Зя Лонг

Розташування оригінальної цитаделі

Після захоплення Сайгона Нгуєн Ань зміцнив свою потужну базу та підготував знищення тейшонів. Його вороги регулярно робили набіги на південь і розграбували щорічний урожай рису, тому Нгуєн Ань прагнув зміцнити свою оборону. Одним із перших дій Нгуєна Ань було попросити французьких офіцерів спроектувати та проконтролювати будівництво сучасної цитаделі європейського типу в Сайгоні. Цитадель була спроектована Теодором Лебреном і де Пюіманелем, і 30 000 чоловік було мобілізовано для її будівництва в 1790 році. Городяни та мандарини були обкладені штрафом за роботу, а робітники були настільки перевантажені, що збунтувалися. Після завершення будівництва кам'яна цитадель мала периметр розміром 4176 метрів за ваубанською моделлю. Фортеця була з трьох сторін огороджена, раніше існували водними шляхами, зміцнюючи її природну обороноздатність. Після будівництва цитаделі тейшони більше ніколи не намагалися плисти річкою Сайгон і спробувати повернути місто, його присутність наділила Нгуєна Ань значною психологічною перевагою над його супротивниками. Нгуєн Ань виявив живий особистий інтерес до фортифікаційних споруд, наказавши своїм французьким радникам вирушити додому і привезти книги з останніми науково-технічними дослідженнями з цього питання. Королівський палац Нгуєн був побудований всередині цитаделі.

Після того, як південна область була забезпечена, Нгуєн Ань зосередив свою увагу на сільськогосподарських реформах. Через набіги тейшонів на рисові культури внутрішніми водними шляхами, район страждав від хронічної нестачі рису. Хоча ця земля була надзвичайно родючою, цей район недостатньо експлуатувався у сільському господарстві, оскільки він був зайнятий в'єтнамськими поселенцями лише відносно недавно. Крім того, сільськогосподарська діяльність також була суттєво обмежена під час тривалої війни з тейшонами. Сільськогосподарські реформи Нгуєна Ань були засновані на поширенні на південь традиційної форми аграрної експансії, đồn điền, яка в основному перекладається як «військове поселення», з акцентом на військове походження цієї форми колонізації. Вони були вперше використані за правління Ле Тхань Тонга в XV столітті при розширенні В'єтнаму на південь. Центральний уряд постачав військові підрозділи сільськогосподарськими знаряддями та зерном для харчування та посіву. Потім солдатам виділяли землю для захисту, розчищення та обробітку, і вони були змушені платити частину свого врожаю як податок. У минулому була потрібна військова присутність, оскільки земля була захоплена у захопленого корінного населення. Згідно з правилом Нгуєна Ань, умиротворення зазвичай не потрібно, але базова модель залишилася недоторканою. Поселенцям були надані землі під паром, сільськогосподарське обладнання, робітники тварин та зерно. За кілька років вони мали сплачувати зерновий податок. Програма значно скоротила кількість порожніх, необроблених земель. Невдовзі з'явилися великі надлишки зерна, оподатковувані державою.

Французький військово-морський офіцер Жан-Баптист Шаньйо служив імператору Зя Лонгу.

