Злочин і кара

Задум твору про так звану «сильну особистість», що не боїться ні докорів сумління, ні людського суду, почав дозрівати у Достоєвського ще на каторзі. Восени 1859 року Федір Михайлович повідомив в листі братові, що планує найближчим часом приступити до роботи над романом-сповіддю, основні контури якого сформувалися у нього «на нарах, у важку хвилину смутку і саморозкладу». Однак шлях від задуму до реалізації виявився довшим, і рисами людини, який «міг керувати собою безмежно», автор спочатку наділив каторжника Орлова з «Записок з Мертвого дому».

Влітку 1865 року, перебуваючи в складній фінансовій ситуації, письменник звернувся до видавця журналу «Вітчизняні записки» Андрія Краєвського з проханням видати йому авансом 3000 рублів на ще ненаписаний роман «П'яненькі», в якому намітилася сюжетна канва, пов'язана з «картинами життя» сім'ї Мармеладових. Аналогічну пропозицію Достоєвський направив і редактору «Санкт-Петербурзьких відомостей» Валентину Коршу, пообіцявши надати готовий рукопис не пізніше жовтня. В обох випадках прийшла відмова. В результаті письменник отримав потрібну суму від видавця Федора Стелловського, який замість цього придбав всі права на випуск тритомного зібрання творів Достоєвського. Крім того, Стелловський взяв з Федора Михайловича обіцянку, що той напише для нього новий роман (який отримав згодом назву «Гравець») не пізніше листопада 1866 року.

Договір, укладений зі Стелловським, дав можливість письменникові розплатитися з першочерговими боргами і виїхати за кордон. Там фінансові проблеми Достоєвського загострилися, тому що, перебуваючи в Вісбадені, він за п'ять днів програв в казино всі гроші і частину особистих речей, включаючи кишеньковий годинник. У листі, адресованому Аполлінарії Сусловії (серпень 1865 року) Федір Михайлович повідомив, що в готелі йому було відмовлено в обідах та в інших послугах: «Сукню і чоботи не чистять, на мій поклик не йдуть». Там, в маленькому номері, «без грошей, без їжі і без світла», письменник приступив до роботи над «Злочином і покаранням». Як зауважив літературознавець Леонід Гроссман, давні ідеї в момент грошового краху «дали якесь нове поєднання і висунули на перший план задум кримінальної композиції».

У вересні того ж 1865 року Достоєвський запропонував редактору журналу «Русский вестник» Михайлу Каткову розмістити свій новий твір на сторінках його видання, повідомивши, що створена ним робота — це «психологічний звіт одного злочину»:

Сторінка чернетки Достоєвського з описом ідеї «Злочину і кари»

Дія сучасна,нинішнього року. Молода людина, виключена з університету ... вирішила вбити одну стару, титулярного радника, що дає гроші під відсотки ... У повісті моєї є, крім того, натяк на ту думку, що юридичне покарання за злочин набагато менше лякає злочинця, ніж думають законодавці, почасти тому, що він і сам його вимагає з моральних чинників.[4]

У жовтні Катков відправив Достоєвському 300 рублів завдатку; правда, гроші прийшли в Вісбаден з деяким запізненням — на той час письменник уже виїхав назад в Росію. Робота над «Злочином і покаранням» була продовжена в Петербурзі, причому в листопаді 1865 року Федір Михайлович забракував і спалив багатосторінкову чернетку і почав писати заново. Через місяць він надав Каткову перші сім листів роману. Далі твір відсилалося в «Русский вестник» частинами в мірі готовності. В одному з листів Достоєвський повідомляв: «Сиджу над роботою, як каторжник … Всю зиму нікуди не ходив, нікого і нічого не бачив, в театрі був тільки раз … І так триватиме до закінчення роману — якщо не посадять в боргове відділення» .

Судячи з чернеток Достоєвського, при роботі над «Злочином і покаранням» він пройшов три творчих етапи. Твір, розпочатий в готельному номері Вісбадена, являв собою сповідь людини, яка вчинила злочин; оповідання велося від першої особи: «Я під судом і все розповім … Я для себе пишу, але нехай прочитають і інші». В процесі роботи задум змінився — в рукопис були включені фрагменти незавершеного роману «П'яненькі». Цей варіант, в якому об'єдналися дві різні історії — каторжника і сім'ї Мармеладових знову ж таки не влаштував Федора Михайловича, який, переходячи до третьої — підсумкової — редакції «Злочину і кари», зробив для себе позначку: «Розповідь від себе, а не від нього … Автора потрібно представити істотою всезнаючою і безгрішною».

