Дорошенко Дмитро Іванович

У студентські роки

Народився у Вільно у родині, що походила зі старовинного українського козацько-старшинського роду на Глухівщині та з якого вийшли два українські гетьмани — Михайло Дорошенко та Петро Дорошенко. Батько — Іван Якович (1848—1914), 1874 року із відзнакою закінчив Харківський ветінститут, протягом 30 років працював ветеринаром у Вільно[2].

Навчався на історико-філологічному факультеті Варшавського, Петербурзького і Київського університетів. В 1903 очолював Українську студентську громаду в Петербурзі. Дуже рано розпочав політичну діяльність, спочатку як член Революційної Української Партії, а згодом — Товариства Українських Поступовців. Активно займався публіцистикою.

З 1897 співпрацював з політичними виданнями в Галичині.

У 1905 році, коли у зв'язку із заворушеннями вищі навчальні заклади Петербурга закрили на необмежений час, переїхав до Полтави, де став співробітником газети «Полтавський час».[3]

Події 1906 року застають його в Києві. В умовах послаблення тиску цензури Дорошенко поринає в національно-політичне життя і стає співробітником таких часописів, як «Громадська думка», «Нова громада», «Рада», «Рідний край», «Хлібороб», «Украинский вестник», «Украинская жизнь», «Україна». Певний час працював вчителем у середніх школах Києва і Катеринослава.[3]

У травні 1906 року з відкриттям Першої державної думи Дорошенко був запрошений до Петербурга на посаду секретаря журналу «Украинский вестник» — органу української парламентської громади.[3]

В 1910–1914 — редактор часопису «Дніпрові хвилі» у Катеринославі.

Під час першої світової війни обраний уповноваженим Всеросійського Союзу Міст на Південно-Західному фронті (з 1915), очолював відділ допомоги українцям на окупованих російськими військами землях Галичини і Буковини[4].

В березні 1917 Дорошенко після реорганізації ТУП у Союз Українських Автономістів-Федералістів (з червня 1917 — Українська Партія Соціалістів-Федералістів) став членом цієї організації. З квітня 1917 входив до складу Української Центральної Ради.

22 квітня призначений Тимчасовим урядом крайовим комісаром Галичини і Буковини з правами генерал-губернатора.

Після відступу 2 серпня 1917 російських військ з Галичини повернувся до Києва, наприкінці серпня 1917 йому було запропоновано сформувати новий склад Генерального Секретаріату УЦР. Проте через розходження у поглядах на шляхи становлення української державності з Михайлом Грушевським Дорошенко відмовився від цієї пропозиції. Незабаром був обраний губернським комісаром Чернігівщини і перебував на цій посаді до 24 грудня 1917 (6 січня 1918 за н.ст)· Після цього виїхав до Києва; де й перебував під час боїв за місто і російсько-більшовицької окупації·

Весною 1918 виїхав у Галичину. Після приходу до влади гетьмана П.Скоропадського повернувся до Києва.

20 травня 1918 очолив Міністерство закордонних справ Української Держави. В період керівництва зовнішньополітичним відомством було відкрито дипломатичні представництва України в Румунії, Польщі, Швейцарії, Фінляндії та ряд українських консульств за кордоном і зарубіжних держав у Києві. В липні-серпні 1918 при активній участі Дмитра Дорошенка відбулася ратифікація Берестейського миру 1918 країнами Четверного союзу (крім Австро-Угорщини).

В середині серпня 1918 у відповідь на антиукраїнську політику уряду генерала С. Сулькевича у Криму Дорошенко вжив ряд заходів для економічної блокади півострова, після реалізації частини з яких кримські власті пішли на переговори про форми державного об'єднання України.

Дмитро Дорошенко часто виступав посередником у пошуках шляхів порозуміння між Павлом Скоропадським і національно-демократичними силами та вироблення умов формування українського уряду на повністю національній основі.

В жовтні 1918 робив спроби вступити у переговори з дипломатичними колами держав Антанти у Берні.

Після падіння Гетьманату працював приват-доцентом Кам'янець-Подільського державного українського університету.

1919 року Дорошенко пішов у вигнання і врешті оселився у Празі, де чехословацький уряд дав притулок українським та російським емігрантам, особливо науковцям.

У 1920 разом з Вячеславом Липинським, Сергієм Шеметом та іншими діячами гетьманського руху брав участь у створенні об'єднання українських монархістів — Українського Союзу Хліборобів-Державників.

У міжвоєнний період Дорошенко був професором історії в Українському вільному університеті у Празі, входив до складу Правління Товариства підтримки української науки і культури в Німеччині і став першим директором Українського наукового інституту в Берліні та професором історії церкви у Варшавському університеті. У 1937 та 1938 роках він здійснив два дуже успішні лекційні тури Канадою, яка на той час мала велике українське іммігрантське населення. У Берліні мешкав у Вільмерсдорфі, Регенсбургер Штрасе, 32 (1920-ті рр.), потім в Фріденау, Петер-Вішер-Штрасе, 19 (1930-ті рр.)

1939-го повернувся до Праги, де продовжив роботу як історик в Українському вільному університеті.

1945 року Дорошенко перебрався до Західної Німеччини, де став першим президентом Української вільної академії наук. 1947 року переїхав до Канади, де викладав історію та літературу в колегії Святого Андрія у Вінніпезі та разом з істориком літератури Леонідом Білецьким та філологом Ярославом Рудницьким створили філію Української вільної академії наук. Однак він захворів у Вінніпезі і 1950 року повернувся до Європи.

