Національний музей історії України

Від 26 лютого 2015 року до 16 березня 2020 р. генеральним директор НМІУ була Тетяна Сосновська. Міністр культури В'ячеслав Кириленко написав з приводу її призначення у Twitter: «Впевнений, музей тепер запрацює по-новому». Під час зустрічі з колективом музею міністр наголосив, що настав час для підходів і експериментів, аби вдихнути життя в головний музей країни.[1].

У листопаді 2015 музей став партнером та майданчиком для започаткованого спільно з ініціативою «LIKBEZ. Історичний фронт» проєкту «Відкрита школа історії». За словами його координатора Кирила Галушка, проєкт був сформований через необхідність «налагодити постійний робочий зв'язок між цехом фаховий істориків і цехом фахових журналістів». В межах «Відкритої школи історії» в НМІУ що два тижня мали відбуватися відкриті науково-популярні публічні лекції справжніх експертів і фахівців на ті історичні проблеми, які є дражливими, актуальними, з приводу яких відбуваються суперечки в суспільстві.[2] Свою підтримку проєкту також надали Український інститут національної пам'яті, Інститут історії України НАН України, Історичний факультет КНУ імені Тараса Шевченка. Першою стала лекція Кирила Галушка «Назва і простір: формування території України» 31 жовтня 2015 р.[3]

Восени 2018 року, музей став майданчиком для поширення сучасних профільних знань серед українських музейників в межах освітнього проєкту «Школа музейних лідерів»[4].

17 березня 2020 року, за результатами відкритого конкурсу, директором музею був призначений доктор історичних наук Андрощук Федір Олександрович[5].

Будівлю було побудовано першою архітектурною майстернею Міськради як першу в Києві і першу у всій Українській Республіці художню школу.

Спочатку будівля проєктувалась для будівництва на вул. Леніна[6], про що свідчить запис зроблений автором у 1980 р.: «На початку тридцятих років Київським міськвиконкомом мені, як архітектору майстерні Міськради, було доручено проєктувати Художню школу на ділянці, де зараз будується будинок „Київпроекту“ по вулиці Леніна, трохи лівіше. Проєкт був зроблений і затверджений всіма інстанціями»[7]. Так само про первинне планування розташування будівництва на вулиці Леніна було написано в газеті «Більшовик» від лютого 1936 р. «В центрі м. Києва на вул. Леніна обрано місце для будівництва школи, що виховуватиме художньо обдарованих дітей»[8].

Перед початком будівництва, без згоди Головного архітектурно-проєктного управління м. Києва та без погодження з автором проєкту, місце розташування школи було вирішено змінити. Рішення було прийнято у зв'язку з указом секретаря ЦК КП(б) У Станіслава Косіора,[6] за яким було вирішено зберегти проєкт у первісному вигляді, розмістити будинок майбутньої школи на місці Десятинної церкви якої у 1937 р. не було вже майже 10 років (вона як і безліч інших пам'ятників культури і мистецтва, була знесена радянською владою в 1928 році). Причина зміни місця розташування вказана не була. Можливо це був просто збіг, проте в одному з будинків, спочатку призначених під знесення у зв'язку з будівництвом школи на вул. Леніна, жив рідний брат Всеволода Балицького — тодішнього голови Раднаркому України, та за зміни місця будинок на вул. Леніна знесений не був.

Як тільки Каракіс дізнався про нове місце розташування школи «він почав категорично заперечувати проти нового місця, посилаючись на те, що це заповідна територія»[9]. Як видно з подальших архітектурних проєктів автора, він і надалі намагався запобігати будівництву на заповідних місцях, хоча в Радянські часи це було надзвичайно важко). Була скликана високоповажна комісія з обговорення будівництва і після відмови автора будувати на цьому місці секретар ЦК України П. П. Постишев (Нині визнаний одним з трьох організаторів голодомору в Україні[10]) наступивши Каракісу на ногу, прошепотів: «Не зробите ви, на цьому місці поставить цю ж школу хтось інший»[9][6].

Зрозумівши неможливість уникнення будівництва на Старокиївській горі і проконсультувавшись з істориками, автор запропонував розташувати будівлю школи в самому кінці Десятинного провулка (про що свідчить збережений оригінальний генеральний план забудови з місцем розташування будівель та з авторськими коментарями)[7][11]. Цей задум теж не був втілений в життя у зв'язку з великими витратами на будівництво фундаменту на крутому схилі гори. Врешті-решт «Каракісу вдалося відвоювати стародавні фундаменти, але школу на Старокиївській горі все-таки побудували[9].»

У 1944 у в будівлі замість художньої школи був заснований «Державний республіканський історичний музей». З 1950 р. музей перейменований на «Київський державний історичний музей». У ці часи в будівлі музею приймали в піонери, а так само возили сюди екскурсії з усього світу[6]. У 1952–1953 рр. провели реконструкцію будівлі[12], змінили конструкцію даху і прозорі скляні трикутні блоки призначених для кращого освітлення кімнат художньої школи, замінили на гладкіші. З 1965 року музей перейменували в «Державний історичний музей Української РСР». У жовтні 1991 року музей, що містився в будинку одержав статус Національного і з тих пір музей називається «Національний музей історії України», а в народі весь цей час будівля називається просто «Історичний музей».

Панорама території музею до реконструкції, лютий 2005 р.

• 
  Макет Кирилівської стоянки, кін. XIX ст. Макет був виготовлений на замовлення Вікентія Хвойки до XI-го Всеросійського археологічного з'їзду. Це один з найперших експонатів експозиції музею, що зображує археологічні дослідження пам'ятки.
• 
• 
  Залізний скіфський меч з золотим руків'ям з Більського городища (V - IV ст. до н.е.)
• 
• 
  Фрагмент експозиції присвяченої добі Київської Русі.
• 
• 
• 
• 
  Карета київських митрополитів (XVIII ст.)
• 
• 
•