Запорозький дуб

В перші роки росту (орієнтовно, XIII—XIV століття) дубок був позбавлений верхівки, і на висоті 1-3 метрів у нього з'явилися відгалуження. Існує хибна думка, що, можливо, саме тому дерево збереглося від вирубки в ХІХ столітті. Дослідники, які у ХІХ ст. спеціально займалися вивченням козацтва та української етнографії регіону — О. С. Афанасьев-Чужбинський, Я. П. Новицький та Д. І. Яворницький — жодним словом не обмовилися про видатне дерево. Перша з відомих нам згадок про Запорізький дуб у Верхній Хортиці пов'язана не з українцями, а з менонітами. Дерево фігурує вже у переказі про прибуття в Україну колоністів-піонерів улітку 1789 р.: «Після огляду місцевості вони поставили свої намети під розкішним дубом, котрий, як прийнято вважати, був одним із найстарших у країні дерев на той час. Він залишався пам'яткою великого історичного значення та викликав великий інтерес протягом всього перебування менонітів у Росії»[4]. Є також свідчення, що під кроною дуба щойно прибулі колоністи проголосили свою першу молитву на новій землі з подякою за успішне завершення тривалої подорожі[5].

Дерево отримало серед місцевих менонітів назву Hundertjährige Eiche — Віковий дуб, або Grosse Eiche — Великий дуб[6]. Як свідчить народжений у Хортиці 1905 р. Н. Я. Крьокер (N.J. Kroeker), Віковий дуб — свідок перших важких років на шляху до процвітання, «дорогоцінний зв'язок із далеким минулим» — завжди викликав велике захоплення менонітів. Дуб був осередком сільського життя — тут проходили зустрічі, пікніки, великі сімейні свята, весілля тощо. Колоніст Корнеліус Гільдебранд (Kornelius Hildebrand) забажав прослідкувати ріст дерева. Для цього він змайстрував дерев'яний обруч, який обвів навколо стовбура. До обруча було приєднано пружину та шкалу із вказівником. Дані записувалися протягом кількох років[7]. Пастор Вернер Де Йонг (Werner De Jong) з Нью-Брансвіка, Східна Канада, називав хортицький Віковий дуб найвідомішим деревом в історії менонітів усього світу[8].

Перша згадка Хортицького дубу в українській літературі датується тільки 1905 роком. Я. П. Новицький у праці «Очерки Днепра» пропонував віддати дуб під захист «товариства чи лісоохоронного комітету»[9]. У 1910 р. у селі Хортиця було створено Хортицьке товариство охранителів природи, чому значно посприяло сусідство такої визначної пам'ятки, як Віковий дуб[10].

Внаслідок політичних і соціальних катастроф І пол. ХХ ст. менонітські колонії в Україні припинили існування. Для тих менонітів, кому пощастило емігрувати за межі Радянського Союзу, Віковий дуб у Хортиці набув ще більшого сакрального значення, як символ туги за втраченою батьківщиною предків. Канадійка К. Н. Классен (C.N. Klassen) називає дерево «живим доказом та справжнім свідком славного минулого Хортиці»[11]. Американка Х. Р. Паулс (H.R. Pauls) констатує: «Більшість з нас пов'язують місто Хортицю з „великим дубом“»[12]. Саме поняття власної історії у свідомості розкиданих по всьому світу нащадків українських менонітів асоціюється з Віковим дубом. Не випадково з 1999 р. емблемою журналу «Mennonite Historian», що видається Центром Вивчення Братських Менонітів у Канаді є силует цього дерева[13].

Багато туристів-менонітів намагаються привезти з собою з Хортиці жолуді Вікового дубу з тим, щоби посадити їх вдома[14]. Сьогодні десятки таких дерев, вирощених у багатьох менонітських колоніях Канади, США та інших країн, сприймаються, як свого роду історичні пам'ятки. Досить часто біля них встановлюються меморіальні таблички з відповідними написами. Одна з таких стоїть біля молодого дубу, що росте у парку міста Вінклер, штат Манітоба, Канада. Текст на ній починається словами: «У найстаршій менонітській колонії в Україні стояв величезний 1000-літній дуб — Хортицький Дуб. Це прекрасне старе дерево було місцем збору поколінь козаків. Те ж саме значення він мав і для менонітів, що приїхали в Російську Імперію 1789 року на запрошення Катерини ІІ…»[15].

Хворобу дерева, що протягом 1990-х рр. призвела до відмирання майже всіх його гілок, меноніти сприйняли, як символ пережитого ними горя. На початку 2000-х рр. у менонітській громаді з'явився вельми сміливий задум консервації загиблого дуба та перетворення його на «Меморіал жертвам радянського пекла». Як найкраще місце для нього, пропонувався розташований біля Дніпрогесу постамент тоді ще не демонтованого пам'ятника Леніну[16].

