Джордж Баланчин

Георгій Баланчивадзе народився в сім'ї грузинського композитора Мелітона Баланчивадзе (1862–1937), одного з основоположників сучасної грузинської музичної культури. Молодший брат Георгія Андріа також став згодом відомим композитором. Мати Георгія прищепила йому любов до мистецтва, і зокрема, до балету.

1913 року Баланчивадзе зарахували до балетної школи при Маріїнському театрі, де навчався у Павла Гердта і Самуїла Андріанова. Після Жовтневої революції школу розпущено, і йому довелося заробляти на життя таперством. Незабаром школу знову відкрили (її фінансування, тим не менш, було значно урізано), і в 1921 році, закінчивши її, Баланчивадзе вступив в балетний клас Петроградської консерваторії, де вивчав також гру на фортепіано, теорію музики, контрапункт, гармонію і композицію, і був прийнятий у кордебалет Державного театру опери та балету.

1922 року він одружився з п'ятнадцятирічною танцівницею Тамарою Жевержеєвою, донькою відомого театрального діяча Левкія Жевержеєва. 1923 року закінчив консерваторію.

Під час поїздки на гастролі до Німеччини 1924 року Баланчивадзе разом з кількома іншими радянськими танцівниками вирішив залишитися в Європі і незабаром опинився в Парижі, де отримав запрошення від Сергія Дягілєва на місце хореографа в Російському балеті[3]. За порадою Дягілєва танцюрист адаптував своє ім'я на західний манер — Джордж Баланчин.

Незабаром Баланчин став балетмейстером Російського балету, і впродовж 1924–1929 років (до смерті Дягілєва) поставив дев'ять великих балетів і низку невеликих окремих номерів. Він співпрацював із такими композиторами, як Сергій Прокоф'єв, Ігор Стравінський, Клод Дебюссі, Ерік Саті, Моріс Жозеф Равель.

Серйозна травма коліна не дозволила йому продовжувати кар'єру танцівника, і він повністю переключився на хореографію.

Після смерті Дягілєва Російський балет почав розпадатися, і Баланчин покинув його. Він працював спочатку в Лондоні, потім в Копенгагені, де був запрошеним балетмейстером. Повернувшись на деякий час в Новий Російський балет, який влаштувався у Монте-Карло, і поставивши кілька номерів для Тамари Туманової, Баланчин незабаром знову пішов з нього, вирішивши організувати власну трупу — «Балет 1933» (Les Ballets 1933). Трупа проіснувала лише кілька місяців, але за цей час провела у Парижі фестиваль з тією ж назвою. Після однієї з постановок відомий американський меценат Лінкольн Кірстайн запропонував Баланчину перебратися до США і там заснувати балетну трупу. Хореограф погодився і в жовтні 1933 року переїхав до США.

Балетмейстер у США

Мстислав Ростропович, Джордж Баланчин та Юрій Григорович, фото 1972 року

Архітектор Філіп Джонсон спорудив Нью-Йоркський міський балет за задумом та вимогами Баланчина

Першим проектом Баланчина на новому місці було відкриття балетної школи. За фінансової підтримки Лінкольа Кірстайна і Едварда Ворберга 2 січня 1934 року Школа Американського балету прийняла перших учнів. Баланчин сам викладав у школі, відкривши талант Гілсі Кіркланд, а також особисто відібрав та запросив низку яскравих танцюристів, зокрема Мюріела Стюарта, українських балерин Антоніну Тумковську та Хелен Дудін, обидві уродженки Києва, та Олександру Данілову[4], що виховали кілька поколінь артистів американського балету[5].

Через рік Баланчин засновував професійну трупу — «Американський балет», який виступав спочатку в Метрополітен-опера, потім гастролював як самостійний колектив, а в середині 1940-х розпався.

Нова трупа Баланчина «Балетне товариство» була створена знову при щедрій підтримці Кірстайна. 1948 року Баланчину надійшло запрошення керувати цією трупою у складі Нью-Йоркського центру музики і драми. Так «Балетне товариство» стало Нью-Йоркським міським балетом.

У 1950-ті — 1960-ті роки Баланчин здійснив ряд успішних постановок, серед них і «Лускунчик» Чайковського, виконання якого стало різдвяною традицією у США.

З кінця 1970-х у хореографа почали проявлятися ознаки хвороби Кройцфельда—Якоба. Він помер в 1983 році, похований на кладовищі Окленд в Нью-Йорку[6].

Баланчин вважав, що в балеті абсолютно не важливий сюжет, головне лише музика і сам рух: «Треба відкинути сюжет, обійтися без декорацій і пишних костюмів. Тіло танцівника — його головний інструмент, його має бути видно. Замість декорацій — зміна світла… Тобто танець висловлює все за допомогою тільки лише музики.»[7].

• Баланчин Джорж, Мэйсон Френсис. Сто один рассказ о большом балете/ Пер.с англ. — М.: КРОН-ПРЕСС, 2000. — 494 с. — 6000 экз. — ISBN 5-23201119-7

• Біографія Баланчина на сайті товариства його імені, balanchine.org