Епідемія чуми в станиці Ветлянка

На початку 1878 року станиця, що розташована на березі Волги, нараховувала близько 1700 жителів і 300 дворів.

«Є всі підстави стверджувати, що ... м. Астрахань з рибними промислами є відкриті двері, а сама Волга з її прибережними поселеннями — широкий шлях для вторгнення з Азії до Росії, а через Росію і в Західну Європу, всякого роду епідемій»[1]

Першим 28 вересня 1878 року захворів 65-річний козак Агап Хрітонов, який і помер вже 2 жовтня. Він страждав від головного болю, загальної слабкості, болю в боці, крім того, під пахвою в нього виявився бубон. Хворобу намагалися надалі пояснити тим, що якийсь родич привіз йому товари з Малої Азії, але ця версія не витримала перевірки. Слідом за Хритоновим упродовж жовтня — листопада захворіли на бубонну форму ще кілька його одностаничників, а відтак місцевий фельдшер Трубілов, який не розпізнав чуму, покликав 19 жовтня 1878 року на консультацію фельдшера Стіркаса з Копановської станиці.

На початку епідемії відзначено, що вона перебігала відносно легко, що не було притаманне чумі в Середньовіччя. Тому Трубілов не вирішив тоді сповіщати своє начальство, адже із 7 захворілих після 19 жовтня помер лише один хворий. На першому етапі епідемії, коли ще не був очевидний її епідемічний характер, хворі тягнули зі зверненням за медичною допомогою. Проте з початком листопада перебіг епідемії став тяжчім, з'явилися невластиві бубонній чумі випадки кровохаркання. Трубілов 13 листопада зрештою повідомив про випадки в Астрахань. Він заявив, що у Ветлянці з'явилася невідома йому хвороба і тому він попросить надіслати в станицю лікаря. Вказав на те, що у хворих спостерігалися припухання лімфатичних залоз, гарячка, головний біль і занепад сил. Хворі, за його словами, зверталися за медичною допомогою тоді, «коли будь-яка допомога неможлива, з 14 хворих на початку епідемії померло семеро». Для перевірки цього донесення до Ветлянки астраханською медичною управою відряджений лікар Кох.

Другим етапом епідемії стало проникнення чуми в рід Бєлових. Він налічував 84 людини, з них загинули 59 осіб, тобто 70 %, постраждали 14 будинків з 15-ти, причому деякі вимерли повністю (так зване «чумне побоїще»). Саме серед Бєлових чума по до кінця не з'ясованій причині перейшла з бубонної в легеневу клінічну форму, висококонтагіозну і особливо смертельну, і почала поширюватися вже повітряно-крапельним механізмом передачі інфекції без участі бліх, що переносять трансмісивно бубонну форму.

18 листопада «внаслідок словесного наказу» наказного отамана Астраханського козачого війська, станицю відвідав старший військовий лікар астраханського козачого війська Депнер. Згідно з його рапортом після огляду 8 хворих, він повідомив отаману, що козаки потерпали «послаблювальною пропасницею з пухлиною печінки, селезінки, припуханням лімфатичних залоз, або пахових або пахвових, і тифоїдним станом». Значну летальність він пояснив тим, що хворі запізно зверталися за лікарською допомогою і не дотримувалися «належної обережності під час хвороби».