Нгуєн Ань використовував свою нову Сайгонську військово-морську корабельню, щоб покращити свій менший флот, який був набагато меншим, ніж флот тейшонів, і до сих пор не міг уникнути їх рисові набіги. Нгуєн Ань вперше спробував придбати сучасні військово-морські судна в 1781 році, коли за порадою Піньйо він зафрахтував португальські судна європейського зразка, в комплекті з екіпажем та артилерією. Цей перший досвід виявився катастрофічним. З причин, які залишаються незрозумілими, два судна втекли у розпал битви проти тейшонів, тоді як розлючені в'єтнамські солдати вбили третій екіпаж. У 1789 році Піньйо повернувся до В'єтнаму з Пудучеррі з двома судами, які тривалий час залишалися на службі у Нгуєнів. Згодом в'єтнамські моряки замінили початковий французький та індійський екіпаж під командуванням французьких офіцерів. Ці кораблі стали основою для розширення військово-морських сил Нгуєна, при цьому Нгуєн Ань фрахтував і набував більше європейських судів для посилення в'єтнамських кораблів. Проте традиційні в'єтнамські галери та невеликі вітрильні судна залишалися основою флоту. До 1794 року два європейські судна діяли разом із 200 в'єтнамськими човнами проти тейшонів біля Куїньона. У 1799 році британський торговець на ім'я Беррі повідомив, що флот Нгуєнов залишив Сайгон (Хошимін) уздовж річки Сайгон зі 100 галерами, 40 звалищами, 200 меншими човнами та 800 авіаносьцями у супроводі трьох європейських шлюпів. В 1801 року одна воєнно-морська дивізія, як повідомлялося, включала дев'ять європейських суден, озброєних 60 гарматами, п'ять суден з 50 гарматами, 40 кораблів з 16 гарматами, 100 каное, 119 галер і 365 малих човнів.

Більшість судов європейського типу були побудовані на корабельні, який Нгуєн Ань замовляв у Сайгоні. Він проявив глибокий інтерес до військово-морської програми, безпосередньо спостерігаючи за роботою. Один із свідків відмітив: «Одна з головних тенденцій його амбіцій — це військово-морська наука, і як докази цього він був отриманий, що він буде будувати кораблі на європейському плані». До 1792 року 15 фрегатів перебували на стадіях будівництва, з конструкціями, змішаними з китайськими та європейськими специфікаціями, оснащеними 14 орудами. В’єтнамці вивчили європейську військово-морську архітектуру, розглянувши староєвропейське судно на його компоненти, щоб в’єтнамські судобудівники могли зрозуміти окремі сторони європейського судобудування, перш ніж знову зібрати його. Потім вони застосували свої нові знання для створення копій лодок. Нгуєн Ань вивчав техніку морського плотництва і, як говорять, був у цьому майстері, і вивчав навігаційну теорію з французьких книг, які Піньйо перевів, зокрема, Дені Дідро та Жан Лерон д'Аламбер. Сайгонская корабельня була високо оцінена європейськими мандрівниками.

Незважаючи на свою велику залежність від французьких офіцерів у питаннях військової техніки, Нгуєн Ань обмежував свій внутрішній військовий круг лояльними в’єтнамцями. Французи осудили його відмову послідувати їх тактичній раді. Шеньйо повідомив, що європейці постійно приймали Нгуєна Ань взяти на себе ініціативу і почати сміливі атаки на тейшонські споруди. Нгуєн Ань відмовився, воліючи ідти повільно, консолідируя свої досягнення в одній області і зміцнюючи свою економічну і військову базу, перш ніж атаковати. У перші чотири роки після того, як він влаштувався у Сайгоні в 1788 році, Нгуєн Ань зосередився на зміцненні свого контролю над районом Гіа Дінь і його продуктивними рисовими полями, і хоча його сили певного ступеня контролювали такі райони на півночі, як Кханьхоа, Фуєн і Біньтхуан, їх основне перебування в північних районах забезпечувалося головним чином військово-морськими силами і не було зосереджено на захваті землі. Це пояснюється тим, що ці райони не були дуже плідними з точки зору виробництва риси і часто страждали від голоду, і зайнятість землі визначало обов’язковість годування населення, створення навантажень на ресурси. Під час цього чотирилітнього періоду Нгуєн Ань керував місією в Сіамі, Камбоджа, і на півдні Малаккської протоки і закуповував додаткове військове обладнання в Європі.

