Дорошенко Наталія Михайлівна

Зі спогадів Наталки Дорошенко про Антона Синявського:

«Я теж у 1909 р. закінчила школу Лисенка і підписала контракт на сезон 1909/1910. Школа заарендувала Народний Лукіанівський театр у Деміївці, і моя приятелька М. М. Старицька запропонувала мені грати драматичних героїнь. Через те я не могла поїхати з своїм чоловіком до Катеринослава. В 1910 р. я переїхала в Катеринослав і першим моїм ділом було зробити візит панству Синявських... Я зразу з головою пірнула в громадську працю в «Просвіті» у Катеринославі і у філіях катеринославської «Просвіти», тобто — у Мануйлівці по той бік Дніпра і в Діївці по сей бік Дніпра. У Катеринославі була таємна організація «Товариство українських поступовців» (ТУП). Центр цієї організації знаходився у Києві. До ТУПу в Катеринославі належали: А. Ст. Синявський, інж. Ів. Мих. Труба, Юхим Павловський, головний лікар Червоного Хреста; проф. В. О. Біднов, Є. С. Вировий і ми обоє з чоловіком. Може, ще хтось належав, та я, на жаль, не можу пригадати. Збори ТУПу відбувались у нас, у Павловських і Труби».

Як свідчать архівні матеріали, канцелярія катеринославського губернатора не дала дозволу Наталці Дорошенко прочитати 13 лютого 1911 у Мануйлівській «Просвіті» публічну лекцію «Про Марка Вовчка». В Державному архіві Дніпропетровської області збереглася складена рукою Дмитра Дорошенка програма лекції «Марко Вовчок і її твори». Наталка мала також прочитати після лекції оповідання Марка Вовчка «Горпина». На проханні бюрократична резолюція: «Чи зареєстрована філія? Відмовити!»

У «Словнику українських псевдонімів» О. Дея (1969) подано один криптонім Н. Д-о, під яким вона друкувалася в журналі «Життя і знання» (1933). Тим часом було виявлено ще один криптонім Н. Д-ко, яким підписано статтю-спогад «На похороні М. М. Коцюбинського» («Дніпрові хвилі». — Катеринослав. — 1913. —№9, —С. 153 — 155). Катеринославська «Просвіта» делегувала Наталку Дорошенко провести М. Коцюбинського «в далеку і вічну дорогу...» Замість вінка на домовину письменника поклала від імені «Просвіти» двадцять карбованців у фонд побудови надгробного пам’ятника М. Коцюбинському. Цінність репортажу Наталки Дорошенко у поданих нею по свіжих слідах фактах утисків щодо українського класика і по його смерті. Було заборонено промови на похороні Коцюбинського, спів хору семінаристів.

«Заборонено все, що можна було заборонити», — з сумом писала Д. І все ж «Народу була сила! Біля трьох тисяч — не дивлячись на те, що не було ніяких оповісток, а місцева газета навіть платного звичайного оголошення, коли буде похорон, не захотіла надрукувати».

Спогад Наталки Дорошенко, звісно, не друкувався в радянських виданнях (авторка емігрувала, чоловік був гетьманським міністром), хоча саме в збірнику «Спогади про Михайла Коцюбинського» (Вид. 2, доповнене. — К.: «Дніпро». — 1989) бракує такого детального опису похорону класика й обстановки навколо нього.

На загальних річних зборах Мануйлівської «Просвіти» 2 лютого 1913 Наталка Дорошенко обрана кандидатом до ради. Виконувала головну роль у виставі «Наймичка» І. Карпенка-Карого, поставленій 1913 драматичною секцією Мануйлівської «Просвіти». Виставу показано не лише в Мануйлівці, але і в Катеринославі, в польському клубі «Огніско» (будинок на розі нинішніх вулиць Т. Шевченка і К. Лібкнехта). Міська публіка дивилася «Наймичку» 17 лютого 1913. На думку рецензента «Дніпрових хвиль», «д(обродій)ка Дорошенко своєю натуральною, щирою грою змалювала постать безрідної, безталанної дівчини-наймички дуже яскраво і захопила глядачів».

12 травня 1913 під режисурою і за участю Наталки Дорошенко у Діївській «Просвіті» поставлено п’єсу «Безталанна». Вистава мала надзвичайний успіх і зразу здобула популярність. 22 травня того ж року знову поставлено «Наймичку». «Вистава мала значний успіх художній і матеріальний». На загальних зборах Катеринославської «Просвіти» 22 вересня 1913 Наталка Дорошенко обрана разом з чоловіком, Д. Дорошенком, почесним членом Катеринославської «Просвіти».

На початку літа 1913 виїхала з Катеринослава. «Дніпрові хвилі» у зв’язку з цим зазначали, що Наталка Дорошенко «на протязі чотирьох літ поклала багато сил у театральні вистави як у Катеринославі, так і особливо в Мануйлівській та Діївській філіях «Просвіти», організуючи місцеві драматичні сили».

Наталка Дорошенко приятелювала з Дмитром Яворницьким, листувалася з ним (збереглося шість її листів до історика), перебравшись 1913 до Києва. Під час тяжкої хвороби заповіла йому зібрані українські реліквії. Музеєві ім. Поля, очолюваному Д. Яворницьким, запропонувала свій улюблений національний костюм, детальний опис якого в листі до Д. Яворницького відповідає вбранню на її портреті (1912), виконаному катеринославським митцем В’ячеславом Кореневим (1871 — 1952). Портрет зберігається у фондах Дніпропетровського художнього музею.

Під час Першої світової війни подружжя Дорошенків опікувалося галичанами і пораненими воїнами. Письменниця Галина Журба згадувала про цілковитий розгром українства з початком Першої світової війни у Києві, коли було закрито українські видання, редактора П. Богацького заарештовано і заслано у Наримський край. Існував тільки «Український клуб», в якому влаштовано воєнний лазарет і цим урятовано від ліквідації.

«Видужавши, вояки вертаються на фронт з добрим багажем свідомості й везуть її іншим. Найжвавішу діяльність з акторів виявила Наталка Дорошенко, дружина Дмитра Дорошенка. Вояки її обожнювали».

— (Галина Журба. Від «Українсь-хати» до «Музагету»).

У 1917 — 1918 Наталка Дорошенко була членкинею театральної Ради в Києві, одна з організаторок Державного Драматичного театру, в якому з успіхом виступала в драматичних і героїчних ролях.

З 1920 — на еміграції, виступала як декламаторка, її зусиллями створені українські драматичні студії в Празі й Варшаві. Після смерті 1951 чоловіка Наталка Дорошенко останні роки життя в еміграції жила сама, про що я свідчить її лист до Наталі Павлушкової від 24 квітня 1963, наведений у книжці Юрія Семенка «Наталя Павлушкова» (Львів, 1999):

«Життя моє дуже сумне: слаба, стара, самітня і не забезпечена... Я маю окрему кімнату, на жаль, без ванни. Мене убиває самота. Це найтяжча недуга».

Заупокійна служба Божа по Наталці Дорошенко була відправлена 21 жовтня 1970 в українській правславній церкві в Людвігсфельді. Похорон відбувся того ж дня в Мюнхені на цвинтарі «Вальдфрідгоф» (стара частина).