Заразний характер хвороби став очевидним, хоча на той момент ще не був поставлений правильний діагноз. Депнер відбув з Ветлянки, але повернувся в ніч з 5 на 6 грудня і одночасно з ним прибули двоє фельдшерів. За пропозицією Депнера було прийнято постанову станичного управління про відкриття у Ветлянці лікарень, їм же була введена міра поділу станиці на 4 ділянки, з яких повинні були повідомляти лікарям і фельдшерам відомості про хворих. Сам же Депнер оглянув хворих тільки один раз, разом з доктором Кохом. Причому він зайшов в спорожнілий будинок Осипа Бєлова. Мабуть те, що відбулося в цій родині, його потрясло і деморалізувало. Депнер більше вже нікуди не ходив, він замкнувся у відведеній йому хаті й не пускав до себе навіть фельдшерів. Ті були змушені, приносячи йому свої рапортички, прикладати їх до скла вікна, через яке Депнер їх читав. 12 або 13 грудня Депнер виїхав з Ветлянки до Єнотаївки, мотивуючи свій від'їзд сильним нервовим розладом. Звідти він послав кінцевий рапорт наказному отаману, в якому писав, що з 27 листопада: «Описані мною ознаки цієї жорстокої хвороби дають мені право дивитися на неї або як на найжорстокіший і злоякісний тиф, або як на своєрідну людську чуму (лат. pestis indica), або як на хворобу нову, середню між тифом і чумою». Він також записав: «З 10 грудня до всіх описаних мною явищ приєдналися в деяких випадках плями на тілі, від просяного зерна до гривеника і більш; хворі випускали від себе якийсь особливий, меду подібний запах, і смерть наступала в сплячці, при швидкому занепаді сил. Було багато трупів, що не клякнули, загнивали через 2-3 години. З 9 грудня відсоток летальності, поступово збільшуючись, досяг до 4 січня 100.»

Ще 6 грудня через станицю у село Нікольське проїжджав попечитель калмиків Рашевський, який тоді не помітив на вулиці Ветлянки особливого зневіри. Але коли 8 грудня він на зворотному шляху знову проїхав через станицю, то не зустрів на її вулицях жодної людини, все віконниці будинків і ворота були закриті. Станиця як би вимерла.

Перший, хто не повірив діагнозу «гарячка», який поставили Депнер і Кох, був священик Гусаков, який також потім помер від чуми. «Ніби ми не знаємо, що таке гарячка, — записав він у своєму щоденнику, — у людей з'являється головний біль, потім жар, запаморочення, блювання, пухлина в паху або під пахвою, і через 3-4 дні, найбільше через 6 днів, вони вмирають. Хіба це гарячка!?» Він не ховався в будинку, а діяльно намагався допомогти станичникам в їхній біді. Але коли він помер, жоден із козаків не взявся його ховати. Могилу у мерзлому ґрунті були змушені копати його стара мати та вагітна дружина. Обидві зрештою захворіли та померли.

Фельдшер Стіркас зумів відговоритися власною хворобою і хворобою дружини, заодно він заручився запитом копановського станичного управління. Завдяки цьому він відпросився у доктора Коха і поїхав додому, в станицю Копановську. На місце Стіркаса був присланий фельдшер станиці Михайлівська Семенов. Фельдшер Трубілов загинув 4 грудня, а Семенов — 7 грудня. Всього між 4 і 21 грудня померли 6 фельдшерів: Трубілов, Степанов, Бєляков, Семенов, Аніскін і Коноплянніков

З 27 листопада по 8 грудня 1878 року включно у ній захворіло 110 мешканців, з яких померло 43, видужало 14, перебували на лікуванні 43 особи. Пік епідемії припав на 14 грудня, того дня загинули 36 людей. Потім число випадків чуми і смертей стало зменшуватися, 15 грудня загинули 19 осіб, а в середині січня 1879 року епідемія у Ветлянці практично припинилася.

Однак чума вибралася за межі станиці й поширилася в навколишні поселення. Постраждали зокрема:

• Пришиб — населення на початок епідемії — 3523 людини; померло в два етапи, від двох послідовних у часі контактів з Ветлянки (зокрема другий контакт від 3 черниць, які читали над небіжчиками у Ветлянці Псалтир, захворіли і померли), 16 осіб (останній помер 24 грудня 1878 року).
• Єнотаєвськ — 2 випадки смерті від чуми.
• Старицьке — населення — 2155 осіб; померло 8 осіб після контакту з жінкою, що їздила до Ветлянки читати молитву над тамтешніми покійниками. У всіх розвинулася легенева форма чуми.
• Михайлівка — населення — 668 осіб; померло троє мешканців.
• Удачноє — населення — 860 осіб; померло двоє.
• Табун-Аральське урочище — померли усі п'ятеро тих, хто заразився від фельдшера, що працював у Ветлянці.
• Селитренне — населення — 2499 осіб; померло 36 мешканців.