У першій версії твору у головного героя не було прізвища — його товариш Разуміхін називав персонажа Василем. Слідчий, який працював у справі про вбивство, іменувався в робочих матеріалах то Порфирієм Степановичем, то Порфирієм Філіповичем Семеновим. Серед дійових осіб була присутня молода дочка Лізавета Сяся , з якої у злочинця склалися теплі стосунки. Пізніше з'явилася Соня ; в окремих записах дві героїні перебували поруч, але потім Сяся була виключена з роману. Свидригайлов (спочатку названий Арістовим) в перших чорнових зошитах був епізодичним персонажем, який повідомив герою, що знає ім'я злочинця.

Сюжет для «Злочину і кари», можливо, був підказаний Достоєвському судовим процесом у справі двадцятисемирічного москвича Герасима Чистова, представника купецької сім'ї, який убив в грудні 1865 року двох літніх жінок. Знаряддям вбивства служила сокира; злочинець витягнув з скрині і виніс з квартири гроші та цінні речі. Через пів року, у серпні, почався суд. Федір Михайлович був знайомий зі стенографічним звітом у справі; на думку Леоніда Гроссмана, «матеріали цього процесу могли дати поштовх його художній уяві на першому місці» роботи над романом.

Досить довгим був авторський шлях у пошуках відповіді на питання про те, чому Раскольников вбив жінку. У листі Михайлу Каткову Федір Михайлович обмежив уявлення про сенс злочину свого героя «простою арифметикою»: студент вирішив позбавити життя «глуху, дурну, злу і хвору стару», щоб дати шанс на порятунок іншим страждаючим людям — собі, своїй сестрі і матері. Нарешті, в остаточній редакції була артикульована Раскольникова «ідея Наполеона» з поділом людства на «тварюк тремтячих» і «володарів».[5]

У чернетках Достоєвського збереглися замітки, пов'язані з психологічним портретом Раскольникова, — письменник хотів наділити головного героя такими якостями, як «непомірна гордість, зарозумілість і презирство до суспільства»; одночасно підкреслювалося, що «деспотизм — його риса». Однак в процесі роботи образ персонажа ускладнився; свідченням тому — відгук, який дає Родіону його університетський товариш Дмитро Разуміхин: «В ньому два протилежних характери по черзі змінюються». З одного боку, Раскольников похмурий; з іншого — він здатний на щирі пориви. Так, вперше потрапивши в будинок Мармеладових, герой непомітно кладе всі свої гроші на вікно їх кімнати; він заступається за Соню, яку Лужин звинувачує в крадіжці; його прихильність до людей часом народжується зі співчуття, а тому він тепло згадує про «хвору дівчинку» — своє перше кохання. При цьому Родіон свідомо дистанціюється від суспільства — навіть під час навчання в університеті він «всіх цурався, ні до кого не ходив і у себе приймав важко». На думку літературознавця Валерія Кирпотіна, своєю відгородженістю від світу він близький до іншого персонажу Достоєвського — Івана Карамазова.

Зовнішність героя в романі описується двічі. На початку твору Раскольников представлений як високий, стрункий юнак «з прекрасними темними очима», «чудово хороший собою»; пізніше Достоєвський створив інший портрет Родіона Романовича — після злочину він нагадує людину, з насилу перемагає сильний фізичний біль: «Брови його були зрушені, губи стиснуті, погляд збуджений». Подібний «метод дворазового портретизування» автор застосував і до опису зовнішності інших персонажів — зокрема, Соні і Свидригайлова. Цей художній прийом дозволив письменникові показати, що його герої за короткий відрізок часу пройшли через низку важких випробувань, що відбилися на їх зовнішності.

Сцени, пов'язані з описом побуту і способу життя Олени Іванівни, були створені, ймовірно, під впливом особистих вражень Достоєвського, якому з юнацьких років нерідко доводилося спілкуватися з лихварями. Видача грошей під заставу цінних речей була в XIX столітті поширеним явищем, а свою діяльність лихварі, які працювали з дрібними закладами, поставили на професійну основу — як писали в 1865 році «Ведомости Санкт-Петербурзької поліції», в рекламних оголошеннях пропозиції «благодійників» супроводжувалися уточненнями, що прийом ведеться «у будь-який час всякими сумами».[16]

П. М. Боклевский. Процентниця

Про Олену Іванівну Раскольников дізнається від свого приятеля Покорева взимку — за пів року до вбивства. За півтора місяця до злочину Родіон Романович чує в трактирі діалог студента і офіцера — вони характеризують процентницю як «злу, примхливу стару»; «варто тільки один день ​​прострочити заклад, і пропала річ». Міркування одного зі співрозмовників про те, що «дурна, безглузда, незначна, зла, хвора старенька … завтра ж сама собою помре», породжує в душі Раскольникова думку про те, що вбивством процентниці можна було б вирішити проблеми багатьох людей.[17]

