Ентоні Ґіденс

• 18 січня 1938 — народився у Едмонтоні м. Лондон (Англія)[5]. Його батько його був клерком Лондонської ради пасажирського транспорту (London Passenger Transport Board).
• У 1959 р. — отримав академічне звання бакалавра в університеті Халл (Hull University), одержавши диплом в царині соціології й психології[6].
• З 1961 р. — почав роботу викладачем соціальної психології в університеті Лечестера (University of Leicester). Саме там він познайомився з Норбертом Еліасом і почав працювати над теоретичною базою свого погляду.
• З 1969 р. — викладає в Кембриджському університеті, де став одним із засновників Комітету із соціальних і політичних наук при економічному факультеті, який пізніше перетворився в повноцінний соціологічний факультет. Є одним із засновників відомого наукового видавництва «Політі Пресс».[7].
• з 1970 р. — старший викладач соціології в Кембриджському університеті[8].
• У 1974 р. — магістр Лондонської школи економіки й політичних наук (London School of Economics); доктор філософії Кембриджського університету (King's College, Cambridge). Працював в університеті Лейчестера і у Кембриджському університеті.
• Від 1985-1987 рр. — донині, є професором соціології в Кінг Коледжі, Кембридж (Велика Британія).
• Від 1997 р. — став радником англійського прем'єр-міністра Тоні Блера. Бере активну участь у політичних дебатах на стороні лівоцентристського крила лейбористської партії. Постійно бере участь у діяльності мозкового центру «Пулней Нетуорк».
• У 2002 р. — став лауреатом премії принца Астурійського за досягнення у соціальних науках.
• У 1997–2003 рр. — був директором Лондонської школи економіки й політичних наук.
• У червні 2004 р. — за наукові досягнення йому був даровано довічно особисте перство, право іменувати себе бароном Ґіденсом, титул пера Англії.
• Барон Е. Ґіденс є автором 34 книг і біля двохсот статей[9][10]. Його праці присвячені соціальній теорії та історичній соціології[11]. Його інтелектуальні праці перекладені на 29 різних мов світу; середня продуктивність пана Ентоні Ґіденса становить більше як одна книги на рік.
• За даними на 2007-й, він перебував на 5-му місці у списку авторів, що найбільше часто згадуються у соціології[5].

Відомий як творець соціальної «теорії структурації». Його теорія структурації найпривабливіша для пострадянських країн[12]. Для нього соціальні системи — це репродукована соціальна практика, що не мають структур, але несуть на собі структурні властивості. Згідно з ним структура в соціальних системах проявляється у «відбитках» пам'яті та «репродуктивній праці», що орієнтують поведінку інформованих публічних діячів здібних до ерудиції. Він прив'язує структуру (у вигляді правил і ресурсів) до макро- соціальних систем і до мікро- рівнів пам'яті, і це поєднання розглядає як власне наукове досягнення. — Він робить спробу поєднати концепції класиків соціології — К. Маркса, Е. Дюркгейма та М. Вебера, знайти те спільне і притаманне їм. Визначаючи фундаментальні характеристики суспільства епохи модерну, він намагається сконструювати підстави для нової соціологічної концепції. Новим інструментом соціального пізнання повинна стати викладена ним теорія структурації. Поняття «структурації» дає можливість описати взаємодію структур і соціальної дії. Упродовж останніх років у соціології спостерігається постійний інтерес до теоретичних концепцій, зосереджених на розв'язанні проблеми поєднання агента (тобто індивіда як суб'єкта дії) та соціальної структури. Зокрема, сюди можна віднести теоретичні побудови Е. Ґіденса, М. Арчера, П. Бурдьє, Д. Локвуда, Н. Моузеліса, П. Штомпки та ін.. Загалом ці теорії постулюють себе як такі, що запропонували адекватне пояснення взаємних конституючих впливів людей/агентів та суспільства/соціальної структури, без надання засадничої переваги тій чи іншій стороні. Звичайно, питання адекватності таких пояснень залишається відкритим і потребує критичного розгляду. Проте відразу слід зазначити, що насамперед увагу дослідників привернула концепція структурації Е. Ґіденса, як найбільш провокативна й контроверсійна[13].

