Владимирський централ

Владимирський централ — російська в'язниця для особливо небезпечних злочинців у місті Владимирі (установа ОД-1/Т-2), а також Слідчий ізолятор № 2 УФСІН Росії по Владимирській області. Заснована в кінці XVIII ст..

Владимирський централ
Географічні координати 56°08′29″ пн. ш. 40°25′57″ сх. д.
Дата відкриття 1783
Керуюча організація Федеральна служба виконання покарань
Країна  Росія
Регіон Владимир
Будівля суду, за якою розташовані будівлі в'язниці

Історія

В'язниця була побудована за указом імператриці Катерини II в 1783 . В 1906 стала називатися централом[1] (центральною в'язницею)[2]. У ній містили політичних в'язнів. У будівлі пересильної в'язниці, побудованій в 1825, нині розташовано СІЗО № 1 Владимира.

На початку 1921 року Владимирський централ був перетворений на губернський ізолятор спеціального призначення — політізолятор.

Владимирська в'язниця входила в систему «особливих таборів і тюрем», організовану на основі постанови Ради Міністрів СРСР № 416–159 від 21 лютого 1948 «Про організацію таборів МВС із суворим режимом для утримання особливо небезпечних державних злочинців» для утримання засуджених до позбавлення волі шпигунів, диверсантів, терористів, троцькістів, меншовиків, есерів, анархістів, націоналістів, білоемігрантів і учасників інших антирадянських організацій, а також для утримання осіб, які становлять небезпеку за своїми антирадянськими зв'язками і ворожій діяльності.

Відомі ув'язнені

До революції 1917 року

Українські в'язні

Номерні в'язні

Керівники прибалтійських держав:

  • № 1 — Антанас Меркіс, прем'єр-міністр Литви,
  • № 2 — Меркіс (Меркене) Марія Антонівна, дружина А. Меркіса,
  • № 4 — Меркіс Гедемін Антонович, син А. Меркіса і М. Меркене,
  • № 5 — Юозас Урбшис, міністр закордонних справ Литви,
  • № 6 — Урбшис (Урбшене) Марія Францівна, дружина Ю. Урбшиса,
  • № 7 — Мунтерс Вільгельм Миколайович, міністр закордонних справ Латвії,
  • № 8 — Мунтерс Наталія Олександрівна, дружина В. Мунтерса,
  • № 9 — Яніс Балодіс, заступник президента і військовий міністр Латвії,
  • № 10 — Балодіс Ельвіра Юліївна, дружина Я. Балодіса,
  • № 11 — Йохан Лайдонер, генерал, командувач естонською армією (30.04.1952 — помер у в'язниці 13 березня 1953),
  • № 12 — Лайдонер Марія Антонівна, дружина Й. Лайдонера,
  • № 30 — Александрас Стульгінскіс син Доменіка, президент Литви,
  • № 31 — Стасіс Шилінгас, син Адомаса, міністр юстиції, член Державної ради Литовської республіки,
  • № 32 — Юозас Тонкунас, міністр освіти Литви.

Родичі Й. В. Сталіна:

  • № 22 — Аллілуєва Євгенія Олександрівна, дружина Аллілуєва П. С. (брата дружини Сталіна Надії Аллілуєвої),
  • № 23 — Аллілуєва Ганна Сергіївна, сестра дружини Сталіна Надії Аллілуєвої.

Діячі національних республік
  • Алі-заде Саїд Ризо — діяч таджицької культури
  • Гогоберідзе Симон — грузинський соціал-демократ
  • Дубін Мордехай — голова єврейської громади Латвії до 1940 року
  • Кукобака Михайло Гнатович — білоруський дисидент і правозахисник
  • Курбангалієв Мухаммед-Габдулхай — башкирський національний діяч і духовний лідер
  • Нжде Гарегін — вірменський військовий і державний діяч (з 24 квітня 1948 року по 1952 і в 1953–1955 роках; помер у Володимирському централі 21 грудня 1955)

Іноземні громадяни
  • Янош Кадар — угорський партійний і державний діяч[3]
  • Пауерс Френсіс Гері — американський військовий льотчик (1960–1963)
  • Жак Россі — радянський розвідник, французький історик[4]
  • Янковський Ян Станіслав — видатний представник польського Опору під час Другої світової війни, помер в ув'язненні
Воєначальники Третього райху
Японські військовополонені Квантунської армії
  • Сюн Акікуса — генерал-майор японської армії, начальник військової місії у м. Харбіні
  • Сігеру Майно — заступник міністра юстиції Маньчжоу-Го (Маньчжурської держави)
  • І Джі Юй — генерал-лейтенант японської армії, начальник штабу «Кіо-Ва-Кай», керівник релігійної громади «Червона свастика»

Інші відомі в'язні

Сучасна ситуація

Назва «Владимирський централ» стала відома багатьом завдяки пісням «Еврейский арестант» і «Владимирский централ» виконавця російського шансону Михайла Круга.

У 1996 році на території в'язниці створено музей, матеріали для якого надані Владимиро-Суздальським музеєм-заповідником.

Бібліотека Владимирського централу

Владимирський централ був не тільки камерами для ув'язнених. Керівництво зробило його ще й тюрмою для книг. Саме сюди звозили приватні бібліотеки, незаконно вилучені з майна арештованих. Враховуючи високий рівень освіти багатьох арештантів і їх колишні посади, приватні бібліотеки (серед них і на іноземних мовах) вважались такими ж небезпечними для Кремля, як і самі арештанти. Тому книги фактично були такими ж арештантами, як і живі люди.

Примітки
  1. Централ (застаріле) — центральна в'язниця ( Олександрівський, Тобольський, Ілецький, Ризький, Миколаївський, Новоборисоглібський, Новобєлгородський, Орловський, Владимирський і т. д.)
  2. Владимирский централ, ветер денежный // Новые Известия, 2005. Архів оригіналу за 17 березня 2007. Процитовано 21 квітня 2013.
  3. Росси Жак. Справочник по ГУЛАГу. т. 1. М.: Просвет. 1991 с. 53.
  4. AAJR — Chronologie(фр.)

Література
  • Галаншина Т. Г. Владимирский централ / Т. Г. Галаншина, И. В. Закурдаев, С. Н. Логинов. — М.: Эксмо, 2007. — 416 с.: ил. — (История тюрем России). — 6 000 экз. — ISBN 978-5-699-20587-5.

Посилання
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.