Якщо для емігрантів-менонітів у ІІ пол. ХХ ст. сакральне значення Вікового дубу ще більш підсилилося, то перед радянським офіціозом постала проблема введення дубу в контекст української радянської культури та історії. Ця задача була вирішена шляхом штучної міфологізації та розповсюдження нових легенд за допомогою друкованих засобів та екскурсійної роботи. Впродовж кількох післявоєнних десятиліть великих зусиль до цього доклав мешканець Верхньої Хортиці, «добровільний доглядач Запорізького дубу» та самодіяльний екскурсовод Н. А. Дейкун, хата якого стояла поряд із деревом[17];[18]. У різних популярних виданнях тиражуються кілька легенд, які не мають під собою фактичної основи:

1. Під гіллям дуба навесні 1648 р., перед битвою на Жовтих Водах зупинявся Богдан Хмельницький з військом;

2. Кошовий отаман Іван Сірко з козаками писав під дубом знаменитого листа турецькому султану;

3. Запорожці зустрічалися з козаками донського отамана Кіндрата Булавіна на поч. ХVIII ст;

4. Козаки святкували під деревом повернення у склад Російської Імперії у 1734 р.;

5. Поет Олександр Пушкін побував біля дуба під час подорожі на Кавказ у 1820 р.;

6. Т. Г. Шевченко у 1843 р. під дубом читав селянам свою поему «Катерина»;

7. Махновці намагалися порубати дуба на дрова для свого броне потяга у 1919 р.;

8. Під час Німецько-радянської війни Адольф Гітлер наказав фельдмаршалу Манштейну перевезти дуба у Берлін[19].

В жодному з популярних видань радянського періоду абсолютно нічого не сказано про те велике значення, яке дуб мав для місцевих колоністів-менонітів. Натомість розповсюджувалися цілком безпідставні твердження про те, що дерево ніби-то дивовижним чином уникло знищення від їхніх рук. Протягом 1950-80-х рр. за дубом остаточно закріплюється назва «Запорозький» або «Запорізький». Він перетворюється на один з найвизначніших туристичних об'єктів обласного центру[20]. У 1972 р. «Запорізький 700-річний дуб» отримав офіційний статус пам'ятки природи місцевого значення (рішення Запорізького Облвиконкому № 206 від 24 травня 1972 р.)[21]. За даними 1979 р. дуб плодоносив один раз на два роки, даючи до чотирьох центнерів жолудів. У той час пам'ятка була філією Державного історико-культурного заповідника «Хортиця», куди щорічно приїздили не тільки сотні тисяч туристів зі всього світу, а й іноземні офіційні делегації. Поряд із дубом діяв виставковий зал, ресторан, було встановлено гранітну брилу з написом: «Запорізький дуб. Унікальна пам'ятка первісних дубових лісів Придніпров'я. Висота дерева — 36 м. Діаметр крони — 63 м. Довжина окружності стовбура — 6 м. 32 см. Вік дерева 600—700 р.»[22].

У кінці 80-х років ХХ сторіччя територію ботанічної пам’ятки природи «Запорізький 700-річний дуб» разом з прилеглим сервісним комплексом (кафе, сувенірна крамниця і… громадський туалет) було передано в оренду одному кооперативу (малому підприємству). Кожного року поблизу розташована річка Верхня Хортиця навесні розливалась і перетворювала територію біля туалету в низку калюж, які довго не висихали. Відвідувачі комплексу не могли потрапити до туалету, і санепідстанція погрожувала закрити кафе. Тоді кооператори вирішили поглибити русло річки. Навесні 1989 р. кілька днів над цим працював екскаватор. Русло річки поглибили і ... разом з тим мимоволі різко понизили рівень ґрунтових вод у долині річки, де споконвіку ріс Запорізький дуб. Корені дерева, які до речі у дуба в основному поверхневі, втратили контакт з шаром ґрунту, з якого черпали вологу. І дуб на очах почав засихати. Влітку того ж року Запорізьким міськвиконкомом була створена комісія з обстеження стану дубу, яка виклала все у відповідному акті. Про висновки комісії всі скоро забули, а акт обстеження кудись зник[23].

У 1990 р. Запорізький дуб зовсім захворів — з нього поопадало листя, а згодом і майже вся кора. У той час, як владні структури поставилися до цього цілком байдуже, група ентузіастів намагалася врятувати пам'ятку: з ціллю відводу зайвої вологи рили дренажні колодязі, вводили у ґрунт стимулятори росту, закопували під деревом туші худоби, заливали бетоном тріщини, обрізали засохлі гілки[24]. Проте ці зусилля виявилися марними й до 1995 р. про майже мертвий дуб забули. Несподівано, навесні 1996 р., на одній з його гілок з'явилося листя, що вселило надію в одужання дерева[25]. З 2002 року проводилися роботи із збереження пам'ятки: були встановлені металеві щогли, що підтримують гілки, деревина оброблялася речовинами для її консервації, ґрунт під деревом укріплювали для запобігання просідання. 2012 року розпочато масштабну роботу із лікування дерева за допомогою крапельниць зі спеціальним розчином. Щороку з єдиної живої гілки дуба збиралося від кількох сотень до кількох тисяч жолудів, які висаджувалися і роздавалися у вигляді паростків.[26].