Хоча Е. Ґіденс почав наукову діяльність із перегляду робіт класиків соціальної теорії («Капіталізм і сучасна соціальна теорія», 1971 р.), але на його теоретичні погляди вплинула філософія М. Гайдеггера (концепція інтерпретації часу й буття). Він використовує постулат М. Гайдеггера, що ні простір, ні час не можуть бути розглянуті в сучасній філософії й соціальної теорії й трактуванню І. Канта, як рамки «структури» соціальних об'єктів і їх діяльності. Поняття простору й часу можуть інтерпретуватися тільки як постійне спадкоємне змішання присутності й відсутності. У першу чергу він виступає проти аксіоматичних теорій «функціоналізму» і «еволюціонізму». За його визначенням «функціоналізм» є доктриною, що:

1. постулює наявність «потреб» у соціальних систем і суспільств, а
2. забезпечує визначення шляхів, по яких суспільства задовольняють ці потреби, представляє як пояснення того, чому частки й конкретні соціальні процеси відбуваються так, як вони відбуваються.

Подібне трактування «функціоналізму», відповідно Е. Ґіденса, містить у собі як «нормативний функціоналізм» Т. Парсонса, так і «конфліктний функціоналізм» Р. К. Мертона. Е. Ґіденс стверджує, що функціоналізм ґрунтується на неправильному поділі соціальної статики й динаміки, синхронізації й діахронізації. Це призводить до шерегу грубих логічних помилок. При вивченні систем діахронічно ми аналізуємо, як вони змінюються в часі, що в рамках функціональної традиції неминуче призводить до ідентифікації часу із соціальними змінами. Він активно заперечує функціональне трактування тільки в контексті просторово-тимчасових відносин (зрозумілих ним відповідно до філософської концепції М. Гайдеггера) і розумітися як один з елементів серед інших в обладнанні соціальної системи. До того ж, полемізуючи з поглядами Маркса, він стверджує, що поняття влади й свободи (волі) не є опозиційними. Навпаки, влада лежить глибоко в основі природи людського агенту і «вільна діяти інакше». Влада, відповідно до теорії структуризації, визначається як породжувана «в і через» відтворення структур домінування. Також Е. Ґіденс виступає проти ототожнення суспільства з національною державою. Скоріше слід говорити про «соціальні системи й інституції, які можуть бути (а можливо й ні) обмежені національними кордонами».

Е. Ґіденс відкидає соціологічний позитивізм Е. Дюркгейма й протиставляє йому близький до М. Вебера метод «подвійної герменевтики», в основі якого лежить уявлення, що соціологи, на відміну від представників природничих наук, повинні інтерпретувати соціальний світ, уже підданий інтерпретації самими акторами. У теорії структурації він пробує створити моністичне уявлення про соціальну реальність, у якій елімінується опозиція діяльного (суб'єктивного) і структурного (об'єктивного) аспектів. Із цією метою він уводить концепцію «дуальності структури», згідно з якою структура є одночасно засобом здійснення діяльності та її результатом. В останніх працях Е. Ґіденс вивчає відмінності між традиційною й пост-традиційною культурами (премодерном і модерном) з погляду їх впливу на ідентичність, інтимні відносини й політичні інститути.

Нині існує шерег вторинної літератури, що продовжує розвиток теорії структуризації Е. Ґіденса (наприклад, І. Дж. Коген, «Теорія структуризації», 1989 р.).

Критики обвинувачують пана Е. Ґіденса у «винаході велосипеда» там, де соціологічні теорії соціальної дії, структури й змін уже виробили досить ясні варіанти відповідей. Також, як і пана Т. Парсонса, його звинувачують у відриві від емпіричної реальності й науковому обскурантизмі (наприклад: Дж. Кларк, «Е. Ґіденс — Консенсус і полеміка», 1990 р.).

Своєю головною метою Е. Ґіденс й донині вважає перебудову соціальних теорій і перегляд сучасного розуміння розвитку й напрямку руху суспільства епохи модерну.

• Список 100 найкращих публічних інтелектуалів (опитування)

• Н. Ротар. Ґіденс Ентоні // Політична енциклопедія. Редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К.: Парламентське видавництво, 2011. — с.174 ISBN 978-966-611-818-2
• Романова, С. П. Теория структурации Э. Гидденса как новая попытка осмысления социальной реальности — Минск: Право и экономика, 2010. — С. 6-33. (рос.)