайли
	Євген Грицяк: спогади про Норильське повстання та деталі з життя в'язнів ГУЛАГу День-TV
	Євген Грицяк про Україну, Росію та Європу на тлі воєнних дій на Донбасі День-TV

У 1990 на запрошення Проводу ОУН Грицяк побував у США та Канаді, виступав у багатьох містах із розповідями про Норильське повстання.

1993 був запрошений адміністрацією Норильська на святкування 40-річчя міста. Був на відкритті міського музею, присвяченого, в основному, історії розвитку Горлагу та повстанню в ньому в'язнів.

Грицяк був учасником двох конференцій Всеукраїнського товариства політичних в'язнів і репресованих у Києві та трьох міжнародних конференцій «Опір в ГУЛАГу». Один із його виступів був опублікований в журналі «Воля».

Розмірковуючи над питаннями добра і зла в нашому світі, Грицяк дійшов висновку, що поправити світ може тільки той, хто виправив себе. Так, він ще в неволі почав шукати шляхи самовдосконалення. Знайшов їх в ученні індуїстських йогів.

1992 року в київському видавництві «Здоров'я» вийшла «Повна ілюстрована книга йоги» в перекладі Грицяка з англійської мови, він також закінчив переклад книги Парамаганси Йогананди «Автобіографія йога», яка вийшла 2015 року у видавництві Self-Realization Fellowship.[7][8]

Грицяк був пенсіонером і мешкав у селі Устя Івано-Франківської області.

За років Незалежності був малознаним в Україні. Увагу громадськості до Євгена Грицяка привернули публікації у газеті «День» у 2009 році, після чого Президент Віктор Ющенко нагородив його орденом «За мужність» I ступеня.[9][10]

У серпні 2016 року Євгена Грицяка нагородили медаллю «25 років незалежності України»[11][1].

Помер 14 травня 2017 року в Івано-Франківській області[12].

Похований у селі Устя Івано-Франківської області[13][14].