Даріо Фо

Даріо Фо
Dario Fo
Даріо Фо
Ім'я при народженні італ. Dario Luigi Angelo Fo
Народився 24 березня 1926(1926-03-24)
Санджано
Помер 13 жовтня 2016(2016-10-13) (90 років)
Мілан
·респіраторне захворюванняd
Поховання
Громадянство  Італія
Національність італієць
Діяльність драматург, режисер, художник
Alma mater Академія Брери
Мова творів італійська
Роки активності 19502016
Жанр драма
Magnum opus Archangels Don't Play Pinballd, Mistero Buffod, Accidental Death of an Anarchistd, Can't Pay? Won't Pay!d, Trumpets and Raspberriesd, Elizabeth: Almost by Chance a Womand, The Pope and the Witchd і The Two-Headed Anomalyd
Членство Коледж патафізикиd і Американська академія мистецтв і наук
Партія Партія комуністичного відродження
Конфесія буддизм
Родичі Alessandro Fod
У шлюбі з Франка Раме
Діти Jacopo Fod
Автограф
Премії Нобелівська премія з літератури (1997)
Сайт: dariofo.it

 Даріо Фо у Вікісховищі
 Висловлювання у Вікіцитатах

Даріо Фо (італ. Dario Fo; 24 березня 1926, Санджано, провінція Варезе 13 жовтня 2016, Мілан) італійський драматург, режисер, теоретик театру, художник. Лауреат Нобелівської премії з літератури (1997), почесний доктор римського університету «Ла Сап'єнца» (2006).

Біографія

Даріо Фо, червень 2007

Батько майбутнього драматурга працював залізничником. Обоє батьків мали антифашистські переконання, а батько був членом соціалістичної партії. З дитинства у Фо виявився великий потяг до мистецтвом. Незважаючи на скруту, батьки вирішили підтримати сина в його мистецьких зацікавленнях. З 1940 року Даріо Фо поступив на факультет сценографії у міланській Академії Брера, де вивчав живопис, а в 1945 році перейшов на навчання на факультет архітектури Міланського політехнічного інституту.

Перші твори Фо написав у студентські роки. Це були невеликі монологи, сатиричні скетчі, напівфантастичні оповідання (схожі на народні перекази). Ці твори він виконував у колі друзів і з часом зажив популярності. З 1952 року Фо працює на радіо, де виконує свої гумористичні монологи.

1953 року Фо залишив інститут і цілковито присвятив себе творчості. Він заснував театр-вар'єте разом з акторами Ф. Паренті та Д. Дурано. Для цього театру він написав і поставив два фарси «Пальцем в око» (1953) і «Зв'язати здорових» (1954). Незабаром обидва твори були заборонені цензурою. У той час на творчий розвиток Фо великий вплив мав французький мім і режисер Жак Лекок.

1954 року Фо одружився з акторкою Франке Раме, яка стала його постійною партнеркою й працювала артисткою в його театрі. У 1955—1957 роках Фо писав сценарії для кіно, виступав як художник і виконавець у деяких фільмах, зокрема у режисера Карло Лідзані. У 1957—1958 роках тандем Фо-Рамі робить свій дебют у Міланському Пікколо Театро, потім вирушає в річний тур всією Італією.

У 1959 році він створив новий театр «Трупа Даріо Фо — Франке Раме», для якого писав комедії. Особливо успішною була п'єса на три акти «Архангели не грають у фліпер» («Gli archangeli giocano a flipper», 1959), фарсова комедія, сатира на чиновницьку бюрократію, й комедія «Ізабелла, три каравели і базікало» («Isabrella, tre caravelle e un cacciabelle», 1963) — про Христофора Колумба, його відкриття та нелегкі стосунки з королівською владою Іспанії. У 1961 році проходить перший виступ за кордоном у Стокгольмі, потім у Польщі. Театр Даріо Фо побував у 73 країнах світу.

Війна у В'єтнамі та студентська революція 1968 року, що прокотилася всією Європою, спонукали Фо цілковито змінити своє ставлення до театру та до ролі драматурга в сучасному суспільстві. Він відмовився від комерційності й став найпомітнішим представником «політичного театру», — руху, що набув популярності, зокрема й у Франції. За підтримки АРЦІ (ARCI), культурної організації італійської компартії він організував новий театр «Нуова шена» (нова сцена), до якого увійшли близько 30 акторів. Фо написав і поставив декілька комедій про боротьбу пролетаріату з капіталом у стилістиці агітпропу. Найуспішнішою була комедія «Робітник знає 300 слів, а хазяїн 1000. Через те він хазяїн» («L'operaio conosce 300 parole 1000 per queato lui e il padrone», 1969).