З часом Нгуєн Ань поступово зменшив воєнну роль своїх французьких союзників на полі бою. У морському бою при Тхі Най в 1792 році Дайот очолив морське наступлення Нгуєнів, але до 1801 року морське наступлення в тому ж районі очолили Нгуєн Ван Чонг, Во Дуй Нгуї і Ле Ван Зуєт, з Шаньйо, Ванньєром і де Форсансом на опорних позицій. Атака піхоти на Куїньон в 1793 році була проведена, згідно ангуєнської історіографії, в співробітництві з «западними солдатами». Це також повідомляє, що до 1801 року операції Нгуєн в тому ж районі проводилися в'єтнамськими генералами, у той час, як Шаньйо та Ванньєр відзначали організацію лінії збору.

Зя Лонг вирішив приєднатися до Сефенгової системи. Він послав посольство до династії Цін у Китай і попросив змінити назву своєї країни на Намв'єт (南越). Зя Лонг пояснив, що слово Намв'єт походить від Ан Нама (安 南) і В'єт Тхена (越裳), двох топонімів, згадуваних у стародавніх китайських записах, які розташовані у північному та південному В'єтнамі відповідно, щоб символізувати об'єднання країни. Китайський імператор Юн'янь відхилив його прохання, тому що вона мала ідентичну назву з давнім королівством Намв'єт (Наньюе), а територія Намв'єт містила Лянгуан, який на той час належав Цинському Китаю. Натомість Юн'янь погодився замінити його на В'єтнам (越南). Đại Nam thực lục — містить дипломатичне листування з приводу назви.

Проте Зя Лонг копіював імператорську китайську систему, засновану на китайській конфуціанській моделі, і намагався створити в'єтнамську систему імперських приток. «Trung Quốc» (中國) було використано як назву В'єтнаму Зя Лонгом в 1805 році.

Ле Ван Дуєт, найдавніший і останній військовий захисник чотирьох провінцій Кохінхіна

Під час війни Нгуєн Ань підтримував бюрократію, що зароджується, у спробі довести людям свої лідерські здібності. Через безперервні воєнні дії військові офіцери, як правило, були найбільш помітними членами його близького оточення. Ця залежність від військової підтримки продовжувала виявлятися протягом усього його правління. В'єтнам був поділений на три адміністративні райони. Стара спадщина Нгуєнів утворила центральну частину імперії (vùng Kinh Kỳ), з дев'ятьма провінціями, п'ять з яких керувалися безпосередньо Зя Лонгом та його мандаринами з Хюе. Центральна адміністрація в Хюе була поділена на шість міністерств: державні справи, фінанси, обряди, війна, правосуддя та громадські роботи. Кожен із них очолювався міністром, якому допомагали два заступники та два чи три радники. У кожному з цих міністерств налічувалося близько 70 співробітників, прикріплених до різних підрозділів. Глави цих міністерств утворили Верховну раду. Генеральний скарбник та начальник судової служби надавали допомогу генерал-губернатору, який відповідав за низку провінцій. Провінції були поділені на trấn і dinh. Вони, у свою чергу, були поділені на phủ, huyện та châu. Усі важливі питання було розглянуто Верховною радою у присутності Зя Лонга. Посадовці представили свої доповіді для обговорення та прийняття рішень. Бюрократи, які беруть участь у роботі Верховної ради, відбираються з-поміж високопосадовців шести міністерств та академій.

Зя Лонг обережно керував північними та південними регіонами В'єтнаму, не бажаючи, щоб їх дратувала швидка централізація після століть національного поділу. Тонкін, з адміністративним центром свого імператорського військового протектора (quan tổng trấn) в Ханої, мав 13 провінцій (tổng trấn Bắc Thành), а в дельті Червоної річки старі чиновники адміністрації Ле продовжували обіймати свої посади. На півдні Сайгон був столицею чотирьох провінцій Кохінхіна (tổng trấn Nam Hà), а також резиденцією військового протектора. Цитаделі у відповідних містах безпосередньо керували своїми військовими оборонними зонами. Ця система дозволила Зя Лонгу нагороджувати своїх провідних прихильників дуже впливовими посадами, надавши їм майже повну автономію у звичайних адміністративних та правових питаннях. Ця система проіснувала до 1831—1832 років, коли його син Мінь Манг централізував національний уряд.