Незважаючи на наявність очевидних симптомів бубонної чуми у найперших хворих, численні фельдшера і лікарі, які прибували до Ветлянки, впродовж декількох місяців не могли поставити вірний діагноз, висловлюючи безліч різних припущень. У метричній книзі станиці до кінця листопада вказувалися такі причини смерті як «застуда», «злоякісна» або «тифозна гарячка». Доктор Кох, який прибув до станиці в листопаді, описав хворобу як «жорстоку переміжну гарячку з припуханням залоз» і призначав хворим хінін, як при малярії. Також він призначав хлорну воду внутрішньо, зовні на бубони, що вже розкрилися — карболову примочку, а на бубони, що ще не вскрилися — ртутну мазь. Також застосовувалася саліцилова кислота, холод. У своєму рапорті він зазначив одного хворого, що мав бубон під пахвою, який хворів на той час вже 10 днів. У хворого спостерігався кашель із кровохарканням. Кох звернув увагу на особливий характер мокротиння — «клейка, схожа на іржу». При перкусії його легких він почув тупий звук, при аускультації — крепитацию. Згодом хворий видужав, не захворіли після спілкування з ним Депнер і Кох. Кох сумлінно кілька разів приїжджав у Ветлянку, але чуму так і не розпізнав і залишався при своїй першій думці. Приїхавши в останній раз у Ветлянку 27 листопада, він уже не покидав її до самої смерті. Захворівши на чуму, доктор Кох, не бажаючи наражати на небезпеку зараження господаря будинку, в якому він жив, священника Гусакова, сам вирушив до лікарні. Не знайшовши собі місця через лежачих усюди небіжчиків, він стягнув одного з них з ліжка і ліг на його місце. Кох помер 15 грудня.

18 грудня 1878 року до Ветлянки, що залишилася без лікарів і без лікарні, яка організована на початку грудня була занедбаною, заповнена трупами, приміщення були з вибитими вікнами, прибули доктори Морозов і Григор'єв. Вони також не розпізнали чуму. Запропоновані ними діагнози для різних хворих були «крупозна пневмонія», «тиф» і «тифозна пневмонія». Обидва заразилися: Морозов помер 28 грудня, а Григор'єв — 7 січня 1879 року.

На початку січня до Ветлянки прибув чиновник з особливих доручень, доктор Краcoвський, який визначив хворобу як «пневмотиф». Астраханський лікарський інспектор, доктор Цвінгман, категорично заперечив проти визнання хвороби чумою.

Перша лікарня була відкрита 8 грудня в будинку купця Калачова, що був безоплатно переданий ним для цієї мети. Вона була розрахована на 20 хворих. Того ж дня вона була заповнена хворими, з яких до ранку наступного дня в живих залишалося лише шестеро. До того ж будинкові печі виявилися несправними, сталося задимлення приміщення і довелося вибити скло, тому лікарня залишилася без опалення. Наглядачі та санітари помирали один за одним. Добровольцям, що їх змінювали, відрами давали горілку, щоб хоч якось утримати їх від втечі, й ті постійно лежали п'яними серед хворих і померлих, не виконуючи ніяких обов'язків. Трупи перестали виносити, пацієнтам не надавався ніякій догляд, хворих доставляли туди силою. Всього в цій лікарні від чуми, голоду і холоду померли 70 осіб. Лише вижила одна жінка, яка одужала після чуми, проте мало не померла від холоду і голоду. Були відкриті ще дві лікарні, проте в них ситуація була не кращою. Найважче було організувати прибирання трупів, тому що місцеві жителі боялися торкатися до них з остраху заразитися. Спорожнілі будинки закривали зовні прямо з померлими, а іноді й з ще живими всередині, і уникали підходити до них. Навіть родичі відмовлялися ховати своїх рідних. Найчастіше залучити місцеве населення до збирання трупів вдавалося тим же способом, що й до догляду за хворими, тобто заздалегідь напоївши. Щоб вберегти себе при контакті з трупами лікарі та санітари використовували дьоготь, яким мазали одяг і рукавиці, потім руки, обличчя і одяг мили карболловою кислотою (карболкою). Могили засипали вапном.