При відвідуванні Олени Іванівни Раскольников відчуває «почуття нескінченної відрази», тим більше що і зовнішнім виглядом «процентниця» не викликає симпатій: «Це була крихітна, суха старенька років шістдесяти, з гострими і злими очицями, з маленьким гострим носом».[18] Доктор Олександр Єгорович Різенкампф, спілкуючись з Достоєвським в першій половині 1840-х років, згадував, що коли Федір Михайлович, відчуваючи гостру потребу в грошах, звернувся за допомогою до одного відставного унтерофіцера, той оформив угоду з грабіжницькими відсотками: «Зрозуміло, що при цій угоді Федір Михайлович мав відчувати глибоку відразу до лихваря. Це, можливо, пригадалося йому, коли згодом він описував відчуття Раскольникова при … відвідинах ним процентниці».[19]

Клодт, Михаїл Петрович. Раскольников і Мармеладов

Перша зустріч Раскольникова з титулярним радником Мармеладовим відбувається в трактирі напередодні вбивства лихварки — нетверезий незнайомець сам починає розмову, під час якої встигає розповісти Родіону всю історію свого життя. З його монологу студент дізнається, що, будучи вдівцем і маючи чотирнадцятирічну дочку Соню, Семен Захарович зробив пропозицію Катерині Іванівні — «особі освіченій та народженій у сім'ї штабскапітана», в якої на руках було троє малолітніх дітей. Коли главу сім'ї через пияцтво звільнили зі служби, Мармеладові перебралися з провінційного містечка в Петербург, однак і в столиці їхнє життя не задалося. Крайня потреба змусила Соню отримати «жовтий квиток» і відправитися на панель.[20]

Господар закладу, прислухаючись до сповіді гостя, задає йому питання: «А чому не працюєте, для чого не йдеш служити, коли ти чиновник?». В цьому зверненні «ти» і «ви» перемішані. Як зауважив літературознавець Борис Реизов, у свідомості шинкаря Мармеладов — людина з «набряклим від постійного пияцтва обличчям», здатний розказувати хитромудрі промови. Відвідувачі трактиру, які давно звикли до одкровень чиновника, ставляться до нього як до «сміховинного» і вельми єхидно коментують репліки Семена Захаровича. Своїм блазнюванням, як вважають дослідники, Семен Захарович нагадує персонажа з твору Дені Дідро «Племінник Рамо» — їх ріднить крайній ступінь падіння в очах суспільства і одночасно збереглася в душі людяність.[21][22]

В той же вечір Раскольников, який проводжає знесиленого чиновника з трактиру, потрапляє в будинок Мармеладових — «бідну кімнату кроків у десять завдовжки», з чорними дверима і простягнутим через кут дірявим простирадлом. У чернетках Достоєвського при описі житла були присутні інші деталі: двері були закоптілі, а в кутку знаходилася ширма. В остаточну редакцію письменник вніс зміни — і «діряве простирадло» стало символом крайньої потреби і безвиході. Через кілька днів Раскольников зустрічається з Мармеладовим при драматичних обставинах: Семен Захарович потрапляє під коня. Родіон допомагає доставити вмираючого чиновника до будинку, і той, ненадовго прокинувшись, встигає попросити вибачення у Катерини Іванівни і Соні за заподіяні ним страждання.[20]

Літературознавці вважають, що в образі Мармеладова відбилися долі і характери кількох, близьких письменникові, людей. Мова йде перш за все за колезького секретаря Олександра Івановича Ісаєва — першого чоловіка Марії Дмитрівни Достоєвської, з яким Федір Михайлович познайомився на засланні у 1854 році. У листі до старшого брата, Михайла, Достоєвський писав, що сім'я Ісаєвих через алкоголізм Олександра Івановича «погрузилась в жахливу бідність», при цьому сам чиновник — «натура сильно розвинена, найдобріша». Крім того, одним з можливих прототипів Мармеладова був літератор Петро Микитович Горський, якого з Достоєвським пов'язувала робота в журналі «Час». Коли Горський потрапив в лікарню для душевнохворих, Федір Михайлович відвідував його і підтримував грошима. В історії Мармеладова також втілилися елементи біографії Миколи Михайловича Достоєвського, молодшого брата письменника, звільненого зі служби через алкоголізм і який до самої смерті животів в убогості.[23][24]

Про життя Катерини Іванівни Раскольников дізнається з трактирного монологу Мармеладова. З розповіді Семена Захаровича, його дружина в молодості мала всі шанси стати блискучою жінкою: вона закінчила із золотою медаллю губернський дворянський інститут, на випускному балу «з шаллю танцювала при губернаторі» (таке право надавалося лише особливо відзначилися вихованкам[25]). Потім Катерина Іванівна вийшла заміж за піхотного офіцера і покинула рідну домівку. Її перший чоловік виявився людиною лихою й відчайдушною, до того ж гравцем; після програшу він потрапив під суд і незабаром помер.

