Грінченко Володимир Автономович

Володимир народився на Диканщині у сім'ї Автонома Семеновича Грінченка.
Батько з дитинства наймитував. Відбувши солдатом військову повинність, повернувся додому, влаштувався чорноробом на залізничну станцію у Полтаві. З часом купив невеличку ділянку землі. Але сім'я жила бідно.

Володимир почав працювати змалку, намагаючись хоча б щось заробити наймався до різних господарів. Де і як навчався грамоти до 1920-х років — невідомо.

Після 1920 (?) влаштувався лаборантом археологічного відділу до Центрального пролетарського музею Полтавщини (нині це Полтавський краєзнавчий музей).
На той час у музеї працювали В. М. Щербаківський, М. Я. Рудинський, К. В. Мощенко, В. М. Верховинець, О. К. Тахтай, М. І. Гавриленко, Ф. М. Попадич, В. О. Щепотьєв.
У цьому колективі В. Грінченко брав участь у комплексній історико-етнографічній експедиції до с. Яреськи (нині Шишацького району Полтавської області). Брав участь у археологічній експедиції М. Я. Рудинського, яка займалася дослідженням пам'яток черняхівської культури в урочищі Таранів Яр поблизу с. Мачухи Полтавського району.

1925 року вступив до Катеринославського інституту народної освіти.

Під час навчання брав участь у Дніпрельстанівській археологічній експедиції разом з Д.Яворницьким, М.Міллером, М.Макаренком та М. Рудинським. Експедиція відзначилась знахідкою так званого Кічкаського скарбу (1930), мабуть, найбільшого в Україні після Перещепинського.

По закінченню інституту вступив до аспірантури при Інституті історії матеріальної культури НКО УСРР. Під час навчання в інституті у 1932-1933 рр. проводив археологічні дослідження на теренах Луганщини[3].

Працював завідувачем відділом рабовласницького суспільства Харківського історичного музею, потім (з 1936) завідувачем відділу рабовласницького суспільства Центрального історичного музею ім. Т. Шевченка у Києві.

Був ученим секретарем музею. Через деякий час був звільнений, потім поновлений на роботі. З лютого 1937 став виконувачем обов'язків директора музею[4]. Цей період його діяльності різними дослідниками характеризується неоднозначно.

Через деякий час стан музею було піддано критиці у комуністичній пресі[5]).

5 жовтня 1937 звільнений. А.Гріншпон писав: «Унаслідок шкідництва український історичний музей приведено до розвалу. Директор музею Грінченко та його „ад'ютант“ — науковий працівник [Трохим] Тесля зробили все, щоб розвалити цей важливий заклад»[6].

18 квітня 1938 заарештований. Звинувачений у контрреволюційній діяльності.

До червня 1938 р. В.А.Грінченко, відкидаючи будь-які звинувачення, твердив одне: «<...> Учасником контрреволюційної організації я не був, антирадянської діяльності не проводив» [Архів СБУ. – Спр. 36371-ФП.– Арк. 1-5, 14-15.]. Тоді слідчі почали застосовувати особливо «вишукані» методи допиту. Про них пізніше розповість сам Володимир Автономович. «В червні 1938 р., – пригадував він, – на моє прохання очної ставки з членами контрреволюційної організації, до якої включили і мене, слідчий відповів, що її я отримаю лише тоді, коли мої кістки будуть повністю потрощені, а шкіра стане суцільним мішком. Тут же він передзвонив слідчому Крещанівському і попро сив у нього «махалку» <...> Через дві хвилини останній заніс до кабінету задню ніжку стільця, дав мені в зуби і запитав чи бачу я, що це таке, а також чи усвідомлюю, ще буде надалі» [7]

Засуджений до 5 років виправно-трудових таборів. Працював на лісоповалі у Красноярському краї. Під час вантажних робіт зламав ключицю. По закінченні строку ув'язнення йому не дозволили виїхати до України. До кінця 1946 працював в Управлінні табору.

До України повернувся 1947. Після повернення до Києва, почав працювати в Інституті археології АН УРСР. Але органи НКВС заборонили йому проживати у Києві. У лютому 1948 змушений був виїхати до Полтави, де мав працювати за завданням Інституту археології.

19 квітня 1948 р. помер внаслідок серцевого нападу. Похований на Монастирському кладовищі м. Полтава[8].

18 липня 1956 року президія Київського обласного суду прийняла рішення про припинення справи В. А. Грінченка за відсутністю складу злочину.

Залишки його архіву знаходяться у Науковому архіві Інституту археології (Ф. 11 — 11 од.зб.).

• Маньковська Р. В. Грінченко Володимир Антонович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 207. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
• Т. П. Пустовіт. Грінченко Володимир Автономович // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2020. — ISBN 944-02-3354-X.
• Нестуля О. О. Сплюндрована доля (В. А. Грінченко). В кн.: Репресоване краєзнавство. (20-30-і роки). К.: Рідний край, Хмельницький редакційно-видавничий відділ, 1991/(Інститут історії України. Всеукраїнська спілка краєзнавців. Міністерство культури України).— С. 204—209.
• Білокінь С. I. Музей України (Збірка П. Потоцького): Дослідження, матеріали. Монографія / Нац. Києво-Печер. іст.-культ, заповідник, НАН України. Ін-т історії України. Центр культурол. студій. — 3-тє вид., доп.— К., 2006. — 476 с.
• Куріло О. Ю. Самойленко Л. Г. // Нариси розвитку археології у музеях України: історія, дослідники, меценати. К., 2002.— С. 140.
• Miller M. Archaeology in the U.S.S.R. (1956). P. 65, 103, 162;
• Реабілітовані історією. Полтавська область. Науково-документальна серія книг. — Кн. 5 / Упорядник О. А. Білоусько. — Київ-Полтава: Оріяна, 2007. — 720 с.— С. 114—118.
• Принь М. О. Принь О. В. Археологічні дослідження Грінченка В. А. та Локтюшева С. О. на терені будівництва української частини залізничної магістралі Москва — Донбас (1932—1933) // Праці Центру пам'яткознавства. — 2018. — Вип. 33. — С. 206—212.

• Сайт Historical Analysis Narratives Sourses.com
• Історико-просвітницьке правозахисне благодійне товариство «Меморіал» ім. Василя Стуса. Списки репресованих. Репресовані краєзнавці
• Пуголовок, Юрій (15.08.2015). 115 років від Дня народження Володимира Грінченка. Останній Бастіон. Процитовано 12.02.2019.