Затоплені селища на Дніпрі (1930-ті роки)

15 березня 1927 року символічним встановленням червоного прапору на розбитій скелі під назвою «Любов» на березі Дніпра дніпробудівці оголосили про початок будівництва електростанції[1]. Щоправда, урочисте закладання Дніпрогесу відбулося 8 листопада, у річницю Жовтневого перевороту[2].

До середини літа 1931 року звели всі бички греблі Дніпрогесу. Коли закрили гребінки греблі, почалося підняття рівня води Дніпра[3].

Перший гідроагрегат введено в експлуатацію 10 жовтня 1932 року.

1 травня 1933 року перші пароплави, вільно подолавши відстань від Дніпропетровська до Запоріжжя, пройшли відкритим шлюзом. Нарешті, 1934 року вода у водосховищі піднялася до проектного рівня. На місці затоплення утворилося Дніпровське водосховище максимальною глибиною 53 м і шириною — до 3,2 км.[4]

Зруйнована скеля «Любов», 1929	Будівництво Дніпровської ГЕС, 1930

Постер до агітфільму «Вітер з порогів»

1927 року у СРСР розпочалася широка пропаганда Дніпробуду, як туристичного об'єкту. Це спричинило справжній туристичний бум. Журналіст загальносоюзного журналу за 1929 рік повідомляв: «Не сотнями, а тисячами ведеться рахунок екскурсантам, що з усіх кінців радянської країни стікаються на Дніпробуд. Протягом травневих днів база обслужила 15 000 екскурсантів. За ті сім звичайних трудових червневих днів, які я прожив на Дніпробуді, тут побувало не менше 5 000 екскурсантів»[5].

Водночас спостерігався сплеск цікавості до порогів, запорозької старовини, побуту прибережних лоцманських і рибальських поселень. З метою більш детального вивчення Надпорожжя науковці організували кілька експедицій[6][7] А 1928 року Д. Яворницький підготував фотоальбом «Дніпрові пороги»[8].

Неабиякою популярністю у ті роки користувалися подорожі через пороги на «дубах» у супроводі досвідчених лоцманів[9].

Романтизації історичного минулого радянська влада протиставила масштабну контрпропаганду. Пропагандисти називали Дніпровські пороги «гордістю щирих українських націоналістів». У своєму репортажі радянські письменники Дмитро Бузько та Ґео Шкурупій стверджували, що «облудлива» «романтика Запорозької Січі, романтика козацьких боїв та переходів» «вже змалку отруює наш мозок»[10].

Екскурсійну програму організовували так, щоби туристи відчули контраст між минулим і майбутнім. До минулого, яке має зникнути, відносилися «скелясті береги, похмуре громаддя порогів, пустельні степи».

Путівники тих часів попереджали:

Як тільки закують в ланцюги Дніпро, — усі мальовничі села.., все давнє, овіяне легендами і героїзмом, туманне минуле кріпацтва і поміщицького розгулу, всі пороги, справедливо прозвані прокляттям природи, будуть залиті водою і нестримним потоком енергії в 650,000 сил[9].

Образ майбутнього — приборкані води Дніпра, які «силою падіння рухатимуть найпотужніші в світі турбіни», сам Дніпрогес і гіганти-заводи[5].

Про злам епох, протистояння старого і нового розповідали агітфільми. 1929 року вийшла стрічка режисера А. Кордюма «Вітер з порогів» («Останній лоцман»). У картині лоцман Остап Ковбань зображений як негативний персонаж, який не хоче миритися зі змінами звичного укладу великої родини, затопленням порогів і батьківської хати, а тому наважується на диверсію[11]. Щоправда сам режисер не зміг приховати свій біль і ностальгію за порогами і прибережними селами, які зникли під водами Дніпра[12].

Під час будівництва електростанції спостерігався масовий наплив туристів	Село Вовніги перед затопленням

Спорудження греблі призвело до підняття води і затоплення значних територій на обох берегах. У наслідок підйому води у верхньому б'єфі Дніпра було затоплено 16 тис. га землі на обох берегах. Смуга затоплення довжиною 155,75 км пролягла від Кічкасу до Верхньодніпровська й охопила десять районів Запорізької і Дніпропетровської округ. Під водою опинилося 56 населених пунктів, з яких 14 були затоплені повністю, а 42 — частково.

Питаннями, пов'язаними із відселенням людей, займався спеціально створений відділ відчужень. За відчужене майно переселенцям виплатили 6969 тис. карбованців компенсацій[13].

У другій половині літа 1931 року перша стадія затоплення чаші водосховища стала позначатися на Вільному порозі. Наприкінці 1931 року повністю затопило пороги Вільний і Лишній. У 1932 року були затоплені Будилівський, Вовнизький, Ненаситецький і наполовину Лоханський пороги. У 1933 року зникли Лоханський і Сурський, і наполовину був затоплений останній поріг — Кодацький.

У наступні роки уздовж Дніпра затопили ще кількадесят поселень. Так, під час будівництва Кременчуцької ГЕС у 1954—1961 роках під водами Дніпра опинилося 25 населених пунктів[16].

• Київське водосховище
• Задесенці
• Затоплені селища на Дністрі