У своїх спробах відновити стабільну адміністрацію після багатовікової громадянської війни Зя Лонг не вважався інноваційним, віддаючи перевагу традиційній системі управління. Коли Зя Лонг об'єднав країну, Чарльз Мейбон охарактеризував її як хаотичну: «Колеса управління були перекручені або більше не існували; кадровий склад чиновників був порожній, ієрархія знищена; податки не збиралися, списки громадської власності зникли, права власності були втрачені, поля закинуті, мости доріг та громадські зерносховища не обслуговувалися, роботи в шахтах було припинено, відправлення правосуддя було перервано, кожна провінція стала жертвою піратів, а порушення закону залишається безкарним, тоді як сам закон став невизначеним».

У XVII і XVIII століттях Камбоджійська імперія перебувала в занепаді, і в'єтнамці мігрували на південь у Дельту Меконгу, яка раніше була кхмерською територією. Крім того, Камбоджа періодично зазнавала вторгнення як В'єтнаму, так і Сіаму. Камбоджа перебувала у важкому становищі між двома полюсами панування, що було продиктовано внутрішніми розбратами її двох більших сусідів. В 1796 році Анг Енг, про-китайський король, помер, залишивши Анг Чана, який народився в 1791 році. Коли Зя Лонг об'єднав В'єтнам, Енг був введений на посаду Сіамом, щоб зберегти в'єтнамський вплив, але в 1803 році камбоджійська місія віддала данину поваги В'єтнаму в спробі заспокоїти Зя Лонга, що стало щорічною рутиною. В 1807 році Анг Чан II зажадав офіційного вступу на посаду васала Зя Лонга. Зя Лонг відповів, відправивши посла з книгою про інвеституру разом із печаткою позолоченого срібла. У 1812 році Анг Чан відхилив прохання свого брата Анг Снгона розділити владу, що призвело до повстання. Сіам послав війська, щоб підтримати бунтівного принца, сподіваючись звести його на престол і завоювати вплив Зя Лонга у Камбоджі. В 1813 році Зя Лонг послав великий військовий контингент, який витіснив сіамців і Анг Снгона з Камбоджі. В результаті в'єтнамський гарнізон постійно розміщувався в цитаделі в Пномпені, столиці Камбоджі. Після цього Сіам не робив жодних спроб відновити контроль над Камбоджею під час правління Зя Лонга.

Мета Наполеона із завоювання В'єтнаму як бази, що загрожує британським володінням в Індії, так і не були досягнуті, оскільки він був зайнятий величезними військовими амбіціями в континентальній Європі. Проте Франція залишалася єдиною європейською державою з постійними представниками у В'єтнамі під час його правління.

Перервана угода Піньйо з Францією дозволила Зя Лонгу тримати свою країну закритою для західної торгівлі. Зя Лонг загалом ігнорував європейські комерційні ініціативи. Це було частиною політики, спрямованої на підтримку дружніх відносин із кожною європейською державою шляхом надання привілеїв нікому. В 1804 році британська делегація спробувала домовитися про торгові привілеї з В'єтнамом. Це була єдина пропозиція такого роду до 1822 року, такою була ступінь незацікавленості Європи в Азії під час наполеонівських воєн. Зя Лонг придбав зброю у британських фірм у Ченнаї та Колкаті в кредит, що спонукало Британську Ост-Індську компанію відправити Джона Робертса в Хюе. Однак, подарунки Робертса були відкинуті, і переговори про комерційну угоду так і не почалися. Після цього британці звернулися з проханням про виключне право на торгівлю з В'єтнамом і передачу острова Чам біля Хояна, яка була відхилена, як і інші підходи Нідерландів. Обидві ці невдалі спроби було приписано впливу французьких мандаринів. У 1817 році прем'єр-міністр Франції Арман Емманюель дю Плессі відправив фрегат Cybele з 52 гарматами в Туран (нині Дананг), щоб «продемонструвати французьке співчуття і запевнити Зя Лонга у доброзичливості короля Франції». Капітану судна було відмовлено нібито на підставі протоколу за те, що він не мав при собі королівського листа французького короля.