У Ветлянку були відряджені відомі науковці — Г. М. Мінх і Е. Е. Ейхвальд. До кінця епідемії туди прибула міжнародна комісія епідеміологів, яка включала 11 науковців з Німеччини, Франції, Англії, Австро-Угорщини, Румунії та Османської імперії на чолі з відомим німецьким гігієністом та епідеміологом Августом Гіршем.

Граф М. Т. Лоріс-Меліков, якого цар Олександр ІІ призначив до Астрахані та суміжних губерній тимчасовим генерал-губернатором для боротьби з епідемією, отримав майже необмежені повноваження. Особливу увагу він приділив карантинним кордонам. Всі до того заражені місцевості оточили спеціальним кордоном, який повинен був зберігатися «до закінчення 42-дневнаго терміну після останнього смертного випадку». Граф оточив всю губернію четвертим за рахунком кордоном, по правому берегу Волги від Світлого Яру до Зам'янів (у цих двох населених пунктах були ще й облаштовані карантини). Цей кордон був покладений на козаків, які були розташовані постами, на відстані трьох верст кожен, причому в проміжках між постами ходив постійно патруль. Цей захід поширено і на лівий берег Волги. Карантин на південь від Сарепти включав:

• будівлю для прийому і дезінфекції паперів, паспортів;
• два будинки для попереднього утримання підозрілих по чумі осіб;
• дезінфекційну кімнату для одежи;
• лазарет для хворих на чуму;
• лазарет для підозрілих хворих;
• лазарет для непідозрілих хворих.

Карантин біля Сарепти був поза кордону, що оточував заражену область, і призначався для тих підозрілих осіб з Астраханської губернії, яким вдалося б, користуючись путівцями сусідніх степів, пройти через кордон. Огляд паспортів з цієї нагоди проводився з великою строгістю. Ті, хто не мали паспортів, затримувалися у карантині на 10 днів. На час дезінфекції люди, підозрілі на наявність чуми, забезпечувалися нижньою білизною за рахунок державної скарбниці. Тривалість дезінфекції становила 12 годин, з 48-годинним після того провітрюванням речей. Якщо речі були від чумних хворих, то їх дезінфікували 12 годин, 48 годин провітрювали, дезінфікували знову 12 годин або спалювали. Карантин діяв з 27 грудня до середини березня. Такий же карантин був організований у Світлому Яру — діяв з 29 грудня по 18 лютого.

Дуже великий карантин був влаштований в станиці Зам'яни. У ньому, після повернення із зараженої місцевості, була витримана протягом 10 днів міжнародна комісія Гірша. Карантин був влаштований таким чином: вулицю, що йшла до Волги, розділили на 15 секторів і оточили високим парканом. Біля воріт і в декількох місцях біля огорожі встановили військові пости. Через північні ворота впускали тих, хто прибував із підозрілих по чумі місцевостей, і після 10-денного спостереження випускали через південні ворота, на шлях до Астрахані. Проїжджаючі з привілейованого стану, якщо вони прибували в один день, поміщалися в одній будівлі. Великий двір був у загальному користуванні, так що уникати контакту з раніше або пізніше прибулими, віддавалось на розсуд тих, що вже самі перебували під наглядом. У південних воріт влаштували кватирку, до якої в певні години сільські жителі приносили для продажу життєво необхідні припаси. Продаж проводилася під наглядом унтер-офіцера. Мідні гроші промивалися водою в решеті з довгою ручкою. Паперові гроші, речі та екіпажі піддавалися 24-годинний дезінфекції хлором. Екіпажі покривалися просмоленим рядном і під ним прокурювалися.

20 лютого 1879 року видано розпорядження про те, щоб всі вулиці та двори Астраханської губернії були очищені від бруду, кладовища впорядковані згідно з санітарно-поліцейськими вимогами, щоб за доброякісністю припасів влада мала особливий нагляд і всюди було б достатню кількість дезінфекційних засобів. Ці заходи були швидко приведені у виконання. Граф особисто бував у Ветлянці, оглядав кордони. З відпущених у його розпорядження чотирьох млн рублів для боротьби з чумою було витрачено не більше 300 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. За цю успішну боротьбу граф був нагороджений орденом Св. Олександра Невського.