Каннель (музичний інструмент)

Бог Ванемуйне, грає на каннеле

За легендою, перший каннель вирізали з берези, що росла на могилі вбитої дівчини; декою стали кістки великого лосося, а для струн взяли дівоче волосся[3]. У реальності корпус зазвичай робили з ялини, струни ранніх каннелей виготовляли з кінського волоса і кишок, пізніше — з металу[3]. Корпус каннеля вирізали з деревини листопадних дерев, а деку — з ялини. У народності сету каннель вважався божественним даром, тому гра на ньому не була заборонена навіть у Великий піст[4].

Має значну схожість з латиським коклесом, литовським канклесом, карело-фінською кантеле, водським каннилем (водськ. kannõl)[3], лівською кандлою (лів.kāndla)[3] та російськими крилоподібними гуслями[5].

Найстарші збережені каннелі зберігаються в Музеї театру і музики у Таллінні. Вони датовані кінцем XVIII — початком XIX століття[3]. Перша письмова згадка близькоспорідненого каннелю фінської кантеле була у 1835 році в Калевалі[6]. Старовинні каннелі мали трапецієподібний довблений крилоподібний корпус з 5-7 струнами, накритий декою з одним або декількома отворами; металевий струнотримач перебував на вузькому кінці деки, а кілочки — на широкому (така конструкція найдовше збереглася у сету і на островах)[3][5][7]. На п'ятиструнному каннелі акомпанували виконання найстаріших віршованих творів — регівярсів[6]. Починаючи з XIX століття кількість струн збільшувалася.

Сучасний каннель

Найдавніші естонські мелодії написані в одному з трьох трьохступеневих звукорядів: мі-фа-соль, до-ре-мі і ре-мі-фа; п'ятиструнний каннель дозволяв виконувати всі[3]. Надалі, з розширенням діапазону мелодій, були додані шоста і сьома струни. У XIX столітті число струн сильно збільшилося: крім як мінімум 15 мелодійних з'явилися три басові, які настроювали у тоніку, домінанту і субдомінанту до діатонічного звукоряду; а у XX столітті до них додалися додаткові акомпануючі струни, розташовані вище мелодичних[7][3]. Після збільшення кількості струн до сучасних 20-30, настроювання інструмента продовжує бути діатонічним у більшості зразків[6]. Іноді зустрічаються інструменти з подвійними і потрійними струнами[1].

Технік гри на сучасному каннеле дві: заглушення непотрібних струн однією рукою (зазвичай лівою) і гра іншою, а також гра, що нагадує арфову, при якій одна рука грає мелодію на верхніх струнах, а друга — акомпанемент на нижніх[5][7]. Каннель, на якому грають акордами, «акордканнель» (ест. akordkannel), з'явився в південній Естонії в ансамблях народної музики на початку XX століття[5]. Пізніше був створений хроматичний каннель[5]. У регіональній народній музиці використовується безліч різновидів каннеля і нестандартних технік гри[6].

До 1930 року нотація для каннеля відсутня, першу систему запису музики для цього інструменту під назвою «ванемуйзе каннель» (ест. vanemuise kannel) запропонував Авелініус Тиніссон. Ця система полягає в нанесенні на папір точок, що позначають струну, яку потрібно защепити, а при необхідності видобути звук з послідовно розташованих струн, між крайніми точками малюють лінію. Готовий запис підкладають прямо під струни[3].

• Ingrid Rüütel. Kannel // Grove Dictionary of Musical Instruments. — Oxford University Press, 2013.
• Urve Lippus and Ingrid Rüütel. Estonia // Grove Music Online. — Oxford University Press.
• Volume 8: Europe // Garland Encyclopedia of World Music / edited by Timothy Rice. — Taylor&Francis, 2000. — С. 493.
• Johannes Tall. Kannel // Folk Harp Journal. — 1980. — No. 30. — P. 25—29.
• O'Connor K.. Culture and Customs of the Baltic States. — Greenwood Press, 2006. — 274 с. — (Culture and customs of Europe) — ISBN 9780313331251.
• Музыкальный энциклопедический словарь / под ред. Г. В. Келдыша. — Москва : Советская энциклопедия, 1990. — С. 232.

• Katrin Valk (2005). Labaga kannel Setumaal 20. sajandi algul: mängutraditsiooni ja pillilugude analüüs (pdf). Tartu. Процитовано 14 жовтня 2016.
• Roland Suits. Reconstructing and making replicas of musical instruments from the conservator's/ instrument maker’s viewpoint (pdf). Tartu: Estonian National Museum. Архів оригіналу за 20 серпня 2016. Процитовано 14 жовтня 2016.