Вдова залишилася з трьома маленькими дітьми «в повіті далекому і звірячому» — там і відбулася її зустріч з Семеном Захаровичем. Прийшовши в будинок до Мармеладових, Родіон Романович бачить перед собою високу тендітну жінку років тридцяти, «з прекрасними темно-русявим волоссям і розчервонілими до плям щоками», з блискучими, наче в лихоманці, очима.

Як випливає з розповіді Мармеладова, саме Катерина Іванівна в хвилину повного відчаю підштовхнула й навіть змусила сімнадцятилітню Соню Мармеладову до занять проституцією.

Під час поминок, влаштованих на гроші Раскольникова, Катерина Іванівна показує присутнім гостям похвальний лист, отриманий нею при випуску з інституту, і ділиться планами зі створення в її рідному місті Т. пансіону для шляхетних дівчат. Здійснити свої наміри вдові не вдається: після гучної сварки з квартирною господинею і скандалу, що вибухнув через звинувачення Соні в крадіжці, Катерина Іванівна залишає житло.

Друга дружина Достоєвського — Анна Григорівна — розповідала у своїх спогадах, що в романної історії Катерини Іванівни було використано деякі обставини життя першої дружини письменника Марії Дмитрівни, яка померла від сухот в 39-річному віці. За уточненням літературознавця Леоніда Гроссмана, портрет героїні був «списаний з покійної дружини письменника в період її повільної агонії». Люди, які знали Марію Дмитрівну, характеризували її як «натуру пристрасну і екзальтовану»[24]. Вона, як і Катерина Іванівна, залишилася після смерті першого чоловіка в Сибіру, ​​без підтримки з боку близьких, з маленьким сином на руках.

У той же час дослідники вважають, що в характері Катерини Іванівни відбилися і деякі риси близької знайомої Достоєвського — Марфи Браун (Єлизавети Хлебнікової), яка вийшла заміж за літератора Петра Горського, який мав алкогольну залежність, і потрапила в скрутне становище[26].

На думку критиків, образ Соні Мармеладової відноситься до числа творчих невдач Достоєвського. Їх основні претензії до автора «Злочину і кари» пов'язані з тим, що ця «глибоко ідеальність» несе в собі явний дидактичний посил. Героїня створена насамперед для вираження релігійно-етичних поглядів Федора Михайловича. Літератор Микола Ахшарумов вважав, що «задумана вона добре, але їй тіла бракує»[27]. Літературознавець Яків Зунделовіч називав Соню «тільки рупором ідей». Його колега Федір Евнін відзначав, що Соня — це персонаж-функція, головне завдання якого - «служити втіленням" православного погляди "» письменника[28].

Виходячи з розповіді Семена Захаровича Мармеладова, Соня не отримала серйозної освіти: її батько намагався в домашніх умовах вивчати з дочкою історію і географію, однак через відсутність потрібних навчальних посібників уроки були швидко припинені. Коло читання героїні обмежилося кількома романами і популярним в 1860-х роках твором Джорджа Льюїса «Фізіологія повсякденного життя»[29]. Спочатку Соня шила речі на продаж, але прибутку ця робота майже не приносила: один з покупців «не тільки грошей за шиття пів дюжини голландських сорочок досі не віддав, але навіть з образою погнав її ... під виглядом, нібито сорочковий комір зшитий не за міркою і косяком»[30].

Опис зовнішності Соні дано в романі тричі. У момент прощання з умираючим батьком вона з'являється в житло Мармеладових в одязі проститутки: «Наряд її був копійчаний, але прикрашений по-вуличному, під смак і правила, що склалися в своєму особливому світі». Пізніше, в кімнаті Раскольникова, вона постає «скромною і навіть бідно одягненої дівчиною, дуже ще молоденькою, майже схожою на дівчинку ... з ясним, але ніби трохи заляканим обличчям»[31]. В одній зі сцен Родіон Романович бачить перед собою «іншу» Соню — герой з подивом виявляє, що її «лагідні блакитні очі» можуть «виблискувати вогнем».