Зя Лонг після коронації тримав на службі чотирьох французьких офіцерів: Філіпа Ванньєра, Жана-Батиста Шаньйо, де Форсана та доктора Деспу. Всі вони стали високопоставленими мандаринами і з ними добре поводилися. Кожен із них отримав по 50 охоронців, декорував житлові приміщення і був звільнений від служби перед імператором. Рекомендації французьких чиновників у Пудучеррі Наполеону Бонапарту про відновлення дипломатичних відносин з В'єтнамом виявилися безплідними через занепокоєння війною в Європі.

Жан-Марі Дайот (лівий) взяв на себе провідну роль у підготовці флоту Зя Лонга.

Зя Лонг скасував усі великі володіння князів, дворян та вищих чиновників. Він скасував 800-річну практику виплати платні чиновникам та винагороди чи надання дворянам частини податків із села чи їхньої групи. Було відремонтовано і побудовано нові автомагістралі, при цьому було відновлено дорогу з півночі на південь від Сайгона до Лангшона. Він організував поштову службу для роботи вздовж автомагістралей, і було побудовано громадські склади, щоб полегшити голод у роки посухи. Зя Лонг провів грошову реформу та здійснив більш соціалізовану аграрну політику. Проте приріст населення значно перевищив темпи розчищення та обробітку земель. Мало уваги приділялося інноваціям у сільськогосподарській технології, тому підвищення продуктивності було зумовлено головним чином збільшенням площі оброблюваних сільськогосподарських земель.

Хоча громадянська війна закінчилася, Зя Лонг вирішив додати дві фортеці, побудовані під керівництвом французьких офіцерів. Зя Лонг був переконаний у їхній ефективності, і під час його 18-річного правління по всій країні було збудовано ще 11 цитаделів. Більшість з них були побудовані в стилі Вобана з п'ятикутною або шестикутною геометрією, у той час як меншість, у тому числі і в стилі Хюе, були побудовані у чотиристоронньому традиційному китайському стилі. Фортеці були побудовані у Віні, Тханьхоа, Бакнінь, Хатінь, Тхайнгуєн і Хайзионг на півночі, Хюе, Куангнгаї, Кханьхоа та Біньдінь у центрі, і Віньлонг у Дельті Меконгу. Будівництво було найінтенсивнішим на початку правління Зя Лонга, лише один із 11 був побудований за останні шість років його правління. Де Пуйманель і Лебрун покинули В'єтнам до закінчення війни, тому форти були спроектовані в'єтнамськими інженерами, які займалися будівництвом. Посада інспектора цитаделі була створена при Військовому Міністерстві і стала відповідальною за роботу, наголошуючи на важливості, яку Зя Лонг надавав фортифікаційним спорудам. Програма зміцнення Зя Лонга була затьмарена звинуваченнями в тому, що люди працювали весь день і частину ночі за всіх погодних умов, і що, як прямий наслідок, земля пішла під схил. Скарги на мандаринську корупцію та репресивне оподаткування часто подавалися на його уряд. Після своєї коронації Зя Лонг різко скоротив свій флот, і до 1810-х років лише два з європейських кораблів продовжували служити. Скорочення чисельності військово-морського флоту переважно пояснювалося бюджетними обмеженнями, викликаними великими витратами зміцнення і транспортну інфраструктуру, як-от дороги, греблі і канали. Однак у 1819 році розпочався новий етап суднобудування, коли Зя Лонг особисто контролював корабельню.

