Канібалізм під час Голодомору

Зі слів Жуган (дівоче прізвище Кравченко) Наталі Іванівни (село Мала Василівка Любашівського району Одеської області), яка була однокласницею і найближчою подругою безпосередньої учасниці події — Ткаченко Лідії Василівни, 1922 року народження:

«Одного дня в школі Ліда розповіла подругам, що вчора, прийшовши після уроків додому, не знайшла свого меншого братика Шуру. Мати Ткаченко Феня Трохимівна сказала їй, що братик помер. Проте в хаті — повні казани вареного м’яса. Ліда його не їла, а про свої підозри розповіла сусідам навпроти — Бурлакам. Через деякий час мама зарізала і другого сина — Вітю. Після цього Ліда втекла з дому до своєї подруги Савченко Олександри 1920 року народження і жила у неї. Згодом виїхала у Тирасполь до батька. Після війни писала листи і приїжджала гостювати до Загурської Надії Порфирівни. Поріг материнської хати так і не переступила.»[9]

Зі спогадів Ганни Кравченко, 1904 року народження (село Бараниківка Біловодського району Луганської області):

«Голод — страх Божий... Стали люди людей їсти. От і дали наказ міліції присікати людоїдство. Ті, хто вибирали такий спосіб вижити, варили людське м’ясо вночі. От міліція приїздила в село ввечері, як стемніє, піднімалися на пагорб і дивилися... З якого димаря дим іде, відразу до тієї хати. Від варки людського м’яса вонь страшна, і все ж воно на вулиці було, бо в печах варили і через димар всі пари виходили. Так було і той раз. Приїхали вони в село, що на шляху від Біловодська до Марківки. Дивляться — з димаря крайньої хати дим іде і запах чується. Ото Семена з товаришем і послав головний туди.. Заходять у двір… Двері в хату навстіж відчинені і якийсь дивний голос чується… Переступили поріг… Вонь, кров розбризкана… На долівці три трупи лежать, ще й свічечка горить. А біля них лазить на колінах вся в крові лахмата, з осатанілим поглядом, жінка. Ніж у руках закривавлений… Помітила їх… Повернулася і говорить: «Ой, як добре, що ви зайшли, печіночку мені допоможете вийняти. Не получається в самої — ніж тупий. Завтра люд на обід зійдеться, а поминати моїх рідненьких нічим. Так хай хоть чим…». Далі вона хотіла ще щось сказати, та не змогла — звалилася в калюжу крові. Запалили велику свічку, підійшли до печі. Піч теж була заляпана кров'ю. Дістали з печі великий чавун, а там ціла дитина і нога й рука дорослого. Семен так відразу і звалився біля печі. Товариш витягнув його в двір. Підійшли ще хлопці… Відлили його водою. Вранці піднялися, на ліжку Семена все його обмундирування лежить, а його немає… Доложили главному, а він і каже: «Страх — велика сила, зломив чоловіка… Ну що ж… на все, хлопці, воля Божа».[10]

Зі спогадів Марії Гордуз (Врадіївка Миколаївської області):

«Недалеко від центру селища проживав вбивця-людоїд на прізвисько Шингар (Шинкар). Разом з ним мешкала дружина та двоє дітей. У страшний голодний рік ця людина почала вбивати людей і не просто їла їх із своїм сімейством, а готували різні страви і продавали на ярмарку. Найчастіше варився холодець. У цій огидній справі йому допомагала дружина. Спочатку люди лише здогадувалися, чим він займається, бо безслідно зникали односельчани. Сусіди розповідали, що кожної неділі вулицею ходив кремезний, старенький, сивобородий дідусь. Він часто зупинявся погомоніти з кимсь та перепочити. Кілька разів він зупинявся і біля Шингаря і навіть заходив до нього у двір. У дідуся не було нікого з родичів, і він був радий кожній зустрічі та розмові. Але через деякий час дідуся не стало, він безслідно зник і шукати його було нікому. Після цього на вулиці почастішали випадки зникнення дітей та дорослих. Ніхто ніде не міг їх знайти. Та ось одного разу Шингар запросив до себе юнака Івана… Коли хлопець зайшов до хати, то побачив на сволоці (стелі) великий гак, біля нього під стільцем була сокира. Знаючи про підозри людей щодо господаря, він швидко вискочив на двір, поки господар замешкався десь у кутку хати. Шингар намагався його наздогнати, але хлопець утік. Після цього випадку до нього завітала міліція. Вбивця розповів міліції, що він намагався заманювати людей різними способами. Один із них був таким: він часто розмовляв із своїми сусідками і обіцяв поділитися з ними зерном, яке ніби йому возили з елеватору. Людожер просив гостю прийти пізно, щоб ніхто не бачив і не знав, куди вона йде. Одні розгадували його хитрощі. Інші, що були доведені до відчаю, попадалися на його вудку. Звідти вони звичайно вже ніколи не «пригостити». З «гостин» діти не повернулися. Те ж саме сталося і з тим сивобородим дідом. В кінці розповіді Шингар дуже жалкував, що не всі, кого він «запрошував», заходили до нього. А інколи, коли він запрошував до себе жінок, ті просто втікали від нього, намагались не потрапляти йому на очі. Вибирав він в основному людей великої статури (в тілі): дітей, молодь та жінок, бо з чоловіками було багато «клопоту». Коли міліція завітала до його хати, то всіх вразив великий гак на стелі, який необхідний був господарю для того, щоб підвішувати вбиті жертви і розбирати на частини. В погребі було знайдено 16 людських черепів».[11]

Зі слідчої справи № 137 райвідділу ДПУ від 7 липня 1933 р. (село Березове Мурованокуриловецький район Вінницької області):

«На допиті Гилиничів Андрія та Варвари встановлено, що 27 червня ц. р. близько 7 години вечора Гилинич Варвара за згодою і в присутності свого чоловіка Гилинича Андрія столовим ножем зарізала свою однорічну доньку Ганну, що сиділа на лаві, й порізала на шматки. М’ясо зварили й з’їли. Того ж вечора, коли їхній син Петро, 4 років, ліг спати й заснув, Гилинич Варвара за допомогою чоловіка Гилинича Андрія сплячого сина задушила руками й також порізала на шматки, які зварили й з’їли».[12]

Зі спецповідомлення про випадок людожерства в с. Шапарському (тепер Білокуракинського району Луганської області). 21 лютого 1933 р.:

«20 лютого цього року о 4 годині дня гр[омадянка] села Шапарське Новопсковського району Хрипун Домнизія Василівна разом зі своєю дочкою Хрипун Улитою зарізали ножем восьмирічну дівчинку, доньку Домнизії, меншу сестру Улити, у якої вирізали серце й печінку й положили варити в казан для споживання. Гр[омадя]нка Хрипун Улита заарештована. А Хрипун Домнизію не змогли вивести з хати, оскільки остання зовсім опухла з голоду».[13]

Витяг з постанови Шполянського районного відділу НКВС по обвинуваченню жительки с. Коротине Гонтар П. А. у вбивстві людей з метою людоїдства і торгівлі людським м'ясом у квітні 1933 р.:

«Гонтар Пелагея Андріївна 1933 року в квітні місяці зарізала гр[омадянина] із с. Антонівки Шполянського району, а також разом зі своїм сином зарізали комсомольця із с. Коротиного Кармалиту Іллю Гнатовича, окрім того продавали на базарі м’ясо людське й собаче, а також із здохлих коней. Цим же м’ясом і самі харчувались».[14]