У 1969 році Фо створив свій найвідоміший твір — «Містерію-буфф» («Misted Buffo», 1969). Цей гостросатиричний твір був спрямований як на правих, так і на лівих, зокрема на італійських комуністів. Тож у 1970 році після тривалих дискусій Фо і Раме залишили театр «Нуова шена» та вийшли з рядів комуністичної партії. Того самого року вони створили новий незалежний театр ультралівого спрямування «Ла Комуне». Однією із найкращих комедій Фо, створених в цей період — п'єса «Випадкова смерть анархіста».

На запрошення RAI 2 Фо повертається на телебачення. 1977 року Фо розробив декілька великих телевізійних проектів, зокрема багатосерійний телеваріант спектаклю «Містерія-буфф». У 1982 році він поставив моноспектакль за матеріалами середньовічних фарсів «Непристойна байка». У 1977—1979 роках написав декілька п'єс феміністичного спрямування, зокрема п'єсу «Увесь дім, постіль і церква» (1977) і комедію «Вільна пара».

У 1981 році Копенгагенський університет нагородив Фо престижною премією Соннінга, яку він присвятив Франке. У 1990—1991 роках Даріо Фо знову виступає на сцені зі своїми новими монологами.

Нобелівська премія з літератури 1997 року була присуджена Даріо Фо «за те, що він, наслідуючи середньовічних блазнів, осуджує владу й авторитет і захищає гідність пригноблених».

Протягом всієї своєї творчої життя Даріо Фо і Франка Рамі вели активне громадське життя, яка іноді перетворювалася на політичну боротьбу. У сатиричних комедіях Фо на євангельські сюжети «Архангели не грають у фліппер» (1959), «Містерія-буф» (1969), а також у п'єсі «Випадкова смерть анархіста» (1971) соціальний гротеск доведений до карикатури.

До 1986 року Фо написав сорок п'єс, які йдуть зараз у 48 країнах світу, зокрема і в Україні (Київ (Київський академічний театр «Колесо»), Львів, Ужгород, та ін.)

У 1997 році Фо одержав Нобелівську премію з літератури. На думку Фо, ця премія для нього — «це визнання слова, виконуваного зі сцени». С. Аллен, постійний секретар шведської Академії, сказав при врученні нагороди: «Даріо Фо — одна із центральних постатей європейського театру останніх десятиліть. Він наслідує середньовічних блазнів, відважно критикуючи та захищаючи пригноблених. Він відкриває нам очі на зловживання можновладців і суспільні несправедливості».

2001 року Фо став членом міжнародного Колежу патафізики, створеного на честь Альфреда Жаррі. У 2008 році брав участь у зйомках фільму-розслідування Джульєтти К'єза 9/11.Розслідування з нуля про події 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку.

Творчість

Даріо Фо (11 липня 2008 року)

Театр Фо безпосередньо пов'язаний з традицією комедії дель арте, для його п'єс характерна імпровізаційність, фарсове начало, відмова від психологізму, поєднання реальності та фантастики, гротесковість, буфонада, високий ритм, використання музики й пісень.

Він автор сценічних фарсів-арлекінад («Пальцем у око», 1953), документальних політичних драм в традиціях Брехтівського театру («Народна війна в Чилі», 1973, та інші), гротескно-сатиричних п'єс, перейнятих чорним гумором, насичених актуальними алюзіями й побудованих на акторській імпровізації. Тут прийоми агітпропівської сатири переплітаються з елементами середньовічних майданних дьяблерій, комедії дель арте, ярмаркового театру ляльок, циркової клоунади.

Містерія-Буфф

Містерія-Буфф («Mistero buffo», 1969) — це комічна містерія за сюжетами Євангелія, середньовічних хронік Італії й Франції. П'єса складається з окремих сцен: «Воскресіння Лазаря», «Народження комедіанта», «Боніфацій VIII» та ін. Створюючи «Містерію…», Фо спирався на апокрифічні євангелія. Він вживав відомі сюжети й перетлумачував їх. У п'єсі дуже багато дійових осіб, але, за задумом автора це моноспектакль. Усіх персонажів виконує один актор. Уперше Фо поставив «Містерію-буфф» у 1969 році. Відтоді зміст п'єси надзвичайно розширився: щоби виконати її всю, потрібен не один вечір. П'єса має відкриту структуру. Це своєрідна театральна імпровізація, й хоча вона може прийняти і приймає нові сюжети, нові сцени, при цьому її структура не порушується, а залишається стійкою. Власне ігровий сюжет легко і вільно переходить у безпосереднє спілкування з глядачами. Фо підштовхує до розмови про проблеми сучасної політики, використовуючи для цього навіть найменший привід. Маючи тонке відчуття залу, він імпровізує й інколи несподівано навіть для своїх колег додає до спектаклю нові, незаплановані раніше сцени. Не існує двох однакових спектаклів за «Містерією-буфф», та й опубліковані варіанти п'єси відрізняються один від одного. Так серед персонажів цієї п'єси свого часу побували (поряд із власне персонажами комедії) всі провідні політики Італії й світу останніх трьох десятиліть.