Реклама книжок для дітей, українська щоденна газета «Свобода» (США), № 210, 10 вересня 1937

В 1921—1951 — професор кафедри історії Українського вільного університету у Відні, Празі і Мюнхені.

Дмитро Дорошенко очолював Український науковий інститут у Берліні (1926–1931), Українську вільну академію наук (1945–1951). За визначенням Олександра Оглоблина, Дмитро Дорошенко був першим українським істориком, який дав науковий огляд історії України як процесу розвитку української державності.

Автор близько 1 тис. праць з історії України, історії культури і церкви в Україні. Головні праці Дмитра Дорошенка:

• Двотомник «Нарис історії України», перше видання вийшло в УНІ у Варшаві 1932 (Том I[5]) і 1933 (Том II[6]) року.
• «Історія України 1917-23» (ч. І-2, 1930, 1932),
• «Огляд української історіографії» (1923),
• «Православна церква в минулому і сучасному житті українського народу» (1940),
• монографії про Миколу Костомарова, Пантелеймона Куліша, Володимира Антоновича, гетьмана Петра Дорошенка та інших.
• «Слов'янський світ у його минулому й сучасному» Б; 1922 «Українське слово» (у трьох томах)

Визначне місце в українській публіцистиці займають книги спогадів Дорошенка «Мої спогади про давно минуле. 1901—1914 роки» (1949), «Мої спогади про недавнє минуле. 1914—1920 роки» (1923–1924).

Поховано його у Мюнхені на кладовищі Вальдфрідгоф.[7]

У 2013 році при підтримці Музею гетьманства був створений «Гетьманський фонд Петра Дорошенка».[8] Фонд здійснює дослідження діяльності гетьманів України Михайла та Петра Дорошенків, поширення інформації про них, дослідження родоводу Дорошенків.

• Дорошенко Д. Короткий нарис історії Христіянської Церкви / др. Дмитро Дорошенко. — Винипеґ : Накладом Вид. Спілки ”Еклезія”, 1949. – 102 с.
• Дорошенко Д. Мої спомини про давнє-минуле (1901–1914 роки) / Дмитро Дорошенко. — Винипеґ : Накладом Вид. Спілки Тризуб, 1949. – 167 с.
• Дорошенко Д. Коротенька історія Чернігівщини / Д. Дорошенко. – Чернігів : Вид. Т-во ”Сіверян. думка”, 1918. – 38 с.
• Дорошенко Д. По рідному краю : (подорож. враження й замітки) / Дмитро Дорошенко. – Вид. 2-ге, переробл. й доповн. – Львів : Наклад М. Таранька, 1930. – 156 с.
• Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914-1918). Ч. 1 : Галицька Руїна 1914-1917 років / Дмитро Дорошенко. – Львів : Червона калина, 1923. – 131 с.
• Дорошенко Д. Православна церква в минулому й сучасному житті українського народу / Дмитро Дорошенко. – Берлін : Р. Б. : Нація в поході, 1940. – 70 с.
• Дорошенко Д. Угорська Україна / Д. Дорошенко. – Прага : Всесвіт. Тип. Політики в Празі, 1919. – 34 с. – (Інформаційна українська серія ; чис. 1).
• Дорошенко Д. Огляд української історіографії / Д. Дорошенко. – Прага : Наклад укр. ун-ту в Празі, 1923. – 221 с.
• Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 1 : (До половини XVII століття) / Д. Дорошенко. – Варшава : б. в., 1932. – 230 с. – (Праці Українського наукового інституту ; т. 9) (Серія підручників ; кн. 1).
• Дорошенко Д. Нарис історії України. Т. 2 : (Від половини XVII століття) / Д. Дорошенко. – Варшава : б. в., 1933. – 370 с. – (Праці Українського наукового ін-ту ; т. 8). – (Серія підручників ; кн. 2). (одне з сучасних перевидань: Дорошенко Д. І. Нарис історії України: Передмова І.О. Денисюка / Д.І. Дорошенко. — Львів : Світ, 1991. — 576 с.)
• Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. Т. 1 : Доба Центральної Ради / Дмитро Дорошенко. – Ужгород : б. в., 1932. – 450 с.
• Дорошенко Д. Історія України, 1917-1923 рр. Т. 2 : Українська Гетьманська держава 1918 року / Дмитро Дорошенко. – Ужгород : б. в., 1930. – 500 с.
• Дорошенко Д. Євген Чикаленко : його життя і громадська діяльність / Д. Дорошенко. – Прага : Вид. фонду ім. Чикаленка при Укр. акад. ком., 1934. – 100 с.
• Дорошенко Д. З історії української політичної думки за часів світової війни / Д. Дорошенко. – Прага : б. в., 1936. – 99 с.
• Dorošenko, D. Hejtman Petr Dorošenko a jeho turecká politika / D. Dorošenko, A. J. Rypka. – Praha : Tiskem Pražské akciové tiskárny, 1933. – 55 s.

У Чернігові та Снігурівці існують вулиці Дмитра Дорошенка Чернігівська міська рада. Розпорядження № 46-р від 12 лютого 2016 року / 1.48. вулицю Соколовської на вулицю Дмитра Дорошенка.

У м. Дніпрі на будівлі обласної ради на кошти д-ра Ніни Синявської зі США відкрито меморіальну дошку, на якій зазначено: "У цьому будинку було комерційне училище, в якому з 1901 по 1917 рік працювали визначні українські вчені Дмитро Яворницький (1855-1940), Антін Синявський (1866-1951), Дмитро Дорошенко (1882-1951)".

Примітки