24 серпня 2001 року було відкрито Історико-культурний комплекс «700-річний Запорізький Дуб», створений за сприяння громадського благодійного фонду «Запорізькі святині». Тут встановлено кілька паркових скульптур з бронзи, а в 2004-му освячено храм Покрова Пресвятої Богородиці Московського патріархату, побудований просто над річкою Верхня Хортиця[25]. У 2009 р. Історико-культурний комплекс був переданий у довгострокову оренду дитячо-юнацькій школі козацького бойового мистецтва «Спас». Тут почали проводитися її зайняття та виступи, розважальні заходи на державні та релігійні свята, Всеукраїнський фестиваль «Спас на Дубі» в другій половині серпня[27]. Станом на 2013 рік, у складі об'єктів історико-культурного центру «700-літній Запорозький дуб» функціювали:

• музеєфікований Запорозький дуб;
• церква Покрови Пресвятої Богородиці;
• театр козацького бою «Запорізький Спас»;
• церковна козацька школа;
• ігрові дитячі вистави;
• кінні прогулянки, та уроки верхової їзди;
• кафе-шинок «Біля Дуба»;
• сувенірна крамниця.

У 2010 р. Державна служба заповідної справи України та Київський еколого-культурний центр провели Всеукраїнський конкурс «Національне дерево України». Перше місце у номінації «Історичне дерево України» отримав «700-річний Запорізький дуб»[28];[29]. Пізніше, у 2014 р., громадська організація «Запорожский вектор» започаткувала проект «Cимволы Запорожья». Першим з них став Запорізький дуб[30]. Обрання у якості одного з головних символів міста важко хворого дерева викликало доволі неоднозначну реакцію багатьох запорожців.

Запорозький дуб, (2017 рік)

Тим часом стан дубу поступово погіршувався, одна за одною обламувалися його сухі гілки. Так, наприклад, у листопаді 2014 р. одна з гілок впала, обламана вітром. У травні 2015 р., у суху частину дерева потрапила блискавка, після чого впали ще кілька гілок. Врятувати нинішній вигляд дубу для нащадків можна завдяки консервації, але на це ніхто не хоче йти, бо одна гілка дерева ще жива[31]. Через те, що Запорозький дуб, як екскурсійний об'єкт, значною мірою втратив свою атрактивність, у 2017 р. історико-культурний комплекс був переданий на баланс Запорізької міської ради[32]. Вже у 2017 р. потік відвідувачів на комплекс значно скоротився, а масові заходи тут майже не проводилися.

24 вересня 2018 року, перед черговою сесією Запорізької міської ради з'явився проект рішення про позбавлення статусу Запорозького дуба ботанічної пам'ятки природи місцевого значення. Передбачалося, що після цього дуб просто спиляють і почнуть реконструкцію всього історико-культурного комплексу. Злочинне рішення не було прийняте — не вистачило голосів[33]. Сьогодні над Запорозьким дубом нависла небезпека повного знищення. Проте, навіть якщо найближчими роками сам живий організм остаточно загине, його рештки, саме місце його розташування залишатиметься пам'ятним, сакральним об'єктом. Тому необхідно надати Запорозькому дубу статус історичної пам'ятки місцевого значення, як визначному місцю. Наукове обґрунтування для цього вже підготовлене у Запорізькій обласній інспекції по охороні пам'яток історії та культури.

• Вік — понад 700 років
• Висота — 36 м
• Діаметр стовбура — 6,5 м
• Діаметр крони — 43 м

Де ростуть «діти» Запорозького дуба:

Україна, Азербайджан, Грузія, Ізраїль, Китай, Японія, Росія, Латвія, Естонія, Данія, Швеція, Польща, Канада, США, Білорусь, Туреччина[34].

• Запорозький 700-річний дуб. Архів оригіналу за 2 травня 2014. Процитовано 30 квітня 2014.
• ОКО — архітектурно-краєзнавчий сайт про Україну. Запорозький дуб

• Екологія рідного краю : підручник / В. І. Петроченко, В. І. Шелегеда, О. П. Корж [та ін.]; за ред. В. І. Петроченка. — Запоріжжя : Прем’єр, 2007. — Друге видання.  — 176 с. (С. 166). — ISBN 966-685-167-9
• Запорозький дуб. Фотобуклет (російською і французькою мовами). Київ, «Мистецтво», 1979, наклад 10 000, 24 сторінки