Випадкова смерть анархіста

Випадкова смерть анархіста («Morte accidentale di un anarchico», 1970) — яскравий, сценічний, сповнений гумору твір. За формою і жанром — це фарс. За змістом — своєрідне розслідування загадкової смерті людини, котра «випадково випала з вікна» поліцейського відділка за загадкових обставин. Водночас це твір про владу мистецтва над людьми, що є однією з улюблених тем театру Даріо Фо.

Вибрані твори

Автограф Даріо Фо
  • Il dito nell'occhio (1953)
  • Sani da legare (1954)
  • Non tutti i ladri vengono per nuocere (1958)
  • Gli arcangeli non giocano a flipper (1959)
  • Aveva due pistole con gli occhi bianchi e neri (1960)
  • Chi ruba un piede è fortunato in amore (1961)
  • Isabella, tre caravelle e un cacciaballe (1963)
  • [[Settimo: ruba un po' meno (1964)
  • La colpa è sempre del diavolo (1965)
  • La signora è da buttare (1967)
  • Grande pantomima con pupazzi grandi, piccoli e medi (1968)
  • L'operaio conosce 300 parole, il padrone 1000: per questo è lui il padrone (1969)
  • Mistero buffo (1969)
  • Morte accidentale di un anarchico (1970)
  • Morte e resurrezione di un pupazzo (1971)
  • Tutti uniti! Tutti insieme! Ma scusa quello non è il padrone? (1971)
  • Il Fanfani rapito (1973)
  • Non si paga, non si paga! (1974)
  • Clacson, trombette e pernacchi (1981)
  • Coppia aperta, quasi spalancata (1983)
  • Il papa e la strega (1989)
  • Johan Padan a la descoverta de le Americhe (1991)
  • Il diavolo con le zinne (1997)
  • Lu Santo Jullare Françesco (1997)
  • Marino libero, Marino è innocente (1998)
  • Il paese dei mezarat (2002)
  • L'anomalo Bicefalo (2003)
  • Sotto paga! Non si paga!]] (2007)

Література

  • Binni L. Dario Fo. Firenze: La nuova Italia, 1977
  • Puppa P. Il teatro di Dario Fo: dalla scena alla piazza. Venezia: Marsilio, 1978
  • Chiara Valentini: La storia di Dario Fo, Milano, Feltrinelli, 1997, ISBN 88-07-81475-7
  • Tony Mitchell: Dario Fo. People's court jester, Methuen, London 1999, ISBN 0-413-73320-3
  • Antonio Scuderi: Dario Fo and Popular Performance, Legas 1998
  • Tom Behan: Dario Fo. Revolutionary Theater, Pluto Press, London 2000, ISBN 0-7453-1357-4
  • Behan T. Dario Fo: revolutionary theatre. London; Sterling: Pluto Press, 2000
  • Farrell J., Scuderi A. Dario Fo: stage, text, and tradition. Carbondale: Southern Illinois UP, 2000
  • Farrell J. Dario Fo and Franca Rame: harlequins of the revolution. London: Methuen, 2001
  • Concetta D'Angeli — Simone Soriani: Coppia d'arte — Dario Fo e Franca Rame, Edizioni Plus, Pisa, 2006, ISBN 88-8492-338-7
  • Simone Soriani: Dario Fo. Dalla commedia al monologo (1959—1969), Corazzano (PI), Titivillus, 2007
  • Шкляр Л.Є, Шпиталь А. Г. Під знаком Нобеля. Лауреати Нобелівської премії з літератури 1901—2006. — К.: Грамота, 2006. — 504 с.,

Примітки

    Посилання

    • Фо Даріо // Зарубіжні письменники. Енциклопедичний довідник : у 2 т. / за ред. Н. Михальської та Б. Щавурського. — Тернопіль : Навчальна книга — Богдан, 2006. Л  Я. — С. 678. — ISBN 966-692-744-6.
    • Фо // Універсальний словник-енциклопедія. — 4-те вид. К. : Тека, 2006.
    This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.