Донецький вугільний басейн

Донбас розташований переважно в межах двох позначених жовтим адміністративних областей України — Донецької та Луганської (за межами заливки — також Дніпропетровська обл. України та Ростовська область РФ)

Назву «Донецький басейн», скорочено «Донбас» дав Ковалевський Євграф Петрович, гірничий інженер із Харкова, який виконав перше стратиграфічне і геологічне дослідження Донбасу і подав першу карту залягання вугільних пластів Донбасу (початок ХІХ ст.). Інколи Донбас помилково називають Донщиною[1].

Українці в Україні за переписом 2001 року.

В етно-культурному плані Донбас займає землі від Слобожанщини до Приазов'я, від Запоріжжя до території донських козаків. Після Голодомору росіян системно, на державному рівні масово переселяли в Україну, головним чином на терени Південно-Східної України, зокрема на Донбас[2].

Тісне переплетення інтересів і економічних ресурсів Донецької та Луганської області зумовили неформальне об'єднання їх у єдиний регіон Донбас. Донбас — головна паливно-енергетична база центрального і південного районів України (Дніпропетровська, Запорізька, Донецька, Луганська області) та Російської Федерації (Ростовська область).

Відкритий в 1720-х роках; промислове освоєння з кінця 19 століття.

Площа — близько 60 тис. км².

Сумарні запаси до глибини 1800 м — 140,8 млрд т^[коли?]. У вугленосній товщі кам'яновугільного періоду — до 300 пластів; середня потужність робочих пластів — 0,6—1,2 м.

Вугілля кам'яне — Д—Т (78 %), антрацити (22 %) (теплота згоряння — 21,2—26,1 МДж/кг).

Основні центри видобутку: Донецьк, Покровськ, Макіївка, Лисичанськ, Горлівка, Павлоград і ін.

Великий центр вугільної промисловості, чорної і кольорової металургії України.

Гірнича історія Донбасу дуже давня. Ще в неоліті, наприкінці кам'яної доби (IV—III тис. до н. е.) тут виник один із найбільших у Східній Європі центр по видобутку і обробці головного мінералу первісної людини — кременю, з якого виготовляли предмети праці та зброї.

Наступним — вже у пізньому середньовіччі — було масштабне видобування солі (Пірко В. О.‚ Литвиновська М. В. Соляні промисли Донеччини в XVII—XVIII столітті (Історико-економічний нарис і уривки з джерел). — Донецьк: Східний видавничий дім‚ 2005. — 136 с.

Відкриття вугільних родовищ на Донбасі тривалий час датувалося історичною наукою 1722 роком, а честь першовідкривача приписувалася російському рудознатцю Григорію Капустіну, який немов би виявив пласти вугілля над річкою Кундрючою та в урочищі Оленячі гори на околиці сучасного м. Лисичанська. За новими даними (В. І. Подов, м. Луганськ, 1991), розвідка кам'яного вугілля на Донбасі велася в кінці другого десятиліття XVIII століття під керівництвом ландрата (радника Київської губернії з використання природних ресурсів) Микити Вепрейського та управляючого Бахмутськими соляними промислами і коменданта Бахмутської фортеці Семена Чиркова за допомогою місцевих козаків, які, використовуючи вугілля в побуті, і вказали на місце виходу вугільних пластів на поверхню в районі річки Біленької (притоки річки Лугані). В кінці 1721 р ними були зібрані зразки кам'яного вугілля і руди і направлені до камерколегії у С.-Петербурзі з метою його випробування і відповідних аналізів. Для уточнення відомостей щодо віднайденого вугілля з Санкт-Петербурга в 1722 році був відряджений Григорій Капустін. Таким чином, перші відомості про знахідки кам'яного вугілля і руди у Донецькому краї були зроблені місцевими козаками та адміністрацією краю до експедиції Г. Капустіна.

Типовий пейзаж на Донбасі

На кінець XVIII століття було накопичено достатній вітчизняний досвід розвідки і розробки вугілля викопного. Однак розміри його видобування у XVIII столітті були ще незначні, і лише під кінець століття в зв'язку з будівництвом Луганського чавуноливарного заводу видобуток вугілля зріс.

