Дурилін Сергій Миколайович

Сергій Миколайович Дури́лін (рос. Сергей Николаевич Дурылин; псевдоніми: Сергій Сєвєрний, Р. Артем, Бібліофіл, М. Васильєв, С. Д., І. Комісаров, Н. Кутанов, В. Нікітін, Д. Ніколаєв, С. Ніколаєв, Д. Ніколаєв-Дурилін, Н. Сергєєв, М. Раєвський, С. Раєвський, Сергій Раєвський; нар. 26 вересня 1886, Москва — пом. 14 грудня 1954, Болшево) — російський письменник, історик літератури й театру, мистецтвознавець. Доктор філологічних наук з 1944 року, професор з 1945 року; член-кореспондент Академії наук СРСР з 1945 року.

Дурилін Сергій Миколайович
Народився 14 (26) вересня 1886
Москва, Російська імперія
Помер 14 грудня 1954(1954-12-14)[1] (68 років)
Корольов, Митищинський міський округ, Московська область, РРФСР, СРСР
Поховання Даниловський цвинтар
Країна  Російська імперія
 СРСР
Діяльність поет, літературний критик, біограф
Alma mater Московський археологічний інститутd
Галузь філософія
Заклад Інститут світової літератури ім. О. М. Горького
Звання професор
Ступінь доктор філологічних наук
Нагороди
Особ. сторінка museumkorolev.ru
Роботи у Вікіджерелах
Висловлювання у Вікіцитатах

Біографія

Народився 14 [26] вересня 1886(18860926) року в місті Москві (нині Російська Федерація) в сім'ї купця[2]. З 1897 по грудень 1903 року навчався в IV-й Московській чоловічій гімназії. Зблизився з революційним підпіллям. Протягом у 1906—1908 років був кілька разів заарештований. У 1904—1913 роках співпрацював з видавництвом «Посередник», друкувався у журналах «Вільне виховання» (1907—1913; з 1907 року — секретар редакції); «Маяк» (1909—1913), «Терези» (1909), «Російська думка», «Известия археологічного товариства вивчення російської Півночі» (1913), «Известия товариства вивчення Олонецької губернії» (1913); в альманаху «Труди і дні» (1913); газетах «Нова Земля» (1910, 1912), «Російські Відомості» (1910—1913) і низці інших друкованих видань. Одночасно протягом 1910—1914 навчався в Московському археологічному інституті. Дипломна робота — іконографія святої Софії.

З початком Першої світової війни приєднався до релігійно-філософського гуртка, вбачаючи призначення Російської імперії зберегти православ'я. У 1917 році прийняв духовний сан. 22 червня 1922 року був заарештований за звинуваченням у антирадянській діяльності і поміщений до Бутирської в'язниці, а потім на півроку — до Владимирської. У 1923 році за свої релігійно-філософські переконання висланий у Челябінську область. 26 вересня 1924 року рішенням Особливої наради при колегії Об'єднаного державного політичного управління достроково звільнений від адміністративного покарання з дозволом проживати у всіх містах країни. У 1927 році заарештований знову і висланий в Томськ, де мешкав три роки. З Томська у 1930 році був переведений жити в місто Киржач Владимирської області[2].

Після звільнення впродовж років жив у Москві, а з 1936 року в Болшево[2] (нині у складі міста Корольова, Російська Федерація). У 1931–1949 роках працював у Державному інституті театрального мистецтва, та одночасно з 1945 року в Інституті історії мистецтв АН СРСР. У 1949 році за дослідження в галузі російської класичної драматургії, сценічної історії п'єс, вивчення проблем акторської творчості був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапора. Помер в Болшево 14 грудня 1954 року. Похований в Москві на Даниловському цвинтарі[2].

Наукова діяльність

Автор праць з історії російської літератури, зокренма про творчість Костянтина Леонтьєва, Михайла Лермонтова, Миколи Гоголя, Олександра Островського, Федора Достоєвського.

Досліджував психологію художньої творчості, зв'язки літератури з театром, музикою, живописом. Після 1945 року вивчав історію українського театру, російсько-українські культурні зв'язки. Серед праць:

  • «М. К. Заньковецкая» (1954; український переклад — «Марія Заньковецька», Київ, 1955);
  • в книзі «Творча єдність: з історії українсько-російських театральних зв'язків» (Київ, 1957):
    • «З історії українсько-російських театральних зв'язків»;
    • «Щепкін і Україна»;
    • «Мова братнього народу»;
    • «Айра Олдрідж і Тарас Шевченко».

Про п'єси Івана Котляревського відгукнувся як про творіння народного поета, взяте з глибин народного життя.

У статті «Крепостные дети» (книга «Крепостные дети: Очерк С. Дурылина. — Песни о неволе и воле», Москва, 1911) окремий розділ присвятив Тарасу Шевченку.

У дослідженні «Из семейной хроники Гоголя: Переписка В. А. и М. И. Гоголь-Яновских, письма М. И. Гоголь к Аксаковым» (Москва, 1928) є значний матеріал про українську культуру.

Пам'ять
  • У місті Корольові у 1993 році в мікрорайоні Болшево відкрито «Музей-квартиру Сергія Миколайовича Дуриліна». У 2006 році цей будинок-музей виграв конкурс на отримання президентських грантів в галузі культури та мистецтва;
  • На честь Дуриліна названа одна з міських вулиць міста Корольова і Болшевська міська бібліотека № 2;
  • У Корольові міською адміністрацією з 2008 року заснована «Літературна премія пам'яті Сергія Миколайовича Дуриліна». У конкурсі беруть участь прозаїки, поети, публіцисти, дитячі письменники у п'яти номінаціях: «Проза», «Поезія», «Драматургія», «Літературознавство», «Публіцистика» та «Відкриття року»[2].

Примітки
  1. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. Меморіальний музей «Слідча тюрьма НКВС».(рос.)

Література
This article is issued from Wikipedia. The text is licensed under Creative Commons - Attribution - Sharealike. Additional terms may apply for the media files.