З метою підготовки та набору державних чиновників Зя Лонг відродив конфуціанські судові іспити, скасовані тейшонами. У 1803 році він заснував у Хюе Національну академію (Quāc Tā Giám). Його метою було навчання синів мандаринів та видатних студентів конфуціанської класичної літератури. В 1804 році Зя Лонг видав укази про створення аналогічних шкіл у провінціях, а також керівні принципи, що регулюють їх персонал і навчальну програму. Він призначив директорів з питань освіти (quan đốc học) для нагляду за провінційною системою освіти та процесом відбору для вступних іспитів до Національної академії, починаючи з 1802 року. Директорам допомагали підлеглі та помічники режисерів (phó đāc hāc або trā-giáo). Зя Лонг пояснив своєму двору у 1814 році, що метою було створення штату класично освічених, політично лояльних адміністраторів:

Королівський указ 1806 року про будівництво вівтаря Нам Гьяо.

Саме у цих школах можна знайти талановитих чоловіків. Бажаючи наслідувати приклад колишніх королів, я створив школи, щоб виховати освічених і талановитих чоловіків і держава могла б таким чином використати їх.

У 1807 році Зя Лонг відкрив перші державні іспити, що проводилися за часів династії Нгуєн на регіональному рівні. З того часу процес навчання та відбору для імперської бюрократії був в основному зосереджений на іспитах. Навчальна програма для іспитів складалася з Чотирьох книг та п'яти канонів, які фокусувалися на історії Китаю аж до династії Сун, тоді як інші знання вважалися несуттєвими.

Зя Лонг оприлюднив новий правовий кодекс, який замінив систему, що існувала з часів епохи Ле Тхань Тонга у XV столітті. Робота почалася в 1811 році під керівництвом групи вчених на чолі з Нгуєном Ван Тхань, а в 1815 році була видана Bộ luật Зя Лонга. Хоча Зя Лонг стверджував, що його нова система була сумішшю коду Ле та системи династії Цін у Китаї, більшість учених вважають, що це майже повна копія цинського кодексу. Код був пізніше переведений на французький Поль-Луї-Феліксом Філастром. Він був спрямований на зміцнення влади та авторитету імператора, його мандаринів та традиційного сімейного осередку. У разі тяжких злочинів, зокрема злочинів проти держави, сім'ї засудженого призначається колективне покарання, включаючи страту.

Вхід до палацу Зя Лонга та комплекс цитаделі в Хюе.

Тепер, коли В'єтнам був об'єднаний, центр тяжкості країни перемістився далі на південь, після століть міграції та завоювань на південь, тому Зя Лонг перемістив резиденцію уряду Ханоя в Хюе. Зя Лонг перебудував стару цитадель Пу Сюань на фортецю. Конструкція мала квадратну форму 2,5 км із кожного боку. 9-метровий валун був оточений кам'яною кладкою і захищений виступаючими бастіонами, кожен з яких захищався 36 гарматами. Зовнішня та внутрішня частини були оточені та укріплені поруч ровів. Захисники цитаделі включали загін із 800 слонів. Нова структура палацу, протокол та придворний одяг були взяті безпосередньо зі стилів династії Цін, і його палац та фортеця мали стати меншою копією Забороненого міста Китаю у 1800-х роках.

Зя Лонг терпів католицьку віру своїх французьких союзників і дозволяв безперешкодної місіонерської діяльності з поваги до своїх благодійників. У місіонерській діяльності домінували іспанці в Тонкіні та французи в центральних та південних регіонах. На момент його смерті у В'єтнамі було шість європейських єпископів. Чисельність християн оцінювалася в 300000 осіб у Тонкіні та 60000 осіб у Кохінхіні. Разом з тим він висловив тривогу з приводу засудження католиками традиційного поклоніння предкам, що є одним із основних принципів в'єтнамської культури. Зя Лонг був також відомий своєю зневагою до буддизму, релігії, що практикується більшістю населення. Незважаючи на свою популярність серед придворних, Зя Лонг часто обмежувала діяльність буддистів.