З 1795 року почалася історія міст Луганська (де під керівництвом шотландського інженера Карла Гаскойна почав створюватися Луганський чавуноливарний завод), Лисичанська (де в Лисячій балці почалося промислове видобування вугілля) і всього Донецького басейну — Донбасу, який в уяві кількох поколінь людей ідентифікується, перш за все, як шахтарський край.

Започаткована в Лисячій балці, що прорізає високий правий корінний берег Сіверського Дінця, перша копальня почала давати вугілля в 1796 році. Першими шахтарями Донбасу стали кріпаки з російських Липецького та Олександрівського заводів. Частина з них видобувала вугілля, а інші будували примітивні казарми та землянки, де селилися гірники. Так починалося перше шахтарське селище, що кілька десятиліть називалося Лисячою Балкою (або Байраком), а в 1830-х роках отримало сучасну назву — Лисичанськ.

До 1802 року лисичанські вугільні розробки були єдиними казенними копальнями на Донбасі. За перше десятиліття свого існування (1796—1806 роки) тут було видобуто понад 36 тис. т вугілля (нині в Україні стільки добувають у середньому кожні сім годин), що становило понад 90 % всього видобутого у Донецькому басейні вугілля. Дві третини видобутого вугілля кіньми возили за 100 км до Луганського заводу, а решту продавали або використовували на місці.

Вже давно в Лисичанську на схилах Сіверського Дінця не рубають вугілля і лише пам'ятний знак на честь відкриття першої вугільної копальні Донбасу, встановлений у Лисячій балці в 1960 році, нагадує, що саме тут був започаткований один із найбільш розвинутих промислових районів сучасної України.

На початку XIX століття при цьому заводі відкривається перша в Україні Гірничозаводська школа. У 1827 році випускник Гірничого кадетського корпусу у Санкт-Петербурзі гірничий інженер із Харкова Євграф Ковалевський (1790 чи 1792, Харків — 1867, С.-Петербург) виконав перше наукове стратиграфічне і геологічне дослідження Донбасу. Йому ж належить назва «Донецький басейн» від чого згодом було утворено скорочення «Донбас». Процес становлення вугільної промисловості в Україні радикально активізувався після скасування кріпацтва і на початку розвитку капіталізму під кінець XIX століття.

Донецький кряж

Донецький вугільний басейн утворився на затоках і лиманах давно неіснуючого моря. Це море займало всю східну половину Європейської Росії і західну Азіатською, розділяючись між ними суцільним масивом Уральського хребта і врізаючись на захід вузькою, сильно витягнутою Донецькою затокою в материк. Як пам'ятки давно зниклого моря, до нашої епохи збереглися порівняно невеликі резервуари, наповнені морською водою, моря Каспійське і Аральське. У місцях, що оголилися, утворилась могутня товща вапняку з тих, що мешкали на дні моря раковин. Береги моря були покриті пишною рослинністю, властивою кам'яновугільному періоду: жахливими сигилляріямі, гігантськими хвощами, деревовидними папоротями, стрункими лепідодендронамі і каламітами. Залишки цих рослин, вельми багатих клітковиною, вистилали дно мілководої затоки, перемежаючись із піском і мулом, починали гнити і в результаті тління, тисячоліття, що продовжувалося, перетворювалися на торф, кам'яне вугілля і антрацит.

З часу виходу з-під вод кам'яновугільного моря товща Донецьких відкладень тричі знову опинялася під хвилями морів — протягом юрського, крейдяного і третинного періодів. Кожне наступне море розмивало нерівності поверхні, заповнюючи своїми відкладеннями западини, сприяючи, таким чином, поступовому вирівнюванню поверхні. Врешті-решт, від гірських ланцюгів, які перерізували місцевість, залишилися тільки їх широкі основи у вигляді кряжів. Ряд цих кряжів перетинає басейн із північного заходу на південний схід, засвідчуючи положення розмитих гірських ланцюгів. Найзначніший із цих кряжів, так званий головний перелом, або Донецький кряж. Спільною діяльністю протягом цілих геологічних періодів процесів розмиву та кряжеутворення поверхня Донецького басейну приведена до свого сучасного вигляду, відома під назвою «Плато розмиву».

Донецький вугільний басейн (Донбас) — найважливіший вугільний басейн в Україні. Розташований головним чином у Луганській, Донецькій і Дніпропетровській, частково Полтавській та Харківській областях України; у Ростовській області Росії. Площа близько 60 тис. км² (650 × 200 км), у тому числі в межах України 50 тис. км². Донецький кам'яновугільний басейн є складовою частиною найбільшої на Європейському континенті рифтогенної структури — Дніпровсько-Донецької западини. У центральній частині басейну розташований Донецький кряж — найбільш піднесена частина Лівобережної України. Найбільші пром. центри: Донецьк, Луганськ, Горлівка, Стаханов, інш. Д. в. б. в промислових масштабах розробляється з кінця XVIII століття. Першу шахту в Донецькому вугільному басейні збудовано в Лисичанську 1796 року.

Донбас також має значні запаси геотермальної енергії.

Запаси вугілля

Донбас поділяється на 30 вугленосних районів:

Схема розташування вугленосних районів Донецького басейну:
1 — Петриківський, 2 — Новомосковський, 3 — Петропавлівський, 4 — Південно-Донбаський, 5 — Покровський, 6 — Донецько-Макіївський, 7 — Амвросієвський, 8 — Торезько-Сніжнянський; 9 — Центральний, 10 — Північно-західні окраїни Донбасу; 11 — Старобільська площа, 12 — Лисичанський; 13 — Алмазно-Мар'ївський; 14 — Селезнівський, 15 — Луганський, 16 — Краснодонський; 17 — Ореховський; 18 — Боково-Хрустальський; 19 — Должансько-Ровенецький; 20 — Міуський, 21 — Шахтинсько-Несвітаєвський; 22 — Задонський, 23 — Суліна-Садкінський; 24 — Гуково-Звєрєвський; 25 — Червонодонецький; 26 — Каменсько-Гундорівський; 27 — Білокалітвенський; 28 — Тадинський; 29 — Міллеровський; 30 — Цимлянський.

Станом на 90-і роки XX століття сумарні запаси вугілля до глиб. 1800 м оцінюються в 140,8 млрд т, з них 108,5 млрд т. відповідають кондиціям за потужністю пластів і зольністю. Розвідані запаси пром. категорій вугілля становлять 57,5 млрд, т і перспективні 18,3 млрд т. Серед промислових і перспективних найзначніші запаси (млрд т): антрациту (13,8), газового (27,5), пісного (6,3), коксівного (9,8) вугілля.

За даними на 2000 рік розвідані запаси промислових категорій вугілля Донбасу становлять 57,5 млрд т і перспективні ще 18,3 млрд т. Найбільші запаси газового вугілля — 27,5; запаси антрацитів становлять 13,8; коксівного вугілля — 9,8; пісного — 6,3 млрд т. При річному видобутку 100 млн т цих запасів вистачає на 570 років. Ресурси метану у вугільних пластах становлять 491 млрд м³, а за межами діючих шахт — 592 млрд м³. Ресурси вільного метану у вмісних породах становлять 37,65 млрд м³.

Донецький кам'яновугільний басейн експлуатується з 1796 року. Від цього часу тут було видобуто понад 8 млрд т вугілля; запаси, які тут залишилися — більше 90 млрд т. Найбільшого рівня видобуток кам'яного вугілля в Україні досяг у 1970 році і становив 177,8 млн т/рік.

Крім вугілля, Донецький вугільний басейн багатий і на інші корисні копалини. У північно-західніій частині Донбасу відоме Шебелинське родов. природного газу.

До пісковиків карбону приурочене Микитівське стибій-ртутне родовище, до пермських — родовище кам'яної солі (Бахмут), поблизу мм. Слов'янськ і Лисичанськ відомі промислові поклади крейди, в Амвросієвському районі — крейдяні мергелі, що є цементною сировиною, у Волновахському і Старобешівському районах — родовища флюсових вапняків і доломіту, поблизу Часів Яру родовища вогнетривких глин, кварцового і формовочних пісків, у Волновахському районі — алмазів і т. д.

Західний Донбас — вугільний район України, у межах Дніпропетровської і Харківської областей, частина Донецького кам'яновугільного басейну. Виявлено близько 40 пластів із робочою потужністю 0,6…1,6 м, що залягають на глибині 400—1800 метрів. Вугілля високоякісне, легко збагачується. Західний Донбас розвідано у 50—60-х роках XX століття.

В складі Російської Федерації знаходиться Східний Донбас, який деякий період своєї історії знаходився у складі Української РСР.

Зараз Східний Донбас належить до Ростовської області Росії. Найбільшими містами цього краю є Шахти, Новошахтинськ, Кам'янськ-Шахтинський, Гуково і Донецьк (тезко українського Донецька, у якому мешкає 50 тисяч осіб). Навіть самі назви міст російського Донбасу вказують на те, що тут також, як і на Донбасі українському, займаються переважно видобутком вугілля. Цілком, увесь Донбас (і українська і російська його частини), розподіляється на 30 вугленосних районів. З них 11 районів відносяться до російського Східного Донбасу.

До Східного Донбасу належать: Міуський, Шахтинсько-Несвітаївський, Задонський, Сулино-Садківський, Гукове-Звірівський, Червонодонецький, Кам'янсько-Гундорівський, Білокалитвенський, Тадинський, Міллеровський, Цимлянський райони, та ще шматок Амвросіївського вугленосного району, більша частина якого знаходиться у складі України.

Спалах економічного життя у цьому краї, як і на всьому Донбасі, припадає на кінець ХІХ століття, коли швидкими темпами, за допомогою іноземних спеціалістів, починає розвиватися вугільна промисловість у Російській імперії. Лише за кілька десятиліть напівпорожні до того землі розбудовуються шахтами та шахтарськими селищами, залізницями та вугільними підприємствами. На берегах Сіверського Дінця та по його притоках Великій Кам'янці, Кундрючій, Калитві, Бистрій, Лихій і річці Грушівці, що впадає у Дін, неподалік від старих поселень Гундорівська, Кам'янська, Усть-Білокалитвенська, Олександрівськ-Грушівський і Сулинівський виникають нові селища при копальнях та заводах — Богураївська Копальня, Свинарівська Копальня, Сулинський Завод, а також залізничні станції — Тацинська, Грачі, Біла Калитва, Коксова, Богураєве, Ріпна, Лиха, Замчалове, Гукове, Звіреве, Черевкове, Сулин, Гірна, Власівка, Шахтна. Тут, на площах поширення кам'яного вугілля та антрациту будуються кам'яновугільні копальні та окремі шахти і металургійні заводи.

23 березня 1920 року Рада Народних Комісарів Росії ухвалила рішення про об'єднання всього Донбасу в складі Донецької губернії України з центром у Луганську. Східний Донбас увійшов до складу Шахтинського повіту цієї губернії (центр повіту — Олександрівськ-Грушівський), який згідно з новою адміністративною реформою 1923 року став Шахтинською округою з центром у місті Шахти (так було перейменовано Олександрівськ-Грушівський 1921 року).

2 червня 1924 року більшу частину Шахтинської округи, як і Таганрізької, було приєднано до Південно-Східної області РРФСР із центром у Ростові, яка у жовтні того ж року була перетворена в Північно-Кавказький край.

Для того, аби зменшити відсоткову кількість українців в адміністративній одиниці, осінню 1925 року до Шахтинської округи приєднали більшу частину Морозівської округи, де переважну більшість складали етнічні росіяни, та перейменували округ у Шахтинсько-Донецький. В результаті, згідно з переписом 1926 року, українців в окрузі виявилося тільки 13,1 %, менше, ніж у сусідньому Донецькому округу, з центром у Міллерові, де українці переважали (55,1 %).

Після низки нових адміністративних перетворень, Східний Донбас опинився у складі Ростовської області Росії. За часів Хрущова, 1954 року, на недовгий період, шахтарські райони Росії стали основою новоутвореної Кам'янської області, з центром спочатку у Кам'янську-Шахтинському, а потім у Шахтах, але 1957 року ці землі знову повернуто під керування Ростова, і таким чином утворення третьої донбаської області (поруч із Донецькою та Луганською областями України) так і не відбулося.

Зараз Східний Донбас депресивний район Росії. Вугільна промисловість краю зазнала великого занепаду[3][4].

Донбас — найбільш заселений та урбанізований регіон країни. Так на Донбасі напередодні Другої світової війни на 1 км² припадало 78 осіб. Кількість міст досягла 54, а поселень міського типу 144. Шість міст мали понад 100 тис. мешканців. Своєрідністю регіону було нерівноважне розташування населення міст. Машинобудівники, металурги, хіміки концентрувалися у великих містах, а переважна частина шахтарів — у робітничих селищах та невеликих містах. Це зумовило й чисельність населення окремих міст. Так у Ворошиловграді нараховувалося 213 тис. осіб, у Кадіївці — 68,4 тис. осіб, у Ворошилівську — 54,8 тис. осіб, у Красному Лучі — 50,8 тис. осіб, у Сталіно — 462,4 тис., у Горлівці — 108,7 тис., у Макіївці — 240,1 тис., у Маріуполі — 222,1 тис. осіб і т. д.

У 1920—1930-ті роки з'явилися нові міста, чисельність яких у зв’язку з індустріальним розвитком стрімко зростала. Так, на Донбасі до 1917 року нараховувалося тільки 4 міста: Бахмут, Слов’янськ, Маріуполь, Юзівка. Опісля голодомору край значною мірою було заселено росіянами[5]. У 1939 році чисельність населення Донбасу становила 4941 тис. осіб, міське населення досягло 2421 тис. осіб й становило 75,3 % від усього населення^{[джерело?]}. Кількість міст зросла до 54, міських поселень — до 144. З великих міст регіону вирізнялися Сталіно і Луганськ, у яких у роки індустріалізації динамічно розвивалися промисловість. Напередодні війни у Сталіно нараховувалося 223 підприємства союзного і республіканського підпорядкування, 54 — місцевої і кооперативної промисловості. У Сталіно напередодні Другої світової війни діяла 21 лікарня, а також шахтні і заводські лікарні і амбулаторії. 70 тис. учнів навчалися в 113 школах. Діяло 133 дитячих садка. Вищу освіту можна було отримати в індустріальному, медичному, педагогічному, учительському інститутах. Своє дозвілля містяни могли проводити у 7 палацах культури, 62 клубах, 3 кінотеатрах, театрі опери та балету, Домі народної творчості.

Разом зі зростанням чисельності міського населення у XX столітті змінювався й етнічний склад населення міст і регіону загалом. На початку 1920-х років українці становили тут абсолютну більшість — 64 % від всього населення, а росіяни — 26 % від загальної чисельності населення. Протягом 1920 — 1930-х років відбувалося швидке зростання російського населення, переважно за рахунок механічного приросту, оскільки Донбас був на той час одним із найпривабливіших регіонів міграцій сільського населення в СРСР. За тринадцять років між переписами 1926 та 1939 років кількість росіян збільшилася в регіоні на 105 %, тоді як українців — лише на 60 %. Відповідно змінилося й співвідношення росіян та українців в етнічному складі населення регіону. Так, у 1939 році питома вага росіян дорівнювала вже 32 %, тоді як частка українців зменшилася й становила 61 % від загальної чисельності населення регіону.

Особливо відчутними були зміни у містах. Протягом шістнадцяти років, що минули між переписами 1923 та 1939 років, змінилося й співвідношення росіян та українців у містах та поселеннях міського типу Донбасу. Якщо в 1923 році росіяни становили в них абсолютну більшість — 53 % населення, то в 1926 ця більшість була вже відносною — 48 %, а в 1939 частка росіян у містах зменшилася до 37 %, а абсолютну більшість утворили українці, питома вага яких досягла на той час 56 % від загалу. Зміни в етнічній структурі міського населення Донбасу значною мірою були викликані непопулярною та жорстокою політикою радянської влади на селі, яка спричинила масовий відхід українських селян у міста. Протягом 1939—1940 років з території Західної України, Північної Буковини і Бессарабії у вугільну промисловість України прибуло близько 35 тисяч осіб.

До теми Донбасу досить часто зверталися й у радянські часи, наприклад, перший радянський звуковий документальний фільм «Ентузіазм: Симфонія Донбасу» режисера Дзиґи Вертова. В літературі Донбас зображався у творах Володимира Сосюри, Григора Тютюнника та ін.

Останнім часом технологічні краєвиди Донбасу та побут його мешканців знайшли відображення у творчості відомого фотохудожника Олександра Чекменьова[6][7].

Теми Донбасу торкається у своїх творах Сергій Жадан, зокрема, у вірші «Гриби Донбасу»[8][9]. З сучасних українських поетів цю тему зачіпає також Любов Якимчук.

Див. додатково: Постаті. Нариси про видатних людей Донбасу. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2011. — 216 с.

• Сосюра Володимир Миколайович (25 грудня 1897 (6 січня 1898)(18980106), Дебальцеве, Російська імперія — 8 січня 1965, Київ, УРСР, СРСР) — український письменник, поет-лірик, автор понад 40 збірок поезій, широких епічних віршованих полотен (поем), роману «Третя Рота», козак Армії УНР.
• Чернявський Микола Федерович  (22 грудня 1867 (3 січня 1868) — † 19 січня 1938), поет, педагог і земський діяч родом Торської Олексіївки (тепер — Октябрське, Добропільський район, Донецька область), Бахмутський повіт Катеринославської губернії, син священика.
• Петренко Михайло Миколайович (*1817, ймовірно у Слов'янську, Ізюмського повіту — † 25 грудня 1862, Лебедин) — поет Харківської школи романтиків, автор віршів «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…», «Взяв би я бандуру…», «Ходить хвиля по Осколу…», котрі стали народними піснями.
• Біляїв Володимир Іванович (25 червня 1925, селище Шахти № 12 Грузько-Ломівської сільради, Макіївського району Донецької області, нині Моспине у складі Донецька — 12 лютого 2006, м. Норт Палм, шт. Флорида, США) — український письменник і журналіст, громадсько-політичний та культурний діяч, член-кор. УВАН в США (1984). Член Національної спілки письменників України 1995. Спікер Національної Ради Державного Центру УНР (1980—1984 рр.), керівник української редакції радіостанції «Голос Америки» (до 1998 р.).
• Руденко Микола Данилович (*19 грудня 1920, Юр'ївка — †1 квітня 2004, Київ) — український письменник, філософ, громадський діяч, засновник Української Гельсінської Групи. Герой України.
• Світличний Іван Олексійович (* 20 вересня 1929, с. Половинкине, Старобільський район, Луганська область — † 25 жовтня 1992, Київ) — літературознавець, мовознавець, літературний критик, поет, перекладач, діяч українського руху опору 1960—1970-х років, репресований. Лауреат Державної премії України імені Т. Г. Шевченка.
• Шаповал Микола Юхимович (* 1886, Сріблянка — † 1948, Сошо, Франція) — військовий, громадський і політичний діяч, генерал-хорунжий. Брат Микити Шаповала і Артема Шаповала, чоловік Антоніни Шаповал.
• Тихий Олексій Іванович (* 27 січня 1927, хутір Їжівка, біля м. Дружківки, Донецької області — † 5 травня 1984, тюремна лікарня м. Пермі) — український дисидент, патріот і правозахисник, педагог, мовознавець, член-засновник Української гельсінської групи. Виступав на захист української мови. Помер в ув'язненні.
• Голобородько Василь Іванович (* 7 квітня 1945, Адріанопіль Перевальського району Луганської області) — український письменник. Член Національної спілки письменників України, АУП. Автор багатьох поетичних збірок, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, премій імені Василя Симоненка та Миколи Трублаїні.
• Солов'яненко Анатолій Борисович (* 25 вересня 1932, Сталіно — †29 липня 1999, Козин) — Герой України (2008, посмертно), всесвітньо відомий український співак (лірико-драматичний тенор) та громадський діяч.

• Постаті (нариси про видатних людей Донбасу)
• Донщина
• Львівсько-Волинський вугільний басейн
• Дніпровський буровугільний басейн
• Донецький кряж
• Сіверський Донець
• Фауна Придінців'я
• Канал Сіверський Донець — Донбас
• Область Війська Донського
• Слов'яносербія
• Ментальний портрет мешканця Донбасу
• інший Челсі
• Літературний процес на Донбасі
• Державне агентство України з питань відновлення Донбасу

інше

• 19916 Донбас — астероїд, названий на честь регіону[10]

• Тимур Марченко. Зона сталкерів // Український тиждень, № 50 (163), 10.12.2010.
• Донецька Шевченкіана у датах і подіях:1851—2014 / Укладач: Т. Г. Пішванова. — Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, ТОВ «Східний видавничий дім», 2014. — 176 с.
• Ігор Роздобудько. Східний Донбас. // Донщина та далі на Схід.
• Вони уславили